Москалі у Збройних силах України

09:59 19 Серпня 2016

Москалі у Збройних силах України

Нинішня російсько-українська війна є вже восьмою за порядком у збройному протистоянні двох народів.

Для сучасників важливо знати, що війни ці тривають з перервами від 1658 року, але театр воєнних дій жодного разу не виходив за межі українських етнічних земель. Для українців ці війни завжди були справедливими, бо вони зі зброєю в руках відстоювали свою незалежність. Для москалів ці війни завжди були окупаційними, бо вони неодноразово загарбували нашу територію і тримали тривалий час Україну під своїм контролем.

Не зайве і запам’ятати ці війни, аби краще розуміти природу московських агресорів:

1-ша – Московсько-українська (1658-1659) – війна Івана Виговського під час московсько-польської війни 1654–1667 років.

2-га – Московсько-українська (1660-1663) – війна Юрія Хмельницького під час московсько-польської війни 1654–1667 років.

3-тя – Московсько-українська (1665-1676) – війна Петра Дорошенка під час московсько-польської війни 1654–1667 років і московсько-турецької війни 1676–1681 рр.

4-та – Московсько-українська (1708-1709) – війна Івана Мазепи під час Північної війни.

5-та – ліквідація Російською імперією Запорозької Січі (1775).

6-та – Радянсько-українська (1918–1920) – війна радянської влади проти УНР.

7-ма – Радянсько-українська (1941–1953) – війна УПА проти радянської влади.

8-ма – Російсько-українська (2014–…) – військова інтервенція Російської Федерації до України.

Зрозуміло, що головну роль у закабаленні України Москвою відігравали збройні сили окупанта. Саме на їхніх багнетах так довго утримувалися спочатку царський, а згодом радянський окупаційні режими.

У контексті новітньої української історії слід усвідомлювати, що Робітничо-Селянська Червона Армія (1918–1945) спочатку знищила нашу державу Українську Народну Республіку і захопила Велику Україну (1920 рік), потім звільнила від поляків Західну Україну (1939 рік), а згодом – від німців усі українські землі (1944 рік). Але, як відомо, визволитель приходить і відходить, а московські окупаційні війська, змінивши назву на Радянську армію (1946–1991), так і залишились в Україні. І якщо Радянську армію (РА) було виведено з Австрії (1951 рік), із країн народної демократії (1989 рік), балтійських республік (1991 рік), то з України її не виведено й досі, тобто впродовж 25 років незалежності. В Україні РА просто змінила назву на Збройні сили України (ЗСУ). І кадри у ЗСУ залишилися старі, московські. Згодом старих офіцерів і генералів замінили їхні молодші московські нащадки.

От як виглядає національний склад нинішнього керівництво ЗСУ. Дані взято із загального доступу, національність встановлено за етимологією прізвища:

Верховний головнокомандувач – Петро Порошенко, справжнє прізвище Вальцман, єврей. Його дружина Марина Пєрєвєдєнцева, росіянка.

Міністр оборони – Степан Полторак (українською було б Півторак), росіянин.

Заступник міністра оборони України з питань європейської інтеграції – Ігор Долгов, росіянин.

Перший заступник начальника Генерального штабу ЗСУ – Геннадій Воробйов, росіянин.

Командувач Повітряних сил ЗСУ – Сергій Дроздов, росіянин.

Директор департаменту внутрішнього аудиту Міністерства оборони України Марина Бариніна, росіянка.

Т. в. о начальника Національного університету оборони – той же Воробйов, його перший заступник – Сергій Тарасов, росіянин.

Начальник Центрального науково-дослідного інституту озброєння та військової техніки ЗСУ – Ігор Чепков, росіянин. Його заступник – Сергій Шереметов, росіянин.

Начальник управління інформаційних технологій – Костянтин Соколов, росіянин.    

Начальник управління екологічної безпеки та протимінної діяльності – Максим Комісаров, його заступник – Костянтин Аніконов, обоє росіяни.

Начальник управління спорту Міністерства оборони України, полковник Юрій Фіногенов, росіянин.

Заступник директора департаменту охорони державної таємниці – начальник відділу охорони державної таємниці – Юрій Рокунов, росіянин.

Генеральний директор Державного концерну «Укроборонпром» – Роман Романов, росіянин.

Під час війни з Росією таке засилля росіян на керівних посадах у Міністерстві оборони України та ЗСУ є серйозною загрозою національній безпеці. Прикладів, як поводитися з інородцями, країни яких ведуть війну з вашою державою, у світовій практиці вдосталь.

Скажімо, з початком німецько-радянської війни (1941-1945) 367 тисяч німців-громадян СРСР було невідкладно депортовано з європейської частини СРСР до Західного Сибіру та Казахстану. Тут же було ліквідовано Автономну Республіку Німців Поволжя. Німців було вилучено з усіх відповідальних посад у Червоній армії. Німців прибирали навіть з посад снайперів, радистів, спостерігачів, кулеметників, автоматників, мінометників, перших номерів артилерійських розрахунків. Їх ставили на другорядні посади стрільців, візників тощо, а згодом відправляли в будівельні батальйони.

А під час японо-американської війни (1941-1945) усіх 120 тисяч японців – громадян США було негайно інтерновано в концентраційних таборах.

Так вчинили керівники держав, бо ті інородці могли бути потенційними симпатиками ворога або навіть колаборантами. І нікому в голову не прийшло під час війни призначати чужоземців на керівні посади в національні збройні сили.

Наслідком того, що ключові посади в ЗСУ обіймають росіяни, стала консервація «рускава міра», який панує тут ще з часів РА: російська мова, російські традиції, російські команди, російські звання, російська історіографія. Врешті-решт – «рускій дух», яким у начебто українській армії і далі несамовито смердить.

Особливо сильним залишається культ так званої Великої Вітчизняної війни, де возвеличують славу «рускава аружия». Військові з’єднання і далі ведуть свій родовід і нумерацію від ЧА та РА. Якщо копнути назву тієї чи іншої частини, то обов’язково випливе якийсь птеродактиль – «краснознамьонная», «ордєна Лєніна», «желєзная» та інша московська потвора. Офіцери наввипередки чваняться нагородами окупаційної РА. А в міністра оборони С.Полторака серед орденських планок на грудях виділяється білий прямокутник з перехрещеними синіми смугами, що нині символізує прапор окупаційного Чорноморського флоту РФ. Національний університет Міністерства оборони обов’язково слід було назвати саме іменем двічі героя СРСР генерала РА І.Черняховського, якогось чергового колаборанта, що воював «не за Україну, а за її ката».

У військових світлицях, які так і залишилися радянськими «червоними кутками», не знайшлося місця тим, хто воював за самостійну Україну в час Другої світової війни, – воякам УПА. Там і далі рясніє тухачевськими, ватутіними та іншим московським нафталіном. Перед будівлею Військового ліцею ім. Івана Богуна (поруч з РНБОУ) красується не пам’ятник славному козацькому полковнику, а стовбичить бовдур московського бандита з великої дороги О.Суворова (рудимент колишнього суворовського училища, що колись діяло в цій споруді).

І чому дивуватися, що ЗСУ під час новітньої війни з Росією не наступають, не звільняють від споконвічного ворога української землі. Та й із Росією ніхто не закликає українських вояків воювати. Вони воюють з будь-ким – то з путіним, то з «ватою», то з «сєпарами». У жодному разі не з москалями. Закономірними через це стали всілякі іловайські, дебальцевські та інші котли, де просто переплавляють українців. Дуже це все нагадує часи, коли українців у РА під час війни використовували як «гарматне м’ясо». Те саме і з відвертим полюванням на учасників добровольчих батальйонів, які, звісно, могли становити основу майбутніх, справді українських ЗСУ. А чи могло бути інакше, якщо ЗСУ просто начинені московськими шпигунами. Звідси всі зради, всі провали і всі жертви.

Нещодавно стало відомо, що Збройні сили Канади очолив етнічний українець, онук українських емігрантів зі Стрия на Львівщині Пол Винник. Коли ж ми запануємо у своїй сторонці?

Фото: politexpert.net

Ростислав Новоженець, для Leopolis.news

Останні новини