Чемпіонка Європи Діана Шостак: З першого тренування зрозуміла, що залишуся в карате надовго

11:57 5 Квітня 2019

Чемпіонка Європи Діана Шостак: З першого тренування зрозуміла, що залишуся в карате надовго

Нашою співрозмовницею є чемпіонка Європи 2019 року з карате в жіночому командному куміте, 19-річна львів’янка Діана Шостак. Змагання завершилися напередодні президентських виборів, 30 березня, в іспанській Гвадалахарі.

Разом з Діаною на найвищу сходинку п’єдесталу пошани зійшла ще одна львів’янка Галина Мельник, а також одеситки Анжеліка Терлюга й Аніта Серьогіна. 3 квітня наші дівчата повернулися до Львова. Того ж дня Діана зустрілася з кореспондентом Leopolis.news і дала розгорнуте інтерв’ю.

Діано, розкажіть, як це бути 19-річною дебютанткою чемпіонату Європи й одразу ж стати чемпіонкою?

Для початку скажу, що я вже вигравала чемпіонат Європи – серед кадетів 2016 року. Але тепер це зовсім інший рівень, інші відчуття, все зовсім по-іншому, адже це дорослий чемпіонат Європи. Насправді я не очікувала, що мене візьмуть у дорослу команду на континентальний чемпіонат, проте тренер (головний наставник збірної України з карате, львів’янин Антон Нікулін – авт.) запросив мене в команду, бо я доволі непогано виступала на етапах Premier League і Серії А – переважно була у фіналі пулу, доходивши до четвертого поєдинку.

На цих змаганнях дуже переживала, тому що відчувала велику відповідальність. Розуміла, що вирішуватиму не тільки свою долю, а й долю команди. Удалося впоратися з переживаннями, після першого поєдинку мене «попустило» і я вже була в нормальній психологічній формі.

Перед кадетським чемпіонатом Європи-2016 ви теж сильно переживали, навіть час переплутали, і тоді теж вас «попустило» після першого поєдинку.

Так-так (сміється). У мене завжди, в принципі, були проблеми з тим, що я занадто сильно хвилювалася перед турнірами, але коли почала їздити на міжнародні змагання серед дорослих, поступово почали зникати ці переживання. На останніх стартах був хіба що легенький мандраж. Але на цьому чемпіонаті Європи, повторю, в мене знову було переживання.

Як вам ці кілька днів у статусі чемпіонки Європи серед дорослих? Звиклися з цим?

Чесно кажучи, досі не вірю. Розуміла, що в нас сильна команда і нам дійсно до снаги стати чемпіонками Європи, але не до кінця була переконана, що так усе станеться. Особливо після першого протистояння з португалками, коли ми ледве-ледве їх перемогли, а надалі на нас чекали ще сильніші суперниці. Проте хтось із дівчат, пам’ятаю, сказав, що нам головне пройти перший поєдинок, а після цього все буде добре (сміється). Так і сталося: далі все було добре, ми впевнено вигравали. Тільки з італійками було складно.

Розкажіть нашим читачам, що таке командне куміте, або іншими словами командна «стінка».

У складі команди є чотири людини, три з яких в основі. Їх можна міняти кожного матчу, який складається із трьох поєдинків між спортсменками. В командному куміте ніхто не знає, на кого вийде. Можна вийти, наприклад, на дівчинку з «плюсів» (категорія понад 68 кг – авт.), а в нашій команді всі реально важать до 61 кг. Трохи складно змагатися із суперницею, яка на 10-15 кг важча за тебе. Ти розумієш, що можеш здолати її за рахунок швидкості, але це не так легко, як здається.

Ви виступали за команду в перших трьох зустрічах. Як склалися ваші поєдинки?

На кожен з командних матчів я виходила першою. Португалка виявилася незручною, але я пройшла її без зайвих проблем. Далі вийшли на Фінляндію. Я потрапила на дівчинку з моєї вагової категорії. Думала, що буде складніше, адже суперниця виявилася старшою і з більшим досвідом. Але я її впевнено перемогла, хоча наприкінці поєдинку втомилася і вона мене трохи поганяла. У третьому поєдинку вийшла на дівчинку з «плюсів» з Норвегії і мені реально з нею було складно. Не тому, що вона була суперсильною, а через те, що вона була вища за мене, мені було важко до неї підкрастися і взяти бал. Поєдинок завершився внічию 0:0. Тренер був не дуже задоволений, що не взяла бал, і в наступних поєдинках я вже не виходила на поєдинки.

Узагалі, довіряю своєму тренеру Антону Нікуліну. Він дуже добре знає, як нас треба правильно розставити, має хорошу «чуйку». Раз він мене забрав, значить так треба було, я на нього не ображаюся. Навпаки, дуже вдячна йому, що взагалі мене взяв у команду. Дуже хотіла битися у фіналі. Коли дізналася, що на фінал не заявлена, дуже засмутилася. Тому що не відомо, чи ще колись матиму таку можливість побитися в команді у фіналі на чемпіонаті Європи. Тренер до мене підійшов і сказав, що я для команди зробила все, що могла. Я мала не програти ні одного матчу і зробила це. Сказав, що на фінал потрібно ставити старших і досвідченіших. Я його почула, зрозуміла, нормально до того поставилася. Довіряю йому, знаю, що він завжди все робить правильно.

Можна Діану Шостак сприймати як «до» і «після» чемпіонату Європи?

Думаю, що не можна. Єдине – ця перемога додала впевненості в собі, більшої мотивації. Розумію, що це хороший старт для мене, у 19 років стати чемпіонкою Європи. У мене тепер таке сильне бажання з’явилося. Воно і до того, звичайно, було дуже сильне, але зараз я просто горю бажанням узяти медаль на етапах Premier League і Серії А. У Марокко на етап Premier League через кілька тижнів поїду лише по нагороду.

Можете порівняти свої емоції, відчуття тоді, коли стали чемпіонкою Європи серед кадеток 2016 року, і тепер?

Підсвідомо я пам’ятала, як тоді було, і порівнювала з тим, як нині. Було трошки по-іншому. Тоді на Кіпрі я ще була дитиною і для мене «виграти Європу» було щось нереальне. Навіть не можу передати словами тих вражень та емоцій. Це пов’язано з тим, що я досягла цього, по суті, сама. Весь шлях пройшла сама і ту перемогу самотужки виборола. А тут по-іншому: дуже багато зробили дівчата, це перемога не тільки моя, а наша спільна. Так, це дуже круто, що ми перемогли на чемпіонаті Європи, але я не можу порівняти з тими відчуттями, які були на Кіпрі 2016 року. Це трохи не ті відчуття, хоча все одно я була дуже рада. Коли стояла на п’єдесталі і грав гімн України, то згадала Кіпр, звичайно. На Кіпрі була велика гордість, для мене було щось нереальне. Хоча я розумію, що чемпіонат Європи серед дорослих і молодіжний – це просто небо і земля.

Коли стоїте на п’єдесталі – це ближче до відчуття реальності чи до якогось сну, казки?

До якогось сну (сміється). Пам’ятаю, що на Кіпрі, та й в Іспанії також, я дуже довго відходила від тих усіх вражень. На цьому фіналі в Іспанії я не билася, сиділа на трибуні й була просто вся мокра, тому що дуже переживала за дівчат. А коли вони виграли, радість була неймовірна. Не знаю, які слова підібрати, щоб можна було правильно це все описати. Особливо коли на п’єдесталі стоїш, дійсно таке враження, що ти уві сні, зараз прокинешся і це все пропаде (сміється).

Перевіряли, коли більше ваги втрачаєте – під час свого поєдинку чи коли вболіваєте з трибуни?

Не знаю. Буває, на трибунах можу так уболівати, переживати за когось, що навіть не знаю, чи більше хвилююся за себе, чи за одноклубника або за когось зі своєї команди.

На якому п’єдесталі хотіли б відчути наступного разу такі емоції?

Хочу в Марокко. Правда, на етапах Premier League гімн не грає. З цього чемпіонату Європи я зрозуміла, що на наступні мої всі турніри треба націлюватися на медаль, і в мене реально з’явилася дуже сильна мотивація після цього турніру. Дуже-дуже хочу тепер стабільно показувати високі результати.

З мого боку це був легенький натяк на турніри, де лунає гімн України…

Невдовзі буде молодіжний чемпіонат світу в Чилі. Там треба обов’язково перемагати, навіть не думаю про срібну чи бронзову медалі. Їхатиму тільки по золото, і там, надіюся, гратиме наш гімн.

На прес-конференції в Києві (2 квітня – авт.) ви сказали, що маєте ціль – потрапити на Олімпійські ігри і здобути медаль. Є різні шляхи до отримання ліцензії, який ви вважаєте найреальнішим для себе?

Через рейтинг майже нереально. На кожному турнірі тепер треба брати якусь медаль, стабільно показувати результат і тільки тоді можна буде про щось говорити.

При підготовці до чемпіонату Європи зі збірною вперше працював психолог. Що це дало і які враження від роботи з ним залишилися?

Під час збору у Львові психолог приходив до нас кілька разів. Ми з ним медитували, він розповідав, як правильно розслаблятися, що треба думати перед тренуванням, які речі мають крутитися в голові. Доволі цікаво було. Дуже сподобалось, як правильно треба розслаблятися. Пам’ятаю, він уперше прийшов до нас після тренування, пробував нас розслабити, говорив нам різні слова, ми щось собі уявляли – місце, де нам комфортно, всяке таке. Після сеансу було таке враження, ніби проснулася, настільки була розслаблена. Мені дуже сподобалось, і я була шокована від того, що таке взагалі можливо.

Знаю, перед чемпіонатом Європи серед кадетів ви багато молилися.

Тепер не так. Молюсь, але не так, як було на Кіпрі. Пам’ятаю, на Кіпрі я постійно молилася: на розминці, всюди. Вірила в те, що це мені допоможе – так воно і було, я впевнена. А тепер, не знаю чому, не так багато молюся. Щоночі молюся, перед категорією, коли розминаюсь, але не так багато, як на Кіпрі.

На змаганнях з карате є багато відеоповторів суперечливих моментів. Це не збиває з темпу, не розхолоджує вас?

Паузи не тривають так довго, як можна уявити з трансляції. Це 10-15 секунд, деколи затягується до хвилини. Під час поєдинку ти не відчуваєш цього. Є навіть плюс у тому, адже можна перевести подих. Якось у Парижі билася з французкою й Антон Володимирович (Нікулін – авт.) попросив відеоповтор. Я тоді була дуже втомлена, а судді щось дуже довго з’ясовували, за той час передихнула і все закінчилося добре.

Така собі тактична пауза.

Так. Є багато тактичних пауз, які тренер має відчувати і знати, коли взяти. Наш тренер це ідеально відчуває, він багато кого рятував, тому що є моменти, коли «висиш» на останньому попередженні і вже не маєш права виходити за лінію, бо тоді дискваліфікують. Один наш хлопчина зі збірної боровся за медаль, вигравав і вийшов за лінію, але тренер вчасно підняв руку та врятував спортсмена, бо судді цього не побачили.

Знаю, в карате ви потрапили значною мірою випадково. Пригадайте ту історію.

Скажу спершу, що в карате я прийшла у 8-річному віці. Пам’ятаю, тато мене запитав, чи хочу ходити на карате. Я із задоволенням сказала, що хочу, почала уявляти себе Джекі Чаном, ходити по хаті, щось бити. Коли прийшла на тренування, зрозуміла, що трошки не на те потрапила, що собі уявляла, але мені все одно сподобалося.

А тепер розкажу ту історію. Тато, коли мою маму виписували з пологового будинку, хотів зробити подарунок – купити машину. І так вийшло, що купував автомобіль у батька спортсмена з клубу (Unionавт.). Ну і розговорилися про карате, про клуб. Пізніше виявилося, що в клубі є й інші знайомі, які також своїх дітей водять туди. Я пішла на тренування і 10 років уже в клубі.

Батьки завжди мене пробували десь задіяти і багато куди мене водили: і в музичну школу, і на бальні танці, і на гімнастику. Багато чим займалась, але надовго не могла ніде залишитися – за якийсь час ставало нецікаво. Тепер розумію, що хотіла б уміти грати на фортепіано, це гарно, але в музичній школі мені не дуже сподобалося, навіть тепер би не пішла туди і не навчилася б, тому що для мене це занадто нудно. А от на карате з першого тренування я зрозуміла, що тут залишуся надовго. Сподобався наставник, він одразу був особливий, якщо порівнювати з тренерами тих видів спорту, на які я ходила раніше. Це було зовсім інше, нове, яке мені було дуже цікаве і сподобалося.

Ви навчаєтесь у Львівському державному університеті фізичної культури імені Івана Боберського?

Так, на першому курсі. Батьки думали, що поїду навчатися за кордон. Моя мама – стоматолог, вона хотіла, щоб я теж ішла в цьому напрямку. Один наш знайомий пропонував мені роботу за кордоном – я б там вступила в інститут і паралельно працювала стоматологом у його клініці. Але відмовилася, не змогла тут залишити клуб, тому що хотіла далі тренуватися. Розуміла, що це би вже була крапка на спорті, і я прийняла це рішення. Сказала батькам, що нікуди не їду.

Коли остаточно вирішила, що залишуся тут, надумала вступати в університет фізкультури, але вже було пізно. Там порадили вступити в якийсь інший виш, а згодом мене обіцяли перевести на другий курс, щоб я не втрачала один рік. Вступила на юридичний факультет у Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» на заочну форму навчання, а в університеті фізкультури навчаюся на денній. В університеті «Україна» нині на другому курсі, в університеті фізкультури на першому – мене так і не перевели на другий курс, як обіцяли.

Поділіться своїми планами на цей рік, чого б хотіли досягнути?

Дуже хочу здобути золото в Чилі на молодіжному чемпіонаті світу і багато медалей на етапах Premier League і Серії А. Бажаю потрапити в топ-20, а можливо, й у топ-15 світового рейтингу. Якщо братиму медалі – так і буде. Тепер хочу ще почати бігати по-особливому, щоб перестати швидко втомлюватися. Також прагну попрацювати над своїми переживаннями. Треба подумати, як з тим справлятися і розібратися, чому це переживання деколи з’являється і я не можу з ним нічого зробити.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news

Також ви можете стежити за головними новинами від Leopolis News на нашому Facebook, Twitter та Telegram-каналі.

Реклама

Стрічка новин