Наш код: «рогулі» й «романтики», «орачі» й «лицарі» | Блог Святослава Яворівського

16:52 2 Червня 2017

Наш код: «рогулі» й «романтики», «орачі» й «лицарі» | Блог Святослава Яворівського

Фото: day.kyiv.ua

Покійний кардинал Любомир Гузар, людина високої мудрості, шляхетності та з великим серцем, багато разів казав: «Відбудувати Українську Державу ми можемо тільки самі, всі разом. Ніхто за нас цього не зробить».

У кожному народові є певна кількість людей совісних-розумних-діяльних-добрих. І є кількість (можливо, менша) особин озлоблених-агресивних-тупих-заздрісних-лицемірних. Шанси на існування і морально-продуктивний розвиток спільноти (народу, нації, держави) залежать від того, який з цих прошарків почувається комфортніше, впевненіше й перспективніше в цій спільноті.

Якщо в країні-спільноті культивують моральну атмосферу орди або зграї, то, звісно, домінують особини агресивніші, позбавлені внутрішніх гальм-обмежень, керовані головно меркантильними мотивами або заздрістю. Вони краще пристосовуються, захищають свій життєвий простір, статки, відвойовують собі нові пасовища чи мисливські угіддя. Зрештою, вони краще розмножуються, бо рефлекторно войовничіше і ревнивіше захищають своє потомство від впливу зовнішніх морально-етичних чи матеріальних обставин. Виховане у специфічній атмосфері, це потомство з молоком матері й повітрям всотує правила-поняття боротьби за життєвий простір, добру їжу (в широкому розумінні цього слова), особливі моральні установки, розуміння власної винятковості та спеціального суспільного статусу. Помітність такого виду в загалі залежить головно від рівня агресивності, апетитів і внутрішніх установок на статус.

Невойовничо-поміркований-незаздрісний вид не схильний до конфліктів за місце під сонцем і добру їжу (в широкому розумінні цього слова). Без поштовху до згуртування в боротьбі за власне справедливе існування (просто виживання) або зовнішньої допомоги цей вид зазвичай удовольняється роллю спостерігача-мислителя, сумирного «терпили», мовчазного трударя за символічні гроші. Цей суспільний вид-тип значно численніший від агресивно-хапужного, але через невойовничість і незахланність, схильність до абстрактного моралізаторства про добро і зло, честь і чесність, правду і брехню, він повстає і згуртовується зазвичай лише в боротьбі за моральні цінності (справедливість, правда, держава, людська гідність, свобода), а не за прозаїчний шмат хліба чи ковбаси за 2,20.

Так ставалося на обох Майданах, коли повстання «терпил» або міняли президентів, або виганяли одного, щоб замінити іншим. При цьому в єдиному духовно-моральному пориві серед цих зазвичай сумирних «терпил» виявлялося так багато відважних воїнів і шляхетних лицарів, що цілі структури-підрозділи тих, агресивних, у паніці та страху розбігалися.

Але обидва рази ці повстання робили ту саму трагічну помилку – через простодушність, притаманну саме трударям-мислителям-ідеалістам, дозволяли представникам того аморально-зажерливого-агресивного виду під новими вивісками знову всідатися у владні крісла. Чому? Бо серед повсталих було дуже багато героїв-ідеалістів, але не виявилося людей достатньо послідовних, прагматичних, морально стійких, освічених, аби так само агресивно посунути тих «агресивних». Людині совісній, у звичайному житті непомітно-працьовитій, яку добре виховали батьки, дуже непросто вискочити на трибуну і крикнути: «Давайте буду я!» Типові «терпили» не схильні до авантюризму, вони дуже бояться не виправдати суспільних надій, вчинити тяжкий гріх брехні, крадіжки, зради і зазнати ганьби. «Агресивних» такі дрібниці не стримують.

От нам повсякденна наочність: агресивні «рогулі», навоювавшись за абстрактну справедливість удома біля телевізора з пивом і куркою, а заодно навчивши фронтовиків, як правильно треба громити сепарів (грати у футбол, писати закони, саджати злодіїв тощо), виходять (виїздять на «бесі» з польськими номерами) в народ, аби всюди навколо розбризкувати свою агресивну жовч, усіляко демонструвати зневагу та зверхність до співгромадян і, головне, в боях без правил боротися за свій шмат ковбаси, тепліше місце під сонцем, наповненість слоїка з баксами.

Заодно невимушено товаришувати зі знайомими «ментами», податківцями, прокурорськими, контрольно-чиновницькою чи торговою братією, бо всі вони зазвичай з одного виду, тому розуміються з першого погляду. Так вони швидко починають звикати, що закони і правила лише для «терпил», що «мент» або прокурорський не слуга закону, а сам закон. А якщо він з ними товаришує і має спільні інтереси, то й сам є закон і правила. Звичайно, іноді вони п’ють валідол і міняють памперси, коли «терпили» раптом повстають, але трапляється це рідко, і представники їхнього виду щоразу потиху опановують ситуацію, продукуючи гарні гасла та програми «реформ». Якийсь час «терпили» у все це щиро вірять і навіть почуваються вдоволено-щасливими. Поки не починають на власній шкурі відчувати, що їх знову ошукали й омріяної правдивої справедливості не видно.

Це не я придумав, але кожний народ поділяється, крім агресивних хапуг та трударів-ідеалістів, ще на умовних «орачів» та «воїнів». Українці (чи мешканці української території) також. Колись, дуже давно, традиційно миролюбний і працьовитий український етнос охоче тримав, виховував, годував і шанував клас-тип своїх власних воїнів-лицарів з певними постулатами честі, шляхетності, почуттям обов’язку. Всі режими сусідньої імперії методично й системно цих українських генетичних лицарів або приручали, або винищували. Орачів-гречкосіїв залишали для роботи на землі й навіть дозволяли трохи багатіти та розмножуватися. Вважалося, що орач не може породити і виховати воїна, як від яблуні не насіється дуб. Але генокод нації – така сильна й загадкова штука, що час від часу він потужно «вистрілює» нових генетичних лицарів. Не обов’язково з шаблею чи автоматом, але за рівнем моралі, совісті, шляхетності, мужності й духовної сили.

Гадаю, Любомир Гузар був одним із них.

Чесно мислити, промовляти гірку й незручну правду, не чіплятися за статуси, регалії, посади і статки… Для цього треба мужності й честі не менше, ніж для шабельної січі.

Ми таки станемо єдиним народом, титульною нацією, політичною спільнотою не тоді, коли всі отримаємо безвізові біометричні паспорти. Навіть не тоді, коли виженемо окупантів і наведемо справедливий лад на сплюндрованих (морально також) землях Сходу й повернемо Крим. Навіть не тоді, коли, дай Боже, змудріємо та оберемо лідером-вождем країни шляхетного справді українського лицаря… Усе це станеться тоді, коли одного ранку почнемо поважати одні одних. Завжди, у всьому і всюди: на перехресті, автобані, в маршрутці, магазині… Галичани гарно кажуть: «Шануватися». Відразу і назавжди. Коли згадаємо, що крадіжка чи хабар, брехня, зрада, лайка, заздрість, ошукування ближнього є тяжкими гріхами. Навіть у думках. Коли святі отці перестануть бути бізнесменами та «рішалами» від імені Бога, а повернуться до аскетичного служіння людській совісті й високій моралі. Незалежно від конфесії. Як це робив Блаженніший Любомир Гузар. Романтик-ідеаліст. Хай з Богом спочиває. Вічна і вдячна пам’ять…

Святослав ЯВОРІВСЬКИЙ, для Leopolis.news

Останні новини