logo
16/04
15/04
08/04
04/04
01/04
30/03
22/03
21/03
15/03
06/03
29/02
28/02
23/02
21/02
2 ...

Глава ПЦУ Епіфаній: Ми поки терпимо присутність РПЦ в Україні

13-01-2021 14:137559

Глава ПЦУ Епіфаній: Ми поки терпимо присутність РПЦ в Україні
Фото: prm.ua

«Ми не маємо права відкривати в Україні фронт релігійної боротьби». Велике інтерв’ю з предстоятелем ПЦУ Епіфанієм /Прямий /

Як Православна церква України ставиться до карантинних обмежень та вакцинації від COVID-19, як відбувається перехід парафій у ПЦУ, від яких православних церков слід очікувати найближчим часом визнання української церкви та коли відбудеться візит Вселенського патріарха Варфоломія в Україну.

Про це і багато іншого в ексклюзивному інтерв’ю »Прямому» розповів митрополит Київський і всієї України, предстоятель Православної церкви України Епіфаній.

Вітаю вас, владико!

Христос народився!

Славімо його! Я, в першу чергу, хочу вам подякувати за те, що ви знайшли час для цієї розмови, як знаходите його вже третій раз після вашого обрання. Дякую.

Дякую вам.

Владико, хочу спитати вас, яким був цей рік, який минув, для Православної церкви України і для вас особисто.

Минулий календарний 2020 рік був особливим роком: роком певних випробувань як для Православної церкви України загалом, так і для мене як предстоятеля. Бо минулий рік був важливим для утвердження нашої визнаної автокефальної православної церкви – визнання з боку інших помісних православних церков. І звичайно, що ми стикнулися з певними випробуваннями цієї невидимої боротьби – коронавірусної хвороби.

Бо ця хвороба певною мірою обмежила спілкування, обмежила можливість звершення спільних велелюдних богослужінь. Починаючи практично зі святкування Пасхи, ми стикнулися з такою проблемою, що я як предстоятель змушений був закликати вірних залишатися на Пасху вдома. Але ми приймали такі складні для нас і відповідальні рішення задля того, щоб призупинити розповсюдження цієї хвороби, і спільними зусиллями з українською державою ми досягнули того, що цю першу весняну хвилю ми пройшли досить успішно. І зараз також це випробування переходить і на наступний рік. Бо, святкуючи вже Різдво у 2021 році, ми стикаємося практично з такою проблемою, хоча немає таких вже обмежень. Будуть обмеження після святкування Різдва Христового, з 8 числа.

Але минулий рік був складним роком. Хоча ми можемо говорити і про досягнення, бо ми отримали визнання з боку декількох інших помісних православних церков. Ми маємо визнання з боку українського суспільства. і соціологічні опитування засвідчили, що ця довіра українського народу українській церкві все зростає і зростає. Минулого року ця довіра ще зросла. Тому на нас лягає і відповідальність. Є досягнення, є випробування, але ми їх долаємо з Божою допомогою.

Ви справедливо зауважили, що минулий рік був складним. І багато хто себе питав: за що Господь попускає такі випробування? Яка ваша думка?

Господь інколи справді попускає людині випробування. Для чого? Для того, щоб людина зрозуміла, що вона рухається не в тому напрямку. Всі ми протягом життя обираємо той шлях, який повинен привести нас до спасіння. Якщо ми схибимо, якщо ми зійдемо з цього шляху, то Господь інколи попускає випробування для нашого блага: щоб ми зрозуміли, усвідомили, переосмислили і ставали кращими, добрішими і творили більше справ милосердя. Тобто проявляли любов до своїх ближні. Тому що все євангеліївське вчення базується на одній заповіді любові – любові до ближніх і любові до Бога. Якщо ми любимо своїх ближніх, то ми можемо сказати, що ми любимо Бога. А якщо ми говоримо, що ми любимо Бога, а ненавидимо своїх ближніх, то тоді ми говоримо неправду, за словами святого апостола Іоанна Богослова.

Тому Господь для нашого ж блага інколи попускає нам випробування. Випробування цією війною, яка зараз точиться на сході України. Випробування цією невидимою хворобою, яка паралізувала практично не тільки Україну, але й загалом весь світ. Світ жив так собі безпечно, всі спілкувалися, всі співпрацювали. І ось в певну мить ми бачимо, що світ призупинився. Але світ повинен зрозуміти, що це не випадковість, а що це випробування, покликане змінити світ на краще. Бо якщо людина буде і надалі рухатися цим хибним шляхом, споживацьким шляхом, забуваючи про Бога і дбаючи тільки про матеріальні блага, то відповідно вона і буде стикатися в майбутньому з такими випробуваннями.

Що ми бачимо зараз в розвитку європейської цивілізації? Європейська цивілізація ставить в основі не Бога, як це було закладено свого часу, а ставить в основі свого буття людину і її блага, тобто під виглядом певних прав. І те, що суперечить божественній істині, воно впроваджується в людське буття. І людина, дбаючи тільки про матеріальне і забуваючи про духовне, котиться до загибелі. А Господь прагне спасіння кожної людини і посилає інколи випробування для того, щоб людина схаменулася і зрозуміла, що вона йде неправильним шляхом. Бо людина зараз відчуває себе на місці творця. Вона ніби всесильна. Ми бачимо це на основі розвитку сучасних технологій: людина літає в космос, вона творить практично чудеса. Такі речі, які століття тому було важко навіть уявити. Але водночас вона забуває про Бога, ставить своє «Я» на перше місце. І це хибно відбивається загалом на історії цивілізації.

Тому Господь для того, щоб людина схаменулася, щоб людина призупинила цей процес самознищення практично, посилає певною мірою такі випробування: випробування хворобами, випробування цією пандемією. І ми бачимо, що на час навіть зупинки певною мірою у зв’язку з пандемією планета оновлюється, природа оновлюється. Тому що людина, як вінець творіння, покликана керувати цим світом, зовнішнім світом – те, що дано Богом їй в розпорядження: бути добрим господарем, використовувати для свого блага, але не руйнувати основи. Бо якщо ми зруйнуємо основи, то побачимо, що в майбутньому будемо пожинати негативні наслідки своєї діяльності.

Вже після Різдва, з 8 січня, будуть нові обмеження карантинні і локдаун. При тому, що статистика не демонструє зростання захворюваності, а швидше спад. Як ви ставитесь до нового локдауну, і як церква готується до цього?

Це не вперше. Ми вже маємо певний досвід попередньої хвилі боротьби з цією хворобою. Там теж були обмеження. І зараз ми вживаємо таке іноземне слово як «локдаун». Це обмеження, повне обмеження і у спілкуванні, і це стосується всіх в Україні. Звичайно, що ми підтримуємо ті обмеження, які запроваджені українським урядом, якщо вони служать на благо. А вони повинні служити на благо для того, щоб призупинити розвиток цієї хвороби. Бо протягом останніх місяців минулого року ми чули про певні антирекорди. Там вже десятки тисяч, двадцятки тисяч кожного дня було хворих. Зараз ми певною мірою морально більш заспокоєні, коли читаємо, що там 5 тисяч чи до 5 тисяч вже виявляють хворих протягом останнього дня. І тому це обмеження протягом двох тижнів покликано призупинити розповсюдження цієї хвороби.

Церква звертається до вірних: не припиняти молитву, але бути більш відповідальними, дотримуватися обмежень, дотримуватися дистанції, якщо відвідувати храми, носити маски, користуватися антисептиками. Тобто певною мірою ці елементарні речі інколи спасають людське життя. Тобто ми повинні бути відповідальними по відношенню до наших ближніх. Якщо відчули симптоми хвороби – тоді не брати участі в загальних молитвах і богослужіннях. Тобто бути мудрими, пильними і відповідальними в цей нелегкий час, в який ми покликані всі разом призупинити цю хвилю подальшого розповсюдження цієї хвороби.

Хочу запитати про причастя. Ще з початку пандемії церква повернулася до старих норм і запровадила нову форму причастя – причастя в руку. Так, як це роблять священики. І багато хто з великою прихильністю і схвальністю сприйняв це введення. Оскільки це і більш гігієнічно, і більш сучасно. Чи збирається церква залишити таке причастя?

Так, воно діє, бо це є рішення Священного Синоду. Ще починаючи в передпасхальний час, ми не ввели щось нове. Ми повернулися до древньої традиції причастя. Бо навіть згідно соціологічних опитувань ми бачимо, що практично 80% вірних прагнуть, щоб була така зміна. Тобто сприймають цю зміну досить позитивно. І ми не змінили щось у віровченні, ми не змінили щось, що стосується божественної істини. Але в цей час – в час випробувань і пандемії – ми змушені були прийняти таке рішення.

І ми як церква прагнемо бути ближчими до людей: щоб людина відчувала нашу опіку, щоб людина не наражалася на певну небезпеку, а щоб, прийшовши до храму навіть у час обмежень, в час пандемії, вона могла приступити до прийняття животворчих тайн тіла і крові Господньої. Це актуально особливо в передріздвяний час, в час посту, коли кожен православний християнин повинен відвідати храм, повинен покаятись у своїх гріхах і причаститися тіла і крові Господніх.

Яке ставлення у Православної церкви до вакцинації? І загалом ми бачимо, що багато громадян України не дуже готові вакцинуватися. Чи буде Церква підтримувати вакцинацію, і чи зверталася влада за такою підтримкою?

Ми вже висловлювали нашу позицію і раніше, що стосується вакцинації. Бо, на жаль, в українському суспільстві чомусь є негативне сприйняття: практично 50 на 50 тих, які прихильно ставляться, які беруть участь у вакцинації, і тих, які виступають проти. Але це так вже склалося історично, і тут є багато різних обставин. І зараз це питання знову стоїть актуально на порядку денному. І ми як церква засвідчуємо, що це питання не має жодного релігійного чи церковного характеру. Бо зараз деякі, як ми бачимо, церкви намагаються протистояти, розповсюджувати різні міфи. Але це питання стосується людського здоров’я і не має релігійного підтексту.

І тому ми як церква закликаємо в майбутньому всіх обачно ставитись. Звичайно, вивчити питання походження цієї вакцини, щоб інколи вакцина не принесла якихось негативних наслідків. Бо таке бувало, і ми знаємо випадки такого. Але якщо ця вакцина заслуговує на довіру, то звичайно, що для того, щоб припинити розповсюдження цієї хвороби, кожен може приступити до прийняття цієї вакцини. І зараз ми бачимо добрий приклад з боку інших предстоятелів помісних православних церков. Нещодавно днями предстоятель Кіпрської православної церкви перший на Кіпрі вакцинувався від цієї хвороби. І є заява предстоятеля Елладської православної церкви, що якщо буде розпочата вакцинація на території Греції, то він також першим розпочне весь цей процес. Тобто у православному світі ми бачимо, що зацікавлені в тому, щоб ці обмеження відійшли в минуле якомога швидше.

А ви, владико, будете вакцинуватися?

Поки що в Україні не розпочато цей процес вакцинації. Ведуться перемовини щодо того, звідкіля буде ця вакцина. Коли вже остаточно розпочнеться цей процес, то я також прийму особисто рішення, бо це стосується мене як громадянина, як людини, яка покликана давати хороший приклад для інших. І тому мною буде прийнято рішення вже відповідно тоді, коли я побачу, що вакцина є, вона в Україні впроваджується, і це безпечно, то, звичайно, жодних перепон на цьому шляху немає.

Днями виповнюється вже два роки з часу отримання Україною Томосу про автокефалію. Як ви оцінюєте той пройдений шлях за два роки?

Два роки – це не так багато. Бо ми говоримо, що ми є українською церквою з глибоким історичним корінням. Тисячу років. Можливо, і більше. Бо основи закладені ще апостолом Андрієм Первозваним. Ми в грудні святкуємо пам’ять цього великого апостола. І ми говоримо про те, що українська церква має глибоке історичне коріння. Якщо говорити про тисячу років чи навіть про три століття духовної окупації, то два роки – це дуже мало.

Але протягом цих двох років відбулося дуже багато. Бо якщо ми візьмемо навіть останнє століття боротьби за автокефалію, була ж проголошена автокефалія 102 роки тому, була автокефальна православна церква, яка свого часу була повністю знищена у 40-х роках. Тобто протягом двох останніх років ми зробили справжній прогрес. Ми маємо визнання з боку інших чотирьох церков православних. Разом з українською церквою ми складаємо вже третину православ’я. І це не кінець. Тому що буде визнання в майбутньому і з боку інших помісних православних церков.

Але ці два роки засвідчили, що Православна церква України як така відбулася. Це вже незворотній процес. І ми бачимо заяви Вселенського патріарха, який постійно підтверджує, що українська церква – визнана церква – відбулася. Протягом цього часу було багато випробувань, але ми зберегли нашу внутрішню єдність, ми заклали цю основу, на якій в майбутньому всі православні українці об’єднаються. Бо зараз є частина тих, які ще повністю не усвідомили. Але ця основа закладена раз і назавжди. І це прописана в Томосі, який офіційно засвідчує як документ, що ми посідаємо своє почесне, хоча і останнє п’ятнадцяте місце, в диптиху серед інших православних церков. Але Господь в майбутньому і надалі буде допомагати і сприяти нам. І наступні роки нашого спільного буття ми будемо радіти з наших благословенних успіхів.

В попередніх інтерв’ю ви говорили, що можливі ще два визнання десь найближчим часом, але не говорите, хто саме. І зрозуміло, це для того, щоб не зупинити цей процес, скажімо так. Тоді запитую дещо інакше. Які саме церкви ви вважаєте найбільш позитивно налаштованими щодо Православної церкви України?

Загалом є декілька помісних православних церков, в яких більшість єпископату на чолі з предстоятелем практично готові до визнання нашого автокефального статусу. Це і Грузинська православна церква, в якій більшість. Але є в кожній церкві певні прихильники Російської православної церкви. І вони намагаються як меншість призупинити більшість. І ми це бачимо на прикладі переходу в Україні парафій. В більшості парафій 90% парафіян приймають рішення про приєднання до Православної церкви України, але меншість дуже часто перешкоджає.

Той самий процес відбувається і в помісних православних церквах, де є декілька архієреїв, які проти. Ми бачимо це на прикладі Кіпрської православної церкви: двоє-троє – проти, а більшість – за. Але Кіпрська православна церква дала приклад іншим церквам, яким чином можна рухатися щодо визнання нашого автокефального статусу. Предстоятель поминає вперше в диптиху предстоятеля Православної церкви України, а потім приймається відповідне рішення на Синоді простою більшістю. І тому я переконаний, що цим шляхом підуть і інші православні церкви. Це і Єрусалимська церква, Румунська, Албанська, Болгарська… Зараз важко сказати, бо Кіпрська церква загалом була готова і раніше. Ще в минулому році і в 2019 році предстоятель був готовий до прийняття рішення, але він зайняв певний нейтралітет – він споглядав на наш розвиток і на наше утвердження. І у спілкуванні з ним він це мені підтвердив: що ось ми очікували, ми дивилися, і ми побачили, що ви відбулися як церква, і тому ми прийняли відповідне рішення.

І тому зараз очікувати можна, але сказати чітко, яка з цих церков долучиться першою, трішки складно. Бо рішення в них дозріває, вони практично готові, але тільки потрібно це озвучити. І в якому порядку воно буде – зараз навіть важко передбачити. І я би не хотів цього оголошувати і давати зброю нашим супротивникам, які і так наполегливо трудяться для того, щоб призупинити цей процес. Але цей процес уже теж незворотній, і в майбутньому – можливо, в цьому році календарному – ми сподобимося визнання і з боку інших православних церков.

Супротивники справді трудяться. І що стосується переходу церков, вони наразі призупинилися. І ми бачимо чому. І «тітушки» ті ж в багатьох регіонах, і невтручання часто поліції, часто відсутність допомоги або навіть відверте перешкоджання з боку місцевої влади в перереєстрації церковних громад. Чому так відбувається? Чому центральна влада не втручається, а місцева влада часто прямо перешкоджає? І чи ви зверталися за допомогою до центральної влади, зокрема до президента Зеленського?

Це тимчасове явище, яке штучно призупинило приєднання парафій з боку Російської православної церкви до Православної церкви України. Була одна хвиля, буде й інша хвиля після цієї пандемії. Бачите, це уподібнюється. Ми маємо різні хвилі розповсюдження цієї хвороби, і, на жаль, ця пандемія певною мірою призупинила процес переходу. Є багато різних причин. Це стосується і політичної зміни, і зміни влади на місцях. Є деякі прихильники, які прийшли до влади і підтримують розвиток Російської православної церкви.

Але зараз цей процес продовжується. Не так багато, але поступово, навіть кожного місяця по декілька парафій приєднуються. Але ми цього не афішуємо. Ми прагнемо, щоб це відбувалося мирним шляхом. Ми не маємо права як церква зараз відкривати всередині ще один внутрішній релігійний фронт. Ми маємо війну цю страшну неоголошену на сході України. Ми зараз боремося з цією страшною хворобою невидимою. І ми не маємо права ще відкривати один фронт релігійний боротьби. Ми рухаємося суто в правовому полі. І я переконаний, що незабаром буде й інша хвиля приєднання парафій до Православної церкви України, коли вже вгамується пандемія, коли люди зможуть вільно збиратися на зібрання. Ці парафії зараз визрівають і, відповідно, приймуть відповідне рішення тоді, коли зможуть швидко юридично переоформити відповідну документацію і не буде спротиву з боку органів державної влади.

Зараз більш-менш ситуація вже стабілізувалася, на місцях ведеться перереєстрація. Але з боку Російської православної церкви йде шалений спротив. По кожній парафії, яка приєдналася протягом цього часу, йдуть судові тяганини. Але всі до єдиної практично ми виграємо, тому що правда на нашому боці. Люди приймали відповідні рішення більшістю, згідно закону, і тому суди приймають рішення, які не суперечать законам України.

Ви згадали про політичну зміну. І, справді, минулий рік був складний не тільки в плані пандемії, але також і політично. Ми бачимо певний повзучий реванш. Ми бачимо, що діячі часів Януковича входять часто у найвищі владні кабінети… Те, що відбувається наразі в Україні, такі дуже різнобічні процеси, і той реванш – як цьому протистояти?

Ми як українська церква працюємо над тим, щоб українська мова впроваджувалася у всі сфери не тільки релігійного життя, але й загалом життя українського народу. Бо нашою офіційною мовою, богослужбовою мовою є українська мова. Справді, у нас зараз є кампанія соціальної реклами – «Молімося рідною мовою». Тобто я як предстоятель закликаю молитися рідною мовою, яка для нас, українців, є рідна мова – українська мова. Але я не заперечую того, що і румуни, які проживають, наприклад, на території України, болгари й інші національності, і навіть росіяни, мають право молитися своєю рідною мовою. Але на державному рівні, на церковному рівні основною богослужбовою мовою є українська мова.

Звичайно, що нас тривожать інколи певні заяви щодо приниження прав і так далі, щодо відкликання тих законопроєктів, які вже були прийняті українським парламентом. І тому ми надалі як церква будемо робити все для того, щоб утверджувати нашу рідну українську мову. Тому що мова, нація і держава – це нерозривно пов’язані між собою речі. Наприклад, європейські країни, де в кожній країні панує своя рідна мова, не є чимось особливим, коли ця мова є панівною мовою, яка не принижує честі і гідності тих людей, які спілкуються іншими мовами і для яких є рідною мовою інша мова, але ти повинен знати і володіти державною мовою.

Наприклад, перебуваючи в Греції, я вивчив грецьку мову. Я маю сертифікат знання цієї мови. І кожен, хто хоче, наприклад, працювати офіційно на території Греції, повинен мати сертифікат про знання цієї мови. Ти можеш володіти своєю рідною мовою. Але якщо ти хочеш мати певну позицію і місце в цій країні, ти неодмінно повинен мати сертифікат знання цієї мови. Так само і в Україні є державна українська мова, яка не принижує інші мови, спілкується російською й іншими мовами. Ми цього не заперечуємо. Але ми прагнемо, щоб в Українській державі на державному рівні панівною мовою була саме українська мова.

Вже другий рік поспіль ідуть розмови про можливість візиту Вселенського патріарха Варфоломія в Україну. Зокрема, восени 20 року президент Зеленський знову запросив його до України з візитом. Є вірогідність, що цей візит може відбутися на 30-у річницю незалежності. Принаймні про це говорили. Хто буде організовувати цей візит – держава Україна чи Православна церква України? Яким чином буде відбуватися підготовка до цього візиту? І чого ви особисто чекаєте від візиту патріарха Варфоломія?

Справді, ми очікуємо на візит Вселенського патріарха Варфоломія в цьому році, на 30-у річницю незалежності Української держави, і що ми будемо приймати Його Всесвятість. Ці запрошення були і від мене як від предстоятеля Православної церкви України. І президент Зеленський також підтвердив це запрошення. І ми віримо, що цей візит в цьому році відбудеться, якщо не буде, звичайно, цих карантинних обмежень, які зараз діють не тільки в Україні. Але з Божою допомогою, я думаю, ми здолаємо цю перепону, і все ж таки Його Всесвятість патріарх Варфоломій відвідає Україну і відвідає Українську православну церкву.

Поки що ще не було конкретних розмов, чи це буде організовано на державному рівні. Але якщо є запрошення президента, то звичайно, що цей візит буде відбуватися і на державному рівні, і на церковному рівні. І це засвідчує, що Україна є канонічною територією Православної церкви України. Бо на запрошення президента Вселенський патріарх приїжджає на канонічну територію визнаної автокефальної помісної православної церкви. А те, що тут перебуває тимчасово і Російська православна церква, то вже визначено Вселенським патріархом їхній статус: що ми терпимо їх до певного часу, але прийде час, коли вони приєднаються до визнаної автокефальної православної церви, і ми будемо складати вже єдину визнану Православну церкву України.

Тобто поки що не велася розмова, хто буде організовувати саме цей візит? І якщо буде, то, можливо, це буде якась співпраця між державою і церквою?

Так, звичайно, поки що не велася така вже конкретна розмова, бо тільки розпочинається новий календарний рік. Я думаю, що вже десь після завершення різдвяних свят ми прийдемо вже до більш конкретних питань щодо організації цього важливого візиту для України.

В 2021 році ми святкуємо 30-у річницю незалежності України. Як ви оцінюєте той шлях, який Україна пройшла за 30 років?

30 років – це не такий тривалий шлях. Але ми можемо говорити про 30 років відновлення незалежності Української держави, бо ми мали свого часу цю незалежність, ми її втрачали протягом певного часу, проходили випробування. Але зараз ми вдячні Богові, що Бог дав нам цей дар – дар свободи і незалежності. Бо це великий дар, який ми повинні цінувати. Хоча, коли ми цей дар отримали, всі говорили, що це була випадковість. Але це не випадковість. Чому? Бо протягом століть на вівтар нашої державної незалежності покладено дуже і дуже багато людських життів. І зараз, на жаль, вже в час незалежності, ми певною мірою підтверджуємо це. Бо у зв’язку з тим, що ми не оцінили в 90-х роках повноцінно, багато і до цього часу до кінця не усвідомлюють і не розуміють цієї великої ціни.

І зараз є ці випробування війною на сході України, де гинуть найкращі сини і дочки нашої держави, але які засвідчують про те, що ми будемо до кінця боронити свою територіальну цілісність. Є намагання з боку країни-агресора поневолити нас – поневолити фізично і духовно. Але зараз ми маємо визнану помісну православну церкву. І це є теж досягненням цих трьох десятиліть української незалежності. Бо Томос дуже часто називають другим актом проголошення нашої незалежності. Ми проголосили свого часу державну незалежність, а вже на завершення третього десятиліття ми проголосили і офіційно отримали визнання нашої церковної незалежності. Бо без сильної єдиної помісної православної церкви ми не зможемо збудувати тієї держави, про яку ми всі з вами мріємо.

Ми мріємо, щоб Україна була сильною, єдиною, незалежною, демократичною і європейською. Але ми не повинні забувати про духовну складову. Бо без духовної складової ми не зможемо втілити в життя те, що ми прагнемо матеріальне, бо це тісно між собою взаємопов’язано. І тому в українській незалежній державі, яка святкує в цьому році вже третє десятиліття, ми повинні утверджувати і свою незалежну українську православну церкву.

На початку 90-х років багато якраз говорили про 40 років, якими Мойсей водив свій народ по пустелі. Зрозуміло, що це питання метафоричне – 40 років позбавлення від рабства. І зараз, коли ми підходимо до 30-ї річниці незалежності, знову згадуються ці 40 років ходіння пустелею. Хочу спитати у вас, владико. Скільки ми ще будемо ходити цією якоюсь нашою внутрішньою пустелею?

Це залежить від кожного з нас. Чому? Бо кожен бере безпосередньо активну участь в розбудові Української держави. Помилково думати, що це «мене не стосується». Тобто, наприклад, «я не буду брати участь у виборах, тому що за мене вирішать». Але це неправильно. Бо від кожного з нас залежить наше майбутнє. І якщо ми не прийдемо до повного усвідомлення того, що ми є українцями на своїй землі, на своїй Богом даній землі, то звичайно, що ми будемо і далі блукати.

Але я переконаний, що протягом наступних років нашого буття все ж таки наш народ об’єднається та усвідомить, що ми є єдиний народ, і нас штучно розділяють, ззовні намагаються привнести це розділення. Але ми повинні бути мудрими і відповідальними. І Господь, бачачи наше ревне прагнення зростати, але – найперше і духовно. Ми не повинні забувати про Бога. Якщо ми будемо вдячні йому за всі його благодіяння, які він звершує в нашому житті, то будемо бачити в подальшому прогрес. А якщо будемо забувати і вважати, що це тільки наше досягнення, то звичайно, що будемо отримувати ті випробування, про які ми зараз з вами говоримо.

Тому, дай Бог, щоб і в майбутньому році, і в прийдешніх роках цих випробувань було все менше і менше, а ми свідомо дякували Богові і пам’ятали про його благодіяння. А він буде і надалі допомагати та сприяти нашому подальшому розвитку.

І на завершення кілька запитань про Різдво. Вас часто в цей час питають про два Різдва, які святкує Україна, і коли саме церква буде готова перейти на новий стиль, на західний обряд. Я пригадую вашу відповідь в минулих роках на це питання. Ви говорили про те, що церква буде готова, коли буде готовий народ. Справедлива відповідь. Скажіть, владико, за якою ознакою ви будете визначати цю готовність: чи це соціологічні опитування, чи це ви будете радитися зі священиками, і Собор має бути проведений? Яким чином буде визначатися готовність до переходу на новий стиль?

Говорити про два Різдва – це неправильно певною мірою. На державному рівні прийнято рішення, що 25 грудня, згідно Григоріанського календаря, є вихідним днем для українців. Але ми святкуємо один раз Різдво Христове – теж 25 грудня, але згідно Юліанського календаря. І якщо ми будемо переходити, то переходити на новий Юліанський календар. Це не стосується певною мірою західного обряду. Бо є багато помісних православних церков, які перейшли свого часу вже на новий Юліанський календар.

Але, справді, зараз українське суспільство поки що не готове до цього переходу. Ми як церква розуміємо, що ми не маємо права привносити ще одне розділення. Зараз нас намагаються штучно розділяти на основі мови. Мова об’єднує, а не розділяє. Але штучно ззовні намагаються нас за цією ознакою розділити. І зараз є теж така небезпечна тенденція щодо календаря, бо немає одностайності. Коли ми побачимо як церква, що більшість за те, щоб прийняти це рішення, а це рішення складне, бо ми змінюємо не тільки дату святкування Різдва Христового, а ми повинні змінити весь церковний календар протягом року…

Всі прив’язані до цього свята?

Всі прив’язані зі святами. Тоді Покрову не будемо святкувати 14-го, Миколая не будемо 19 грудня святкувати. Тобто потрібен час, і вести таку просвітницьку інформаційну кампанію. І зараз ми бачимо, що рік за роком ця кампанія проводиться напередодні Різдва, напередодні 25 грудня, активно обговорюється у соцмережах і засобах масової інформації, і серед людей. І люди поступово підійдуть до цього. І церква покликана прийняти правильне рішення, яке буде об’єднувати, а не розділяти. Бо зараз ми не маємо права привнести щось, що розділяє.

Пройшло два роки з часу об’єднання в єдину церкву, і зараз це питання виносити як актуальне на порядок денний неправильно, бо не всі готові. І це знову привнесе певне розділення. Церква готова, і я не проти того, щоб змінити. Але потрібен час і потрібно, щоб більшість християн в Україні були до цього готові.

Цей рік – це рік пандемії. Рік, коли діють карантинні обмеження. Яке ваше ставлення до колядувань, до вертепів? Тому що це все-таки зібрання людей. Чи вони мають відбуватися якось онлайн або якось інакше? І чи будете ви приймати колядників у себе? Бо, я пригадую, ви говорили, що до вас приходять колядувати.

В цьому році буде складно на такому рівні відзначати Різдво Христове, як ми відзначали в попередні роки. Бо справді українська традиція дуже багата на колядки. Ми як народ, напевно, серед інших православних народів маємо найбільше цих колядок. Сотні колядок, які відомі у всьому світі. Навіть «Щедрик», ми знаємо, виконується багатьма мова, він розповсюджений практично у всьому світі. Ми дали щось як український народ для світу в час святкування Різдва Христового. Звичайно, що ми не зможемо проводити вертепи і такі пишні та красиві святкування, як це проводили в минулих роках. Але все ж таки ми будемо збиратися, але дотримуючись відповідних карантинних вимог, які зараз запроваджені українським урядом. І це буде складно вже після Різдва і до Йордану, до Богоявлення Господнього.

Але ми повинні радіти. Радіти з того, що у світ прийшов Спаситель заради нашого спасіння. І найперше – святкувати цю подію духовно. Бо дуже часто за красивими обгортками, за красивими вогниками ми забуваємо про сутність святкування цього свята. Звичайно, що в цьому році в таких складних умовах обмеження, але все ж таки, найперше, ми повинні відчути цю духовну радість і піднесення в своїй душі. Не обов’язково навіть в якихось таких яскравих святкуваннях, але відчути це в душі і зрозуміти, що це стосується кожного із нас. Господь прийшов, втілився заради нашого спасіння і дав нам можливість наслідувати вічне і блаженне життя.

Які ваші настанови як предстоятеля Православної церкви України на Різдво і на весь подальший рік?

Різдвяний цикл, який буде тривати протягом місяця січня, всі ми як християни покликані до того, щоб ставати кращими: змінюватися, преображатися, робити якомога більше корисних справ і справ милосердя. Бо святкування цих свят, починаючи ще з пам’яті Святителя Миколая, архієпископа Мир Лікійського чудотворця, ми робимо добро, ми робимо подарунки, і особливо у час святкування Різдва Христового ми намагаємося поділитися з нашими ближніми, зробити їм радість, а особливо допомогти тим, які потребують нашої уваги і допомоги. Інколи навіть добрим словом. Не обов’язково матеріально. Але якщо зробити подарунок своєму ближньому, який не має можливості в ці дні порадіти, то звичайно, що це буде корисно для нашого спасіння і корисно для наших ближніх.

Тому я закликаю в ці дні творити якомога більше добра, спілкуватися з ближніми, допомагати їм, сприяти. А особливо тим, які перебувають в зоні ризику. Вони самотні. І наша українська молодь має можливість долучитися, втішити їх, допомогти, принести подаруночок, звичайно ж, дотримуючись відповідних карантинних вимог. Але – нести цю радість. Бо це свято – свято радості і благодаті. І цю радість ми не повинні стримувати в собі, а розповсюджувати її і для інших, навіть дистанційно. Бо сучасні технології дозволяють брати участь і в богослужіннях дистанційно онлайн, і творити добрі справи на відстані. Тому що відстань є не перепоною. Сучасні методи спілкування дозволяють робити це добро і на відстані. Тобто не потрібно обмежувати себе, що ось зараз діють обмеження, і тому я не буду робити цих добрих справ. Добрі справи потрібно робити всюди, і навіть на відстані, бо це можливо в сучасності світі.

Leopolis.news