Йосиф Пазяк: Я вже вдруге без жодної підтримки став чемпіоном світу

14:35 11 Жовтня 2017

Йосиф Пазяк: Я вже вдруге без жодної підтримки став чемпіоном світу

На початку жовтня до Львова з Німеччини повернувся львівський журналіст Йосиф Пазяк, який уже вдруге виборов титул чемпіона світу з велоспорту серед журналістів. Турнір дещо незвичний, але чемпіонат світу – це завжди чемпіонат світу, а здобути на ньому перемогу, безумовно, вкрай почесно і, далебі, непросто.

Тому наше перше запитання до пана Йосифа, нашого колеги, саме про цей чемпіонат і його організацію.

Відколи проводять такі чемпіонати і як довідалися про них?

Починаючи з 2000 року, A.I.J.C (Міжнародна асоціація журналістів велоспорту) під егідою UCI (Міжнародного велосипедного союзу) проводять офіційні чемпіонати світу з велоспорту на шосе серед журналістів. Брати участь у цих змаганнях, згідно з регламентом, можуть спортсмени, які мають дійсну прес-карту, себто належать до національних чи міжнародних медіа-профспілок, працюють журналістами в штаті редакцій або фрілансерами і мають на це документальне підтвердження.

Не обов’язково бути спортивним журналістом, можна бути й політичним, чи рекламним, чи спеціалізуватися за фахом у будь-якому напрямі, але, крім того, потрібно мати досвід виступу у змаганнях з велоспорту на шосе, хоча б у юні роки на рівні 1 розряду, звичайно, гоночний шосейний (не гірський) велосипед і зо 3 тисячі кілометрів накату за сезон з весни до вересня. Це мінімум для участі. А для перемоги? 20-30 стартів у сезоні, в категорії мастерс (відповідно до віку, від 30 до 60 і старші) або в еліті, два сучасні карбонові велосипеди (один для індивідуального старту на час, інший для групового старту, вартість обох – від 5 до 10 тис. доларів, залежно від фірми-виробника) та відповідне екіпірування: аеродинамічний шолом, обтічний комбінезон, спеціальне взуття.

Вимоги, як бачимо, непрості. Але якщо хтось колись займався спортом, то хіба не мріяв стати чемпіоном світу і, стоячи на найвищій сходинці подіуму, бачити, як на його честь і честь його країни звучав національний гімн та здіймався вище за всіх національний стяг.

Якось, ще працюючи в газеті «Молода Галичина», 2006 року в нетрях Інтернету натрапив на інформацію про мундіаль де ля прес (таку назву мав тоді чемпіонат), який мав відбутися в Австрії. Спочатку подумав, що йдеться про футбольний чемпіонат для преси, але коли побачив, що це велоспорт, зацікавився, згадавши, що в студентські роки добре виступав на всесоюзних змаганнях на рівні майстрів спорту, тому зареєструвався і вирішив поїхати.

І відразу досягли такого успіху? Стали чемпіоном світу?

Та де там! Я також подумав, що матиму перевагу на рештою журналістів, адже маю досвід у велоспорті. Але мене спіткало гірке розчарування. На чемпіонат приїхали дуже сильно підготовлені та екіпіровані спортсмени-журналісти з багатьох країн, які готувалися дуже серйозно. Тому я зайняв далекі місця і нічим особливим не вирізнився.

Вразила висока організація турніру – за всіма стандартами чемпіонатів світу. З пишними церемоніями відкриття та нагородження, з підняттям національних прапорів та звучанням гімнів на честь країн-переможниць і їхніх представників. Велика кількість публіки, увага ЗМІ чи не більша, ніж до звичайних чемпіонатів, адже змагаються представники мас-медіа.

Вочевидь, ви зрозуміли, що легкої прогулянки не буде, і готуватися до такого чемпіонату треба серйозно.

Саме так. Коли я побачив, як на честь переможців здіймають національні стяги їхніх країн і лунає гімн, я сказав собі, що мушу це зробити в середовищі світових ЗМІ для України. Відтак я пробував дістатися подіуму 2008 року у Франції, наблизився до 4 місця, 2010-го в Бельгії опинився на сьомому. Коли чемпіонат проводили у Греції на островах, я не їздив – далеко і дорого. І лише з четвертої спроби, 2014 року, коли чемпіонат знову відбувався в Австрії, мені вдалося здобути дві срібні медалі та двічі постояти поруч з німцями – чемпіонами світу і послухати їхні національний гімн.

В якій країні ви вперше таки стали чемпіоном світу? Де підняли синьо-жовте знамено і залунало «Ще не вмерла…»?

Це сталося 2015 року в Бельгії, у її фландрійській частині. Я переміг у країні Едді Меркса – це надзвичайно почесно. Едді Меркс – це феноменальний бельгійський велогонщик, національний герой Бельгії. У Брюсселі є станція метро його імені, музей. Якщо порівнювати з футболом, він – Пеле велоспорту! І тоді я сходив на найвищу сходинку п’єдесталу пошани з відчуттям виконаного громадського обов’язку та поставленого перед собою завдання. Підняли прапор України і залунав наш гімн нарешті. Це була для мене найвища нагорода! Були бурхливі оплески публіки.

Що далі? Почесті, як казали древні латиняни, приносять прибутки. Ваш чин якось зауважили, винагородили представники держави за її промоцію у світі?

З боку спортивної громадськості та журналістів увага була. Я розповідав у ЗМІ про свій успіх, про враження, про те, як туди добирався, де жив і за скільки, про перипетії боротьби. З боку держави винагороди не було… Ну, розумію, складно, війна… Але я не зупинився на досягнутому, надалі тренувався і підтримував спортивну форму. 2016 року чемпіонат знову проводили на грецьких островах. Це було знову дорого і далеко для мене, вже пенсіонера з мінімальною пенсією. А цьогоріч чемпіонат організували в Німеччині. Я вирішив їхати.

Цього разу знайшлися спонсори чи отримали допомогу від держави?

Та ні. Все власним коштом. Побудував усю логістику з мінімальними витратами. Вклався у 250 євро. Добирався до кордону в Шегинях електричкою та велосипедом з наплічником з усім необхідним. Кордон перетинав пішки з велосипедом без черги. До Перемишля добирався велосипедом, відтак автобусом у Німеччину, у Штутгарт. Житло винайняв по 20 євро за добу в приватному секторі. Перед стартом страшенно хвилювався. Але сконцентрувався, акумулював усі сили і таки домігся другої золотої медалі й майки чемпіона світу.

У німецькому Бад Дюргайм лунає гімн України на честь чемпіона світу, львів’янина Йосифа Пазяка

У велоспорті є така традиція: чемпіонів світу нагороджують спеціальними майками в кольорах веселки, що символізують кольори п’яти континентів. Та найвища нагорода для мене – це те, що в Німеччині пролунав гімн України і підняли стяг. Це справді зворушливий момент у житті кожного спортсмена. Емоції переповнюють душу. Це незабутні й ні з чим не зрівнянні почуття. Заради таких моментів варто жити. Хоч даються вони дуже складно. Після повернення мене привітали у Львівській обласній федерації велоспорту. Отримав приз (100 доларів) від члена президії федерації Євгена Гоголєва. Дуже йому вдячний.

Приєднуємося до привітань, пане Йосифе! На наступний чемпіонат 2018 року поїдете?

Наступний буде в Бельгії, країну-організатора вже визначено. Бажання є. Але вже хотілося б не пішки через кордон з наплічником, а якось цивілізованіше, як люди. Хоча б із командою, бусом чи автомобілем. Може, вдасться залучити спонсорів, державні структури. Адже, для порівняння, аби представники збірної України з того чи іншого виду спорту виступили на чемпіонатах світу, витрачають величезні кошти на підготовку до участі й на саму участь. І далеко не завжди на честь переможців лунає по світах гімн України і здіймається наше національне знамено. Я зробив це вже двічі… самотужки. Ну, що ж зробити? У нас усе життя отак з тим додатком «само». «Самооборона», «самопоміч», «самодержава». Отак і я – «самочемпіон», жартую.

На завершення, для ілюстрації наведу цитату з блогу мовою оригіналу, російського журналіста, телекоментатора каналу «Євроспорт» Сергія Курдюкова, який був бронзовим призером.

«Пройден виток серпантина. Конечно, не чемпионат мира среди профессионалов, а чемпионат среди профессионалов средств массовой информации – но мира. Это была довольно серьезная цель – добраться до подиума; те, кого надо было потеснить, катаются на велосипеде много и быстро. Цель достигнута. Благодаря моей команде RusVelo, составной частью которой мне выпала удача являться, механикам, которые поддерживали велосипед в безотказном состоянии; массажистам, которые кормили и поили – и массировали; докторам, которым стоит цыкнуть на организм – и он перестает капризничать; работникам офиса, которые обеспечивают беспроблемность повседневного существования. Техническим партнерам нашей команды, Colnago, Campagnolo, Deda, Selle Italia и Elite, которые сделали и обвесили всем необходимым мой велосипед, Parentini, Accapi и Casco, которые одели в легкую, удобную и аэродинамичную форму. Dion Sportlab, которая выпускает качественное и эффективное спортивное питание.

Ну и, я надеюсь, наше дружное велосообщество не обидится на меня за то, что некоторые неофициальные «спасибо» я оставлю в рамках того, что на сетевом жаргоне именуется «личкой»)».

 

Розмовляв Маркіян ВОЙТОВИЧ, Leopolis.news

Реклама

Стрічка новин