Наш земляк, кадровий військовий Віктор Степанович Поліщак зараз захищає Вітчизну на Донецькому напрямку. За понад 20 років служби у Збройних Силах України у нього понад 40 нагород – за вірність присязі, сумлінне та добросовісне виконання військових завдань, за стійкість та мужність в обороні рідної Батьківщини. Він – начальник розвідки І-го десантно-штурмового батальйону 80-ї Галицької окремої десантно-штурмової бригади. Серед високих нагород капітана Віктора Поліщака – орден за мужність Богдана Хмельницького ІІІ ст.., а також нагородний армійський пістолет АПС.

40-річного Віктора Поліщака, уродженця Мостиськ, добре знають у нашому краї – за його активну громадянську позицію, патріотизм, небайдужість, принциповість. А ще – він самобутній поет, у віршах розкривається його особистість у ставленні до України, родини, до найбільших моральних цінностей кожної людини: віри в Бога, любові до рідної землі, природи. Він, при можливості, завжди відвідував урочистості в Мостиськах на державні свята. А ще газета «Наш край» публікувала його поезії на своїх сторінках.

Розмовляємо з ним по телефону у короткі хвилини, коли у військового є вільний час на відновлення після виконання бойових завдань.

«Я присвятив своє життя військовій службі. З дитинства мріяв бути десантником, розвідником, служити в армії», – розповідає він.

«Хто саме був для вас прикладом, що ви обрали військову спеціальність?»

«Мій дідусь Степан. Він – ветеран Другої світової війни, розвідник, пройшов фактично пішки по фронтових дорогах від Судової Вишні до Берліна. З його трьох братів, які брали участь у бойових діях у ІІ світовій війні, вижив тільки він... Розповіді дідуся про війну мене дуже вражали. Коли я на канікули їздив до нього у село Новосілки, де він проживав, то з великою увагою слухав про його фронтові будні. І тому змалку в мене зародилася любов до військової справи. У 12 років я знав і говорив, що буду військовим.

І ще один епізод хочу розповісти про дідуся. Він працював у колгоспі і один раз, коли йому дали наказ зруйнувати капличку, бо будували дорогу через гору з одного села до іншого, то він відмовився, залишив бульдозер і під загрозою звільнення та покарання не виконав цей злочинний наказ. Отож, змалку я розумів, що кожен має бути відповідальним за свої дії перед людьми, перед Богом, перед майбутніми поколіннями.

Мій тато служив на Балтійському флоті, отож ми з братом вибрали собі військові спеціальності».

«Як саме розпочиналася у вас військова служба?»

«Був призваний на строкову службу у десантні війська, підрозділ яких дислокувався у м.Хирові Старосамбірського району, згодом нашу частину з Хирова передислокували у Львів. Тут підписав контракт. Дуже досконалою і грунтовною була підготовка у нашій військовій частині до виконання завдань. У 2003-04 р.р. та 2005-06 р.р., був у складі Миротворчих Сил, в Українсько-Польському батальйоні (Укр-Пол-Бат) в Косово. У 2011 році у складі Миротворчих Сил ООН перебував у Ліберії (Африка). Дуже хорошу військову підготовку, вишкіл, проведення і узгодження всіх дій нам давали навчання у центрах на базі Міжнародних Миротворчих Сил НАТО і ООН. У 2013 році у Литві взяв участь у навчаннях НАТО по Афганській тематиці. Ці навчання, фізична і моральна підготовка дуже багато мені дали, самодисциплінували, навчили розраховувати на себе, на побратимів, ніколи не падати духом і завжди шукати вихід з будь-якої ситуації».

«З 2014 року ви захищаєте рубежі України?»

«Так, з перших днів війни я продовжував нести службу у 80-тій ОДШБр. Коли в ніч з 13 на 14 червня 2014 р. російський агресор збив наш літак і загинули побратими з 25-ої ДШБр., ми з братом виконували завдання в Луганському аеропорту та за його межами, в тилу противника (так як аеропорт був в оточенні понад три місяці). Тоді відчув великий біль за бойовими друзями і зрозумів, що ми, всі українці повинні згуртуватися і дати відсіч підступному ворогу.

З 2014 року українці воювали за свою незалежність, захищали територіальну цілісність від московських зайд, які посягали на наші території. А вже у 2022 році, коли розпочалася повномасштабна війна, то питання звучало по-іншому: це вже була війна на виживання, бо ворог прагнув і прагне знищити українців, як народ, як націю, знищити нашу державу. Тому на захист Вітчизни повинні вийти всі, має бути повна мобілізація, щоб прогнати окупанта з рідної землі».

«Як ви зустріли 24 лютого 2022 року, початок повномасштабної війни?»

«У цей час я працював заступником начальника безпеки агропідприємства «Маяк» в Чернігівській області, бо у 2019 році закінчився мій контракт, і я пішов на цивільну роботу. Моя робота була пов'язана з забезпеченням безпеки підприємства та організація охорони господарства, техніки, складів та пильного контролю під час проведення робіт в полі.

Коли ворог розпочав агресію, наступ на наші землі, я відразу ж сказав керівництву, що беру автомат у руки і йду захищати рідну Батьківщину. Я виїхав з Чернігівщини на Київ, потім у Львів. Були величезні затори на дорогах. Я зателефонував, щоб мої документи з Мостиського військкомату передали у Львів. І коли нарешті прибув до Львова, то відразу ж був скерований у свій підрозділ. Із побратимами виїхали на Миколаївський напрям, кінець лютого та початок березня ми знищували противника на Миколаївщині, Вознесенську та околицях».

«Якими були ваші фронтові дороги?»

«Після Миколаївського напрямку, виконували бойові завдання у Новому Бузі, Кривому Розі, потім Донецький напрямок, дислокувалися біля Краматорська. Знищували ворожу техніку у боях на Білогорівці, воювали під Соледаром, Бахмутом. Виконували завдання, поставлені старшим командиром, на Харківському напрямку, в Богородичному зупинили просування противника.

Не про все можна розповідати. Зрозуміло, що розвідники не перебувають безпосередньо в окопах, їх місія і завдання трохи інші: вести розвідувальну роботу, щоб затримати противника, виконати тактичні дії. Наша група, вісім осіб, фактично йде в тил до противника і проводить розвідувальну роботу. Запитуєте, чи страшно? Так, по-різному буває, всі ми люди і боїмося смерті, потрапити в полон, бути пораненим. Я ж хлопцям сказав: «У розвідці я все своє свідоме життя, тож боятися не треба, виконуйте чітко мої накази, те, що ми проходили на навчаннях і як узгодили свої дії». Хлопці бачать, що я впевнений в собі, з повагою ставлюся до кожного, тому довіряють та слухають мене. Тренування, навчання і підготовка були дуже докладні. Саме тому ні один солдат, розвідник з моєї групи не загинув.

Зі всіх бойових завдань, які виконували успішно, ми всі поверталися без втрат. За це отримували нагороди. Знищували техніку та живу силу противника, по можливості брали у полон, для володіння додатковою інформацією про ворога. Брали в полон офіцерів, сержантів, солдатів, подальшому вони пішли на обмін на наших хлопців, які попали в полон.

За мій рішучий характер, дисциплінованість, вимогливість у службі я отримав від своїх підлеглих позивний «Командос». Зараз виконуємо завдання на Бахмутському напрямку, населений пункт Кліщіївка».

«Якою є підтримка від рідних, друзів, волонтерів?»

«Їх підтримка має дуже важливе значення для нас, військових. Коли я телефоную додому, мама з першого слова розуміє мій настрій. Родина, сім'я дуже підтримують мене. Але важливо, щоб це розуміли односельці, ті, хто в тилу, хто за ці роки, так би мовити, вже звик до війни. Бо так виходить, що більше переживають, розуміють ситуацію, намагаються допомогти ті, у кого хтось з рідних є на фронті, у захисті Вітчизни.

А війна триває, страшна, кровопролитна, і всі ми повинні відчути і зрозуміти це. Кожен повинен в міру можливостей долучатися до волонтерства, жертвувати кошти, підтримувати ЗСУ. Кажуть: на одного військового має працювати 10 цивільних. Добре, що у Мостиськах, в тилу, не відчувають, що йде війна. Це означає, що ми, військові, відмінно виконуємо свою роботу, захищаємо рідну землю від окупанта. Але і в тилу мають також належно виконувати свою роботу, все має бути для фронту, підтримки наших військових. Зараз, зокрема, дуже потрібні дрони, тепловізори, станції РЕБ, інші технічні засоби».

«Як допомагає вам віра, молитва?»

«У щоденних фронтових буднях молитва і віра рятує нас від смерті, від поранень. І це не просто слова.

Хочу розповісти про свого побратима, який має позивний «Сьомий». Він з 2014 року пішов добровольцем, у розвідувальній роті разом з нами воював протягом 2014-16 років. Після демобілізації вступив у духовну семінарію. Служив на парафії у Київській області. Коли розпочалася повномасштабна війна, пішов добровольцем на фронт. Поряд з військовою спеціальністю проводить і духовну роботу, здійснює молитву та Богослужіння. Це дуже зміцнює дух воїнів.

Я дуже віруюча людина, змалку з мамою відвідував костел у Мостиськах, читав Біблію, знаю молитви і Святе Письмо. Називаю себе – український католик. Молитва на вервичці завжди зі мною, починаючи з 2003 р., коли був у миротворчій місії; з 2014 року – коли виконував бойові завдання в АТО. Молився вервичку по кілька разів і зараз перед кожним завданням молюся, віддаю Богові нас під Його захист. І Господь оберігає нас. З бойових завдань повертаємося без втрат. Навіть священник, про якого я розповідав, «Сьомий», говорив: «Знаєте, чому в «Командоса» немає втрат? Бо він віруючий, з ними завжди Бог і Ангели охороняють його групу»

Молюся завжди таку молитву, можливо хтось перейме її від мене: «Дякую Тобі, Господи, за те що Ти дав мені сьогоднішній день, їжу на столі, дах над головою, тверду землю під ногами; рідних, близьких, живих, здорових. Прости мене грішного і благослови».

Бог вибрав нашу націю Українців, на всій планеті нема таких людей як ми, бо тільки ми можемо зупинити зло, бо тільки ми – войовнича нація, бо тільки ми на своїй землі зупинимо противника. За нас це не зробить ніхто.

Згадайте пророчі слова Тараса Шевченка: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає».

«Знаю, ви пишете прекрасну поезію. Чи маєте збірку своїх творів?»

«У мене багато віршів на різну тематику. Поезія – моє життя, допомагає мені, у віршах висловлюю свої думки, бачення світу, почуття. А книжку видамо вже після війни»…

«Що саме ви б хотіли сказати своїм землякам?»

«У кожного має бути свій фронт, і кожен на своєму фронті має працювати. Тоді буде спільна Перемога. Всі українці мають об'єднатися і встати разом на захист рідної землі. Знаєте, як є у притчі: по одному стеблу можна переламати віник, але цілий віник неможливо зламати. Так і ми повинні бути єдиними, бо дуже важливо, щоб наші хлопці з війни повернулися додому. Це – цвіт нації, патріоти, які зможуть відбудувати рідний край, створити справедливе, європейське, демократичне суспільство. І ще одне завдання буде перед нашою державою – відродитися, бо війна забрала багато людських життів.

На закінчення розмови, хочу від себе і своїх побратимів щиро подякувати всім небайдужим мостичанам, які завжди відгукуються на запити військових, допомагають придбати необхідні речі для воїнів. Нехай вони будуть прикладом для інших. Разом ми – сила.

Не забуваймо – війна стосується всіх. Щоб вона не прийшла до вашого дому, допомагайте ЗСУ. Вся економіка, фінансова сфера, всі повинні працювати для підтримки нашої армії, ставати волонтерами. Тоді буде Перемога!

Слава Україні! Героям Слава!

Смерть ворогам!

Україні – Перемоги та процвітання!»

Галина СОРОКА, для Leopolis.news