logo
20/02
05/02
16/01
13/01
04/01
23/12
09/12
29/11
27/11
20/11
18/11
2 ...

Софія Огородник – поміж Львовом та Каліфорнією

04-01-2020113

Софія Огородник – поміж Львовом та Каліфорнією
Фото: авторкою Софією Огородник

Натрапила на відео, в якому розповідалось, що львів’янка Софія Огородник проводить арт-терапію для працівників Facebook у Кремнієвій долині. Зрештою, це – лише частинка творчого задуму і мистецької діяльності Софії.

 

– Софіє, бачу із Вашої біографії, що у Львові Ви не лише навчались (спочатку у коледжі ім. І. Труша, згодом в ЛНАМ), а й викладали у вищих навчальних закладах. Що спонукало Вас поїхати у США?

– Так, найдовше я затрималась в Львівській дитячій художній школі імені Олекси Новаківського, де власне вповні зрозуміла, що заняття із дітьми приносять мені значно більше задоволення, аніж із дорослими студентами. Але якщо звернутись до суті запитання то єдиною причиною мого переїзду була цікава для чоловіка робота, яку йому запропонували в серці Кремнієвої Долини. Власне з огляду на те, що мій чоловік програміст й думка про роботу в Каліфорнії у нього зародилась ще після першого відрядження на Ґуґл в 2008-му. Я всіляко опиралась такій ідеї впродовж довгого часу та врешті складись обставини так, що здалась. Як на мене, сім’я має бути разом. Комусь слід іти на компроміс в одній ситуації, комусь – в іншій. Вихід із зони комфорту був для мене важким та все ж неминучим.

– Чи легко було адаптуватись на Каліфорнійській землі? Чого саме львівського бракувало там?

– Звичайно, що переїзд в настільки далеке закрайсвіття був стресовим. Але нам пощастило й адаптація пройшла максимально безболісно. Зрештою впродовж першого місяця працедавець мого чоловіка забезпечив нас житлом та автомобілем. Поза тим ще львівські друзі, які вже були тут, влаштували нам практично тепличні умови для адаптації. Допомогли із пошуком апартаментів, автокріслом для молодшого, розумінням певних місцевих нюансів, ба більше, забезпечили нас посудом та продуктами на перший час. Це була безцінна допомога.  Надалі, в зовсім короткому часі, я познайомилась з чудовою спільнотою українських мам, які організовували щотижня прогулянки з дітьми в щоразу новому парку. Це був надзвичайно цінний досвід, який згладжував відчуття потреби «дому». Але замінити батьківщину це звичайно ж не могло.

– Ви з родиною проживаєте в США уже 5 років. За цей час якось змінилось Ваше ставлення до Львова і України в цілому? Що найбільше турбує і цікавить із подій, які зараз відбуваються?

– До Львова і до України ставлення не змінилось. Ми надалі співпереживаємо й залишаємось в курсі усіх подій. Те, що відбувається вдома зовсім нам не байдуже. Ми щоразу активно беремо тут участь в благочинних акціях, концертах, пікніках на яких збирають кошти на потреби поранених бійців чи формують подарунки дітям, які втратили батьків в тривалій російсько-українській війні. Цікавить усе, що відбувається вдома й особливо тішить, коли помітні якість особливо позитивні зміни.

Якщо говорити про те до чого змінилось ставлення так це до проживання в Каліфорнії. Спершу я вперто їхала сюди лише на рік і в жодному разі не більше. Але десь за півроку нашого перебування тут моя думка кардинально змінилась. Найбільшим магнітом виявилась тутешня державна школа. Коли донька з мінімальним знанням англійської по годині в захопленні, розмахуючи руками, розповідала щодня про шкільний день, це особливо стимулювало, щоб задуматись. Перспективи в освіті тут у дітей суттєво більші, горизонти їхніх можливостей набагато ширші, що й стало найпотужнішим магнітом нашого подальшого перебування.

– Пригадайте Ваші дитячі та студентські роки, проведені у Львові. Що тоді було важливо? У якому середовищі Ви зростали?

– О, студентські роки – це був найкращий час. Мабуть чимало людей може тотожно відреагувати на таке запитання. Та все ж мої студентські роки почались відносно рано. Уже в 14 я вступила до Львівського коледжу декоративно-ужиткового мистецтва ім. І. Труша (на той час цей навчальний заклад ще називався училищем). Середовище коледжу стало найбільшою життєвою школою та внесло чималий вплив. Викладачі – непересічні особистості, цікаві однокурсники – знайомством з якими на сьогодні можна пишатись, без сумніву зробили чималий внесок у формуванні не лише професійних навичок. Відома художниця п. Оксана Риботицька на той час очолювала відділ художнього текстилю, який я завершила. Її здобутки чудово підсилювали п. Ірина Данилів та п. Оксана Борисова. Величезний вплив на мене справив ще на першому курсі викладач з основ композиції п. Орест Паробок. Усе це разом сформувало дуже стійку базу знань та навиків, які я активно застосовую досі не лише у власних творчих проектах, але й займаючись творчістю із учнями. Коледж Труша так добряче розширив мій кругозір відносно цікавої музики, літератури, театру.

Моїм свідомим вибором було надалі змінити фах в художній академії. Але доля розпорядилась таким чином, що провчившись 6 років на мистецтвознавстві та 3 роки в аспірантурі, опісля я жодного дня не працювала за фахом. І навпаки, вже навчаючись на 5-му курсі Академії, викладала в дитячій художній школі їм. О. Новаківського, активно використовуючи творчий потенціал та знання, здобуті в коледжі. Це був чудовий час пошуків себе. В результаті якого вже впродовж 19-ти років я займаюсь із дітьми отримуючи від такої праці колосальне задоволення.

– Чим живете і над чим працюєте в Штатах? Чи гуртуєте довкола себе українську діаспору?

– От в Штатах склались обставини таким чином, що найбільше я живу моєю сім’єю. У Львові я завжди була найдзвичайно активною, мене всюди було повно і для сім’ї часу залишалось не надто багато. Тут же ж ситуація змінилась докорінно і я відчула колосальне задоволення від такого стану справ. Із старшою донькою я, народивши, повернулась до навчання, коли їй було 4 місяці, з молодшим уже в його 8 місяців розпочала власну справу - Творчу Студію для навчання дітей та дорослих. Це, звичайно, забирало чимало часу та зусиль. А тут одномоментно я стала на повну ставку лише мамою та дружиною. І мушу визнати - це неймовірно захоплююче заняття, яке забирає увесь час та зусилля, проте з колосальною віддачею чи то у формі захоплення від успіхів дітей, чи спільних незабутніх подорожей. Поза тим я продовжую займатись творчістю із дітьми (переважно українцями) проте вже в значно меншому об’ємі навантаження. Мені потрібна творча робота із дітьми, мов повітря, але сім’я все ж на першому місці.

От щодо гуртування української діаспори власне цікавий момент. Українська діаспора в переважній своїй більшості тут досить молода й дуже розрізнена. Дехто гуртується довкола церкви й проявляє себе активніше, дехто приєднується лише на визначні події - як то святкування Дня незалежності. Поки син був молодшим і не ходив до школи, українські мами щотижня зустрічались для прогулянки із дітьми щоразу в іншому парку. Це давало можливість і мамам не відчувати себе одиноко, і дітям здружитись та поспілкуватись. Тепер же ж гуртування діаспори за моєї участі залишилися лише у формі традиційно благочинних писанкових майстер-класів. Щотижня впродовж Великоднього посту я проводжу майстер-класи в щоразу новому місці знайомлячись все з новими і новим українцями. Надзвичайно цінними для мене бувають ті зустрічі, на яких люди вперше лише в Штатах мають нагоду спробувати писати писанки.

Оксана Кришталева, спеціально для Leopolis.news