logo
20/02
05/02
16/01
13/01
04/01
23/12
09/12
29/11
27/11
20/11
18/11
2 ...

Осмир: Насправді життя – проста штука, слід тільки усвідомити всю складність тієї простоти

29-11-2019114

Осмир: Насправді життя – проста штука, слід тільки усвідомити всю складність тієї простоти

Якось до рук мені потрапила невелика, але цікава книжка «Магура. Переродження: Містико-реалістична повість». Читалося цікаво, адже стиль авторський і автор – фактично невідомий. Потім знайшла іншу книжку цього ж автора «Батар. Гімалайський екстрим». Сказати, про що ці книжки, одним реченням не так і просто. Зрештою, знайшла і самого автора – Осмира. Запитала в нього, про що книжки, які цінності вони хочуть промовити світові.

Як написав «Магуру», то думав, що знаю про що написав. Адже все доволі просто, з’явилася в парубка проблема – і пішов у гори. Це ж для нас звична річ. Та якось мати з донькою вибирали в мене книжки. Мені видалося, що поважна пані надто консервативних поглядів і коли вона взялася за «Магуру», я спробував відмовити, адже там своєрідне релігійне перехрестя. Через кілька днів поважна пані дзвонить і відгук про «Магуру» – «це як катехизм».

Тобто я недооцінив мудрість поважної пані та про «Магуру» так би не сказав. Згодом мене представляли на конференції в Івано-Франківську, світлої пам’яті, Анатолію Кифішину, першому шумерологу у світі, та взяли саме «Магуру» й показали йому. Дідусь прочитав великі літери «магура», підводиться і пояснює для всіх що це таке. У древніх шумер записано, що боги створили кораблі-«магури», де людські душі зазнавали переродження. А в Карпатах таких «магур» понад два десятка, і не треба божественних кораблів. Ну ось тоді я переконався цілковито, що зовсім не знаю про «Магуру».

А якщо говорити про «Батара», то тут сама історія написання була надто складною, а вже щодо подій, які ще й завтра та позавтра матимуть особливу вагу і значення, то й мови нема. Спілкування з першим читачем «Батара», вписалося особливою сторінкою в моє життя. Тому, як на мене, у кожного уважного читача складеться про книгу своє розуміння і не потрібно авторам нав’язувати своє стандартне бачення. Часто це псує читання й усвідомлення.

А якщо коротко від мене, про що мої книги: про життя, усвідомлення і становлення. Не хочу здаватися монахом з притчі, якому найшло натхнення писати книжку про Бога. А побачив хлопчика на березі моря, який відерцем хотів воду з моря перечерпати в ямку. Тож розсмішив його хлопчик, на що старець йому сказав: «Це нічого, це дитина! А ось коли дорослі хочуть Бога в одній книжечці описати – оце смішно!» А які цінності? Перша – це людяність. Людство стало дуже розумним, але чомусь дуже складно знайти відповідь на прості й первинні питання: яка суть і призначення людини? що людина віддає Всесвіту взамін за ті блага, якими користується?

Я часто спілкуюся з дітьми та підлітками, і вони такі запитання ставлять, що професори й академіки відпочивають. 2015 року у Словянську старшокласник мені зауважив, що наявність у людства ядерного арсеналу, яким можна знищити життя на планеті 50 разів, перекреслює всі здобутки разом узяті, бо є свідченням безглуздя, тому говорити про високий рівень людської цивілізації не є коректним. Ось так школяр розширив мій світогляд. Згодом із тим питанням я звертався до багатьох політологів-аналітиків і був здивований різницею мислення, коли освічені й дорослі не бачать та не розуміють очевидного. Почув навіть таку думку, що всі ті бомби для «понтів, ніхто ж стріляти не буде!». Йому здавалося, що мене заспокоїв. Але такі ресурси заради «понтів» – тільки підтвердило про людське безглуздя і проблему з мисленням.

У Мігая Чиксентмігая є кілька прикладів, як розробники атомної зброї ніжно до неї промовляли. Тобто, як казав В. Сухомлинський, знання без виховання – меч у руках божевільного. І питання – чому дорослі й дипломовані не бачать очевидного людського божевілля, що бачать школярі?

Ось ви спитали про «промовити світові». Від найдавніших часів жителі України мислили глобально: я і світ! Це є частиною нашої української суті та ментальности, яку ви висловили. З древніх часів Гомер називав наших предків найсправедливішими між народів світу. Про це сьогодні говорить Д. Туск: «Немає справедливої Европи без незалежної України». Я розумію, що еліті, вихованій партією «красного терору», складно вийти за межі утвердженого совєтського світогляду, але носити штани чи норкові шубки – ще не означає бути людиною. Як казав наш великий мудрець Григорій Сковорода, сотворення людини є те друге народження. А хто нині говорить про «оте друге народження», про пізнання себе й усвідомлення? Насправді життя – проста штука, слід тільки усвідомити всю складність тієї простоти. Ось про це і мої твори. 

Осмир – це ж Ваше літературне псевдо? А хто Ви насправді та ким працюєте?

Моє псевдо надзвичайно вдало відображає мою справжність. Фактично з усіх сторін. Я утвердився як письменник. Але ж ви розумієте, письменник, як і інші професії, є тільки інструментом, способом пізнання себе і світу. І ось це письменництво довело мене до певного рівня усвідомлености, що спонукало до створення світоглядних концепцій Сім основ Мудрости, Основ інформаційної безпеки і Основ розширеного світогляду. В основі концепції лежить мудрість Г. Сковороди.

Ґрунтовно досліджувати нашого мислителя почав з того часу, як дізнався, що ЮНЕСКО внесло його в п’ятірку мудреців планети. Тут більшою мірою спрацювали амбіції: як то так, світ знає, а я ні! Але мудрість Г. Сковороди насправді незбагненно безмежна. Й ось так дійшов до створення концепції. А вони, а як і книжки для автора, є його дітьми. Проте життя концепцій вимагає трохи іншого шляху розвитку. Ось над тим і працюю. Створено школу «Магура», суспільний центр, сподіваюся, скоро з’явиться Академія «Магури».

У Ваших текстах багато цитат зі Бгаґавад-Ґіти, Г. Сковороди, східна мудрість, цитати з Біблії. Та й думки героїв спонукають читача замислитись. От хоча б цитата з «Батару»: «…читати і знати – різні речі. Так само, як знати і жити»… Як Ви пишете свої тексти і для кого?

Читати і знати – це усвідомлення. Тобто людина здобуті знання має використовувати на практиці, застосовувати у своєму буденному житті. Наведу приклад. Була зустріч з освітянами, яку організувала держструктура. Частина освітян була явно налаштована на вихід у місто і на оголошення теми впевнено заявили, що вони це знають. Я спитав, чи знають вони про властивість води структуруватися під дією слова. Виявилося, що знали майже всі і фільми «Вода» бачили. Тоді я розказав короткий дотеп і відразу питаю в освітян: «Хто перед питтям води до неї примовляє?» Відповідь мене вразила: «А навіщо, це ж вода!?» Ось яка різниця – знати і жити.

Серед людей доволі поширений вислів, що наука для науки, а жити-то якось треба. Таке мислення вже утверджене на суспільній свідомости і є злоякісним, шкідливим. Інший бік питання в тім, що моя бабця давно померла і фільми Масару Емото про воду точно не бачила, але її шанобливе ставлення до неї, закладене у звичаєву культуру українців, свято виконувала і це сьогодні називають несвідоме знання, або підсвідоме, звичаєве, генетичне. У принципі, людина на генетичному рівні знає все, від свого народження й ось один із сенсів життя – це проявити те знання в житті. Наскільки людина його проявить і використає – настільки вона людина. Усвідомлення цього визначає її рівень свідомости.

Знову пригадалася ця перша поїздка до звільнених міст від терористів. Нас було четверо, наступні зустрічі проводили разом, мали по 15 хвилин. А що розказати за той час про розширений світогляд? Та ще й коли перед нами весь навчальний заклад, від першого класу і до прибиральниць, які із суровим виразом обличчя, зі швабрами в руках, стояли при вході, мов вартові. І я почав із дотепну, як на зупинці гірко плакала жінка. Підійшов хлопчик і спитав, чому так гірко плаче. «Плачу я так гірко, бо ніхто мене у всім білім світі не любить!» – і ще голосніше заридала. Хлопчик задумався. Потім підступив ближче до неї і каже: «Так ви ще у мене не питали!» Жінка збентежилася, поглянула на хлопця. Не знала що відповісти. «Мене ви точно не питали. А я вас люблю!» – мовив хлопчик і притулився. Жіночка обняла хлопчика і тихо мовила крізь тихе схлипування: «Боже! Яка я щаслива!»

Людське мислення є визначальним в якості людського життя. Як людина мислить, такою і є. Просто не потрібно утверджуватися в одному визначенні в такій різноманітності. При прийомі на Січ старійшина просив у новоприбулого: розкажи щось, і я скажу, ким ти є. Ось так приблизно і пишу, на якесь повідомлення звернув увагу: о, це цікава історія. Фактично всі мої праці ґрунтуються на дійсних подіях, навіть якщо я про них не знав. Особливо щодо «Батару». Я мав доволі скупі повідомлення, тому для мене дуже втішним було те, що перший читач «Батару» був переконаний, що він ходив саме тією стежиною, що й Батар. У це складно повірити. А уявіть, які скупі повідомлення сьогодні з поля війни. А щодо питання для кого пишу, то насамперед для себе. Так, саме для себе. Так, як добра господиня варить для себе борщ, як добрий господар щодень проявляє опіку господарству.


Писати, стало частинкою мого існування. А вже твір шукає читача. Чи точніше шукаються, бо читач теж шукає. Також я не дуже розділяю читачів. Для мене існує дві головні категорії: ті, що самі вже читають і вибирають, і яким читають і допомагають. Пам’ятаю, дівчинка близько семи років побачила «Томиру» і захотіла, а батьки ні. Вона наполягала, вмовила зупинитися і переглянути. Взяла в руки і таке враження, що й не розглядала, притулила до себе – це моя. Ось так приблизно виглядає «знайшлися». Пам’ятаю, я в четвертому класі вже сам читав «Спартака». Тому вважаю головним, як написано твір. І якщо то казочка, в якій докладно описано, як киця смакує мишкою, а кров тече по вусиках – то таку казочку й дорослим шкідливо читати. А як, скажіть, розділяти історичну прозу від фантастики? Будь-який історичний роман – це вимисел автора з коротенькими історичними вставками. А ось фантастика Жуль Верна, виявляється, зовсім не фантастика, а реальність, яку ми вже встигли пережити і випередити. Тому поділ літератури і читачів за напрямами вважаю доволі умовним, а часто грубим і некоректним.

Віднедавна у Вас з’явилася сторінка в соцмережі «Магура» Центр цілісної аналітики розширеного світогляду. Учасників там поки що небагато, але те, що Ви пропонуєте, мене зацікавило. Розкажіть більше…

Власне це і є тим проявом, до якого довело мене письменництво. Кожен письменник чи поет вважає себе в числі елітної верстви. І це правильно. Та коли питання про критичний стан у суспільстві й відповідальність, то в більшости машинальна відмовка: а я тут при чім? – так народ вирішив. Тобто це означає, що хвіст головою керує. У принципі, таке можливе, хвіст б’ється врізнобіч, коли голова в безтямі чи запаморочені. У суспільному вимірі, це коли судимого за злодійство обрали президентом і сподіваються від злодія справедливости. Це те саме, що сподіватися на те, що хробак полетить швидше від сапсана. А зважте, як від певних елітних осіб часто чути нарікання на народ. Це є явною ознакою невігластва, а не елітарности.

Як вчила мене бабця: що плювати у воду, що нарікати на народ – це гріх, прояв невігластва. Вибір народу є оцінкою якости еліти. Знаючи це, багато хто торочить: я в політику не втручаюся. Але це теж прояв невігластва, адже всі прагнуть, аби їх видавали, слухали, дивилися, читали, відповідно, це вже є втручання і творення політики. Адже що народ читає, таким і є. А з іншого боку, політика – це державна, суспільна діяльність. І якщо еліта виводить себе поза суспільне життя, то кому потрібна така еліта? Для чого вона взагалі існує? Еліта поза суспільством – це саме той випадок, коли голова в безтямі та хвіст телепається будь-як, чи куди виходить. Тож знаючи, що еліта є відповідальною за стан у суспільстві, я з однодумцями започаткували Центр цілісної аналітики розширеного світогляду «Магура». Це коло людей, які усвідомили, що людська цивілізація нині на межі самознищення і це є визначальним. Це не є нашим припущенням, згадаймо резолюцію ООН про «гуманізацію людського суспільства». Або наведу найбільш ґрунтовне визначення сьогодення від Станіслава Грофа: «Ми, вочевидь, беремо участь у драматичних перегонах на час, що не мають прецеденту в історії людства. На карту поставлено не що інше, як майбутнє життя на цій планеті. Якщо ми не відкинемо старих стратегій, які за своїми наслідками є, безсумнівно, саморуйнівними, то навряд чи людський рід врятується. Втім, якщо достатня кількість людей пройде через глибоку внутрішню трансформацію, тоді ми зможемо досягти рівня еволюції свідомості, яка дозволить нам заслужено носити горде ім'я, дане нашому виду – homo sapiens».

Тож головним питанням сьогодення для виживання людства є відмова від старих стратегій і творенням нових парадигм. Над тим питанням сьогодні працює багато науковців і мислителів людства і українців у тім числі. Але ми ж знаємо, що все нове – це давно забуте старе. Тому, маючи за спиною Г. Сковороду, ми обрали спосіб розширеного світогляду, тобто бачити речі та явища не з одного боку, а зусібіч, звідусіль. На практиці це просто: скільки визначень щастя назве людина, настільки вона щасливіша. Як казав Г. Сковорода, в істини проста мова. У тім полягає наступне, наша діяльність – це способом розширеного світогляду творити смисли, адже вони є основою людського мислення й основою суспільної свідомости. Завдяки розширеному світогляду людині значно легше розпізнавати речі й надавати їм визначення. Це як у «Магурі», коли поліцай вважав тюрму закладом покарання, і тут раптом прозріння: тюрма – це інститут підвищення кваліфікації. Це ж дійсність, від шапочок піднятися на рівень держскарбниці та міжнародних банків. Або як син і професор економіки разом чекали на зупинці маршрутку, і син нарахував у полі зору кілька банків, офісів швидких грошей, ще й кілька десятків оголошень зі швидкими кредитами й запитує тата: «Тату, грошей скрізь валом, а в чім суть економічної кризи?» І ніби звичне питання, але професор чи не вперше розгубився й не знав, як синові відповісти. Це називається прозрінням.

Тому, щоб відмовитися від старих стратегій і стереотипів, їх ще потрібно визначити. І щоб відмовитися, потрібно мати нові, аби заповнити місце, адже місце порожнім не буває. Натомість за допомогою способу розширеного світогляду людина може самостійно виходити за межі закостенілих стереотипів і стратегій, розпізнавати речі та явища й визначати їхню природність і неприродність. Як казав Г. Сковорода, ми повинні бути вдячні Богові, що він створив світ так, що все просте – правда, а все хибне – неправда.

Ви зауважили цитування з різних релігійних джерел, мудреців й особливо народної мудрости, а це власне і є надійним способом знаходженням золотої середини, істини і правильного шляху. І якщо говорити про глобалістику, то її основою є відчуття цілісности і відповідальности людини за планету як свій дім і дім наступних поколінь. Це ознака планетарного рівня свідомости, який уже діє у зміненому реліктовому випромінюванні Землі. Хочемо ми цього чи ні, але середовище змінюється, і якщо людина не відповідатиме частоті зміни, на неї чекає доля динозаврів. І те, що деякі науковці пропонують викачати все із Землі та, мов паразит, переселитися кудись – це злоякісне мислення.

У світі порожнього місця не існує. Це егоїстичне мислення, острівна свідомість, колись мешканці острова вважали себе єдиними у світі, не відаючи, що поруч є материки, цивілізації. Іншими словами можна сказати, що людство на порозі нового еволюційного віку, або ми переїжджаємо в інше середовище, з іншими умовами існування. І тут розширений світогляд є чудовим способом підготовки, бачити і розуміти світ цілісним, а не тільки суто від власних уподобань чи бажань, але й себе збоку. Здатність бачити себе збоку є основою гармонійного співжиття із навколишнім життєвим простором.

Дякую за розмову. Нехай Ваші тексти і думки знаходять вдячних слухачів та читачів.

Оксана КРИШТАЛЕВА, спеціально для Leopolis.news