Оксана Лівач і Тетяна Кіт: Україна довела, що є найсильнішою в Європі в жіночій боротьбі

15:44 15 Квітня 2019

Оксана Лівач і Тетяна Кіт: Україна довела, що є найсильнішою в Європі в жіночій боротьбі

Нашими співрозмовницями є чемпіонка та віце-чемпіонка Європи з жіночої боротьби, відповідно, Оксана Лівач (вага до 50 кг) і Тетяна Кіт (до 57 кг). Змагання жінок на континентальному чемпіонаті в Бухаресті, Румунія, завершилося в п’ятницю, 12 квітня, тріумфом збірної України, яка здобула переконливу перемогу в загальнокомандному заліку.

У суботу пізно ввечері дівчата повернулися до Львова, а в неділю обидві зустрілися з кореспондентом Leopolis.news. З Оксаною Лівач зустрічаємося вдруге, трохи більше як через місяць після попередньої розмови. Попереднього разу приводом для зустрічі була її перемога на чемпіонаті Європи серед жінок до 23 років. Цього разу 21-річна борчиня вперше стала чемпіонкою Європи серед дорослих. Два серйозні досягнення за такий короткий термін! А от 24-річна Тетяна Кіт у Бухаресті стала дворазовою віце-чемпіонкою Європи – три роки тому в Ризі вона теж була срібною медалісткою. Подруги і партнерки по збірній народилися на Івано-Франківщині, тривалий час обоє мешкають у Львові та саме Львівщину представляють на змаганнях.

Дівчата, вітаю вас обох не лише з особистими медалями, а й із здобуттям кубка за загальнокомандну перемогу! Які відчуття від командної перемоги?

О.Л. Радію за команду, за кожну з дівчат, що змогли проявити себе. Україна довела, що є найсильнішою в Європі. Це дуже приємно.

Т.К. Україна завжди була серед найкращих команд Європи. І на останньому чемпіонаті світу ми теж потрапили у трійку. Перед змаганнями я не сумнівалася, що наша команда буде в трійці. Але стати першими, ще й з таким відривом – це несподівано і дуже приємно. Особливо, що це відбулося в передолімпійський рік. Надіюся, і на Олімпіаді в Токіо 2020 року так само буде.

Ви обидві поступалися за ходом своїх чвертьфінальних сутичок, але в завершальній фазі таки зуміли схилити шальки терезів на свій бік (Оксана Лівач перемогла азербайджанку Туркан Насірову – 10:8, а Тетяна Кіт – французку Матільде Рів’єр – 4:3 – авт.). Зізнайтеся, проскакували в голові думки, що, можливо, це не ваш день і нічого не вдасться?

Т.К. Я ніколи в житті не відігравалася на останніх 30 секундах. А тут відігралася за 3 секунди до кінця! Знала, що таке буває, адже є приклади, що сутички вигравали на останніх секундах. Але що я виграю за 3 секунди до кінця! На цих змаганнях вірила до останнього, що вдасться відігратись. А ще відчувала підтримку збоку, як тренер (Андрій Стаднік – авт.) кричав. До останніх секунд не здавалася і вірила в те, що зможу відігратися.

О.Л. Я не раз зустрічалася зі своєю азербайджанською суперницею і була впевнена, що переможу. Просто десь психологічно дала слабинку, віддала необов’язкові бали. А на останній хвилині сутички налаштовувалася їх обов’язково відіграти. І мені це вдалося.

Тетяно, чвертьфінальна і півфінальна сутички для тебе завершувалися киданням челенджу (опротестування секундантом суддівського рішення під час сутички – авт.) у момент фінального гонгу й очікуванням рішень суддів. Щоразу рішення були на твою користь. Пригадай, раніше у твоїй кар’єрі були більш хвилюючі та довгі секунди очікування? Особливо в півфіналі з молдованкою Анастасією Нікітою, коли пауза затягнулася хвилини на дві.

Т.К. Особливо хвилююче було в сутичці з Нікітою. Ми з нею сиділи на килимі й не знаходили собі місця, очікуючи суддівське рішення. Мені, напевно, було б легше боротися три сутички поспіль, аніж чекати. Коли судді вирішили, я подумала, що вони показують оцінки не на мою користь. Не могла повірити, адже, на мою думку, оцінка мала бути для мене. Але за якусь мить підійшов суддя і повідомив, що оцінка таки на мою користь. І я від радості аж крикнула! Рідко в мене бувають такі емоції, але тоді був крик душі – настільки втішилася. Не пригадаю, чи були в моїй спортивній кар’єрі важчі секунди.

Тетяно, згадана Нікіта є свого роду грозою українських борчинь. Торік вона перемогла Олену Кремзер і Тетяну Ріжко, нещодавно – Ангеліну Лисак. Ти прагнула взяти реванш за всіх українок? Чи було це додатковою мотивацією? Можливо, в Ангеліни Лисак питала поради, як її здолати?

Т.К. Ми з Ангеліною, до речі, ділили одну кімнату на цих змаганнях. Запевняла її: «Ліно, я виграю і помщуся за тебе, за твою поразку на чемпіонаті Європи». Справді, налаштовувалася перемогти і помститися за наших дівчат (сміється).

Тетяно, перемігши Нікіту, ти гарантувала собі срібну медаль. Можливо, у фінальній сутичці через це була не настільки сильно мотивованою?

Т.К. Ні, я була дуже мотивованою, бо на минулому чемпіонаті Європи програла цій спортсменці (угорка Емеше Барка – авт.) першу ж сутичку. Розумію, що не слабша від неї. Хотілося довести, насамперед собі, що можу її перемогти. Я була готова, в мене серце горіло, прагнуло перемоги, але не вийшло. Та й судді трохи зіграли не на мою користь. Трішки не вистачило. Тепер попереду Європейські ігри, старатимуся виправити колір медалі.

Оксано, як тобі вдалося зламати перебіг сутички на свою користь на останній хвилині фіналу проти болгарки Міглени Селішки?

О.Л. У першому періоді я вела, у другому несподівано пропустила дію суперниці. На якусь мить розстроїлась, але вдалося зібратися. У голові крутилося: «Треба перемогти, я ж не маю поступитися». І я почала включатися, викладати всі сили на останній хвилині та взяла необхідні бали для перемоги. Зізнаюся, помилок було багато на цьому чемпіонаті, тому це стимул іще більше працювати.

Після фінального гонгу ти навіть не потанцювала від радості, як це не раз робила. Була настільки виснаженою?

О.Л. У мене бувають різні реакції. Можу стрибати, кричати, танцювати, а буває, як цього разу: спокійно підняла руку й ледь попленталася з килима (сміється).

Тетяно, в одному з інтерв’ю ти наводила слова свого колишнього тренера Олега Сазонова, що під час сутичок мандраж потрібно перетворювати на кураж. Запитання до обох: чи були на цьому чемпіонаті сутички, в яких ви відчували, що зловили кураж?

Т.К. Я, напевно, кураж зловила в півфіналі. У мене перед сутичкою буває такий мандраж, що очі сльозяться, хочеться плакати. Але коли звучить стартовий свисток, розумію, що виходу немає, вже на килимі й хоч-не-хоч мушу боротися. І тоді в мене мандраж автоматично перетворюється на кураж.

О.Л. Мені здається, всі мої змагання проходять на куражі: виходжу і просто танцюю, борюся і повторюю те, що робила на тренуваннях. Виконую те, що мені подобається. У моєму розумінні кураж – це задоволення від того, що роблю. А особливо, якщо ще й перемагаю, коли радую близьких і себе.

Тетяно, три роки тому після чемпіонату Європи в Ризі ти казала, що спершу засмутилася, що програла у фіналі, але довго не журилася і врешті була щасливою, що здобула срібну медаль. Як цього разу?

Т.К. Цього разу я теж задоволена медаллю, тому що минулий рік у мене був трохи провальний: не здобула нагороди ні на чемпіонаті Європи, ні на світовій першості. Тим паче, це олімпійська категорія і маленький крок до моєї олімпійської мети. Розумію, що є над чим працювати. Ця медаль дає мені стимул ще більше викладатися на тренуваннях, додала впевненості в собі. Так, хотілося золота. Але, дякувати Богу, що є срібло і, надіюся, на Європейських іграх у червні в Мінську буде вже золота медаль.

Як було стояти на п’єдесталі тобі, Оксано, коли грав гімн України, і тобі, Тетяно, коли лунав славень Угорщини?

Т.К. Коли зійшла з килима після поразки у фіналі, думала, що не плакатиму. Але, коли крокувала до залу для розминки, в мене стався секундний вибух. Та тренери мене заспокоїли, казали, що я добре боролася. Коли стояла на п’єдесталі та лунав гімн Угорщини, а не України, накотились емоції, хотілося пустити сльозу, але стрималася. Тішуся, що все ж таки на чемпіонаті лунав український гімн. Це теж мене стимулює, щоб наступні рази стояти вже на найвищій сходинці.

О.Л. Коли виходили на нагородження до п’єдесталу, навіть не усвідомлювала, що дійсно перемогла на чемпіонаті Європи, колишня мрія, яка здавалася недосяжною, стала реальністю. Це дуже круто, я була дуже задоволена. А коли грав гімн… Найприємніше покласти руку на серце і просто проспівати його. Мурашки йшли по тілу, дуже було круто, класно. Хочеться ще підніматися на п’єдестал, щоб пережити таке відчуття.

Тетяно, у 2015-2016 роках ти вийшла на топ-рівень, здобувши бронзу першості світу в Лас-Вегасі та срібло чемпіонату Європи в Ризі. Як змінили тебе ті перемоги? Чи змінилося ставлення до тебе навколишніх? Чи була зіркова хвороба?

Т.К. На зіркову хворобу, надіюся, не хворіла (сміється). Коли 2015 року перемогла на чемпіонаті України серед дорослих, для мене це був великий крок уперед, тому що я тільки перейшла з юніорів на дорослий рівень. А потім була перша медаль чемпіонату світу серед дорослих. Я сама навіть не очікувала, що поїду на перший чемпіонат світу і візьму медаль. Це був для мене великий стимул.

Тетяно, тебе визнали найкращою спортсменкою Львівщини в листопаді 2017 року. Як сприймаєш такі визнання?

Т.К. Це дуже приємно. Тим паче, що наша Львівщина дуже багата на титулованих спортсменів у багатьох видах спорту. Приємно, що визнали саме мене, на білбордах було моє зображення. Знайомі скидали фотографії, казали, що бачили мене на білбордах.

Оксано, перед чемпіонатом Європи ти взяла участь у щорічній церемонії нагородження «Топ-50 успішних жінок Львівщини» в одному з ресторанів неподалік Львова. Як почувалася у вечірньому платті?

О.Л. Для мене це був перший захід такого масштабу. Настільки все було фешенебельно, красиво. Там зібралися найвпливовіші люди Львова. Мені було легше, тому що була разом з Юлею Ткач (відома українська борчиня, чемпіонка світу 2014 року – авт.). Вона трохи старша, давала поради в деяких моментах. А яка була підготовка до церемонії! Вечірнє плаття їздила вибирати, зачіску робила, макіяж. Того дня був дуже щільний розклад. Узагалі, нечасто відвідую такі заходи. Намагалася почуватися вільно, адже теж заслуговую на це звання як спортсменка, як одна з найкращих у своїй галузі. І ми, спортсменки, хотіли показати, що теж красиві, гарні, жіночні, незважаючи на вид спорту, яким займаємося.

Т.К. Ми, спортсмени, звикли завжди бути в кросівках, джинсах, спортивних костюмах. Коли одягаєш вечірнє плаття, робиш макіяж, зачіску, ніби на попелюшку перетворюєшся. Відчуття дуже приємні, почуваєшся такою леді (сміється).

Тетяно, ти раніше займалася в художній студії. Надалі малюєш?

Т.К. Для себе інколи, якщо є відповідний настрій. Перед змаганнями деколи відволікаюся малюванням від думок про боротьбу. На зборах, змаганнях у мене завжди є предмети, якими можу малювати.

Дівчата, ваші кар’єри розпочиналися подібно: одна тягнулася за старшою сестрою, інша – за старшим братом. Розкажіть, наскільки велика їхня роль у тому, що ви досягли таких вершин?

Т.К. Братова заслуга в тому, що він узагалі пішов на боротьбу, а я – за ним. Де мій брат був, там і я. Брат щось робить – і я теж буду. Якби він на боротьбу не пішов, я теж цей вид спорту не обрала б. А тепер відчуваю підтримку брата, батьків. От під час чемпіонату Європи написав: «Таню, ти що, в мене нервів не вистачить від твоєї боротьби» (сміється).

О.Л. Сестра вже старша була, боролася, і коли вона приїжджала зі змагань, запалила мене своїми емоціями, розповідями, перемогами. Коли вона перемагала, я бачила, як раділи батьки. Щоправда, тато всіляко хотів відволікти мене від боротьби, не хотів іще однієї дівчини-борчині в сім’ї. На плавання навіть віддав, казав, що мені рано на боротьбу. Але в сьомому класі я таки наполягла і він дозволив піти на тренування. Прийшла на перше заняття – і мене відразу поставили з хлопцями боротися. То я вже в перший день половину хлопців здолала (сміється).

Сестра вже завершила кар’єру, але дуже мене підтримує. Вона розуміється на боротьбі, тому її підказки, моральна підтримка дуже допомагають. У нас є така традиція: коли я виходжу на килим, мені на телефон приходить есемеска від неї – якась коротка настанова або вислів. На минулому чемпіонаті мені вже виходити, а повідомлення від сестри ще немає. Чекаю, чекаю, і за якийсь час есемеска приходить. І якось приємніше стало. Сестра зустрічає мене, радіє моїм перемогам, бажає мені досягнути великих успіхів.

Тетяно, знаю, ти теж мала цікаву сутичку в дитинстві, коли поборола досвідченішу дівчинку.

Т.К. На тренуваннях мене з нею не хотіли навіть ставити в пару, бо вона на змаганнях виступала, на дитячому турнірі друге місце зайняла, а я недавно тільки почала тренуватися. Якось тренер проводив заняття і сказав, що мене з Машею не поставить, бо вона сильніша, і мені немає що з нею робити. Мовляв, вона зі мною навіть не навантажиться. Мені так образливо стало! Я взагалі не злопам’ятна, але це мені запам’яталося (сміється). Невдовзі я поїхала на свій перший турнір. Так вийшло, що ми виступали в одній категорії з цією дівчинкою і за вихід у фінал я її перемогла. Не згадувала тренеру його слова, тільки подумала собі, як він казав, що вона зі мною навіть не навантажиться (сміється). Мене це так стимульнуло, що я виграла на тому турнірі золото, першу дитячу медаль. Можливо, це мене затримало в боротьбі дотепер.

Ви обидві уродженки Івано-Франківщини, але тривалий час мешкаєте у Львові. Як вам живеться в місті Лева? Воно вже стало рідним? Комфортно тут?

Т.К. Коли вступала у Львів (у Львівське училище фізичної культури – авт.), завжди казала, що повернуся в Калуш, буду тільки там жити. Але пожила трохи у Львові й тепер їжджу в Калуш не так додому, як до батьків. Можна сказати, в іншому місті себе навіть не уявляю.

О.Л. Аналогічно. Дуже звикла до Львова, подобається тут. Почуваюся вільно в цій обстановці.

Ви дружите, живете разом в одній квартирі. Скажіть, що хорошого в життєвому й борцівському плані стараєтеся взяти одна в одної?

Т.К. У боротьбі Оксана – «запальничка», за нею хочеться тягнутися, наслідувати її на тренуваннях. Вона заводить команду. В людському плані, як наш тренер каже, її до рани можна прикладати. Вона всім допоможе. Я в будь-якій ситуації знаю, що, якщо її попрошу, Оксана мені не відмовить. Завжди на неї можу покластися – і порадить, і допоможе. Не сумніваюся в ній.

О.Л. А в Тані я, навпаки, шукаю спокій, холоднокровність. Вона до будь-якої ситуації підходить дуже виважено, правильно. Якщо я чогось не знаю, завжди в Тані запитаю, її слово для мене дуже важливе. Якщо щось вирішую, чи не знаю, то в неї запитую насамперед. Скільки в нас було складних моментів, які ми пройшли разом, підтримували одна одну! І в спорті були поразки, і в житті проблеми – усе пройшли разом. І тепер радіємо разом нашим спільним перемогам. Сказала, що тішилася б своїй медалі ще сильніше, якби в Тані теж була золота. Таня каже, що їй це було дуже приємно почути.

До яких найближчих стартів тепер готуватиметеся?

Т.К. У нас однакові старти – невдовзі відбудеться Київський міжнародний турнір. В Оксани він не вирішує поїздку на Європейські ігри – вона собі це гарантувала. А в мене в Україні є суперниця – Іра Чихрадзе (Харів), вона теж з Калуша. Ми завжди з нею конкуруємо. На Київському турнірі вирішуватимемо, хто з нас поїде на Європейські ігри.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news

Також ви можете стежити за головними новинами від Leopolis News на нашому Facebook, Twitter та Telegram-каналі.

Реклама

Стрічка новин