logo

Ярослав Новаківський: минуле і сьогодення | Блог Олександр Ярема

24-04-2020 19:05474

Ярослав Новаківський: минуле і сьогодення | Блог Олександр Ярема

Сенс людського життя – довести свою професійну досконалість у будівництві власної держави. Не замислюємося на тим, а що таке освіта і досконалість. Починати треба зі свого рідного гнізда, населеного пункту, регіону і зі здоровою основою вливатися у державні структури. А що маємо: розграбовані земельні ресурси, надра, історичні пам’ятки, ліси, заповідні території, ріки і озера, а найприкріше - губимо людський професійний ресурс.

Треба реально дивитися на світ і говорити тільки правду. У комуністичному середовищі треба було говорити не те, що ти думаєш, а думати не те, що говориш. Це був інший світ, світ не властивий для істинного українця -  патріота. З тим світом зіткнулося покоління славного роду Новаківських: Батько - Олекса, Син - Ярослав і Внук - Андрій.  Сина і Внука я знав і мав нагоду з ними спілкуватися і перше моє знайомство було саме з Ярославом Новаківським.

На початку своєї професійної кар’єри я працював архітектором у Дрогобицькому відділі Львівського філіалу «ДІПРОМІСТ», який активно співпрацював з планувальною майстернею інституту, яка знаходилася у будинку – пам’ятці архітектури, колишній приватній віллі, збудованій у неоготичному стилі за проектом архітектора Артура Шлеєна на вул. Глінки, 1а у Львові. Сам дух цього будинку і працівники цієї майстерні на чолі з Ярославом Новаківським уже спонукали з відповідальністю ставитись до збереження об’єктів історичної і культурної спадщини. Дрогобич, Борислав, Трускавець, Стрий, Самбір, Східниця - весь цей регіон, був особливим і цікавим для створення там унікального урбанізованого середовища на теренах Західної України, з природними запасами нафти, калійної солі, озокериту та мінеральних вод. Нам, дрогобичанам, доводилося досить часто узгоджувати генплани новітніх забудов з планувальною майстернею, якою керував Ярослав Новаківський, брати участь в обговореннях, консультаціях та заходах щодо можливості оборонятися від глупих настанов партійних керівників, які твердо заставляли робити те, що не слід було. Згадую, як нас хвилювало питання збереження забудови  ринкової площі в Дрогобичі, характерних для міста вулиць та й цілісного історичного ядра. Те ж саме і для Борислава, і Трускавця з його характерними ознаками довоєнних часів та історичним минулим. В цей час, у 70-х роках минулого століття, була закладена прекрасна ідея - створити з Дрогобича, Стебника, Трускавця і Борислава урбанізовану агломерацію з кільцевою тролейбусною лінією, яка б поєднувала ці міста і давала поштовх для економічного розвитку цього краю. Була навіть закладена перша черга будівництва тролейбусної лінії: від центру Дрогобича до санаторію «Гірка». А яка боротьба була за збереження деревяних віл у центрі Трускавця чи деревяних церков у Дрогобичі та навколишніх околицях!  А скільки цікавих ідей було подано для Борислава та його приміської території, з метою формування туристично-привабливого інтересу до Франкового краю. А зародження курорту у Східниці, чи бази відпочинку для архітекторів у Майдані біля Східниці.  І всюди відчувався дух та професійний слід  Ярослава Новаківського.

А що маємо нині… В країні суцільна еміграція з Франкового краю. Борислав сміється вдруге. Але вже з іншого приводу. Еміграція - це дуже тяжка ноша. Споглядати за драматичними, чи навіть трагічними подіями у своїй державі дуже прикро. В чужій державі, правильній і демократичній, у першу чергу піклуються про своїх громадян, а не про емігрантів, які насильно тій державі нав’язалися. Скільки еміграційних хвиль на протязі століття відбулося у нашій знедоленій Україні, що важко згадувати. Скільки художніх творів і кінофільмів на цю тему створено. А люди не замислюються над тим, а тішаться своїми важкими економічними здобутками у чужій державі. Зате доморощені олігархи, та такі монстри як Коломойський, Фірташ, Ахметов, Пінчук радіють зі своїх накрадених статків. Нас лякають, щоб не зачіпати їх, бо не дай Боже, внаслідок народних протестів проти них,  може настати дефолт, може зникнути енергозабезпеченість міст та сіл, наступити страхітлива цензура і здача країни нашим ворогам. Як бути нам, і як далі жити? На піску, де не проросло коріння нації, вибудувати країну дуже важко, але щось робити треба. Міцні країни є там, де глибоко вкорінене національне коріння. Де ж поділося 15 мільйонів українців за останнє десятиліття?

Дивлюсь на картину Олекси Новаківського «Мойсей» і все на цьому полотні відображено: і наш дух, і наші прагнення, і наша віра. З майстерні Олекси Новаківського вийшли такі видатні художники як Григорій Смольський, Наталка Пристай, Зоня Зарицька, Кирило Мазур, Юрко Левицький та ін.  У творчості батька Ярослава Новаківського  були невідємні символи: рідна земля і могутні герої. Він творив мистецтво змістовне, сповнене почуття і думки, яке не залишало людину байдужою. Видно вороги дуже боялися «Мойсея» Новаківського, бо у 1950 році наклали табу на нього.

Створена через недовгий час, уже в інші часи і інший спосіб, урбаністична майстерня під керівництвом Ярослава Новаківського – сина великого Художника, продовжила справу Батька, але вже у інший спосіб. Ярослав Новаківський вважав, що розвиток міста, чи населеного пункту -  це формування майбутнього твоєї сім’ї, родини, близьких людей. Так історично склалося, що у нас в Україні були вільні міста і люди жили вільно, до того часу, коли нас прийшли «визволяти» у 1939 р. Від кого і від чого?  У повоєнних роках історичний княжий Львів мав стати індустріально-промисловим містом. Почалося шалене руйнування міста. В центральній частині почали появлятися військові заводи і цехи з відповідною загадковою нумерацією, цехи заводів «Кінескоп», «Львівприлад», «Львівсільмаш», «РЕМА», «Хімфармзавод», «Алмазінструмент» та інші, і, як не прикро, у історичних місцях та будівлях міста.  Район «Підзамче», по обидва боки залізничної колії, був перетворений на промислову «клоаку». Щось з цього приводу, треба було негайно робити, знаходити впливи на ці руйнівні процеси.

Створена Ярославом Новаківським урбаністична майстерня у Львові була сформована зі спеціалістів, які розуміли з першого слова «метра», які завдання перед ними були поставлені. Майстерня заручилась підтримкою авторитетних львівських архітекторів, які могли максимально сприяти збереженню історичного архітектурного обличчя Львова та населених пунктів Західної України. Ця діяльність була скоординована таким чином, що у всіх напрямках були задіяні  наукові інститути, учені, краєзнавці, археологи, архітектори, художники, мистецтвознавці, і, взагалі, патріоти свого краю. Це був науковий і високопрофесійний бум. Був створений зональний інститут «Укрзахідпроектреставрація», державний  історико - архітектурний заповідник, були укомплектовані керуючі органи виконавчої влади із розумних і лояльних до болючих питань щодо збереження історичного середовища спеціалістів, які зуміли впливати на партійні структури і, максимально, що було під силу, захищати національні інтереси. В тих часах спосіб був єдиний: глибоко вкоренитися і проникнути у те партійне середовище, яке було далеко не професійним, і робити справу свою, національну. А справу робити треба було ще так, щоб максимально притягувати кошти для місцевого розвитку.  І притягувалися ці кошти з Москви, Києва до Галицького краю, бо з Держплану СРСР чи УРСР, а тим більше, для західного регіону, не так було просто це зробити. Щось подібного в Україні на той час не було.  Так почали формуватися умови для розроблення генерального плану міста Львова.

Це був титанічний процес, оскільки основними рецензентами проектних рішень були партійні керівники і ідеологи тієї  злощасної системи. Уже, як дипломований архітектор, працюючи в інституті «Діпроміст» у Дрогобицькій майстерні, відчував той тиск і на собі щодо розроблення детальних планів на розміщення об’єктів у Дрогобичі, Трускавці, Бориславі, Самборі, Стрию та інших містах регіону. За завданнями «керуючої і направляючої…», треба було, найперше, знаходити привілейовані місця для розміщення адміністративних партійних будівель, місць для розміщення пам’ятників Леніну та інших, чужих нашому світогляду, персон  для «вшанування». Це був дуже важкий вибір: вкладати такі ідеї у проекти...  Але, попри те,  ми старалися передбачати місця для шкіл, дитячих установ, будинків для вчителів в гірських районах, лікарень, громадських центрів в населених пунктах та об’єктів з відповідною інфраструктурою. Шкода, що збудована з великим зусиллями у ті роки соціальна інфраструктура сьогодні часто у занепаді, руйнується і бездумно розпродається...

Завдяки скоординованим діям наших авторитетних архітекторів, зокрема, Ярослава Новаківського, скульпторів та художників почали з’являтися у наших містах пам’ятники Тарасу Шевченку, Івану Франку, Маркіяну Шашкевичу, Василю Стефанику, Михайлові Грушевському, Андрію Чайковському, гетьману Сагайдачному та ін. Почалися напрацювання щодо підготовки конкурсів на розміщення пам’ятників Тарасу Шевченку, королю Данилу, жертвам тоталітарного режиму у Львові, правоохоронцям тощо. В основі проектних ідей лежали напрацювання Ярослава Новаківського щодо відтворення у благоустрої, при цих пам’ятниках, елементів історичного ядра міста. Для прикладу: при проектуванні скверу і пішохідної зони вул. Галицької з виходом на площу, де нині стоїть пам’ятник королю Данилу, мав бути відкритий фрагмент «барбакану» з  фрагментом старого львівського муру (на жаль, це не вдалося втілити). Почали відновлюватися історичні пам’ятки: замки в Олеську, Золочеві та Свіржі, розпочалися реставраційні роботи у Львівському оперному театру. дерев’яних історичних  віллах у Трускавці,  історичних центрах Львова. Дрогобича, Самбора, Золочева, Стрия та ін.  Розпочалася грандіозна робота з інвентаризації історичної забудови Львова та інших міст Західної України. Жоден практикуючий архітектор не мав права порушувати вимог історико – містобудівного законодавства, Все це звучало як дотримання конституційних вимог і робилося не без участі і настанов Ярослава Новаківського.

Нереалізований проект комплексу споруд  Української автокефальної православної церкви на вул.Харківській у Львові. Справа проходить так звана проектна «хорда», яку ми називали «хордою Новаківського». Автор макету і проекту -  О. Ярема. 1990р.

 

Архітектор – урбаніст Ярослав Новаківський був добрим, але вимогливим наставником. Давав добрий усім приклад як працювати в умовах тоталітарної системи. Був постаттю рішучою і безкомпромісною. Керував, перевіряв, але при цьому давав добрі поради і ці поради ми сприймали як основу у проектних рішеннях. Згадується мені цікавий епізод зустрічі з Ярославом Новаківським після розгляду чергового проекту, який ми привезли з Дрогобича до майстерні. Отримавши схвальне рішення по проекту, ми вирішили цю подію якось відзначити. Я, як молодий архітектор, разом з авторитетним дрогобицьким архітектором Володимиром Ференцовичем, вирішили запросити п. Ярослава на «каву» у бар на розі вулиць Горбачовського та Генерала Чупринки. Запрошення було сприйняте щиро, від чого ми мали велике задоволення. Ми прийшли до бару, замовили каву, канапки та чергові «гранчачки» з дефіцитним на той час, коньяком, і очікували прихід шанованої нами людини. Ярослав Новаківський зайшов до бару, пригубив поданий «коньяк», зібрав всі «гранчачки», підійшов з ними до барної стійки і ласкаво звернувся до барменші: «Пані Олю, ми просили коньяку, а що ви нам подали?». На що та відповіла: « Ой, пане Ярославе, та я ж не знала, що то будете пити саме ви».

Отакі звичаї тоді панували у сфері обслуговування: пересічній людині замість якісного напою підсовували сурогат, а повага до шанованої людини виявлялась у тому, що її не обманювали.

Згадується мені ще один прикрий епізод, але на цей раз уже із сином пана Ярослава – Андрієм. На прохання мого родича, на той час настоятеля Петропавлівської церкви у Львові отця Володимира Яреми, я звернувся з проханням до п.Андрія запроектувати огорожу для церкви. І коли запроектована п. Андрієм огорожа була вже виконана в натурі, повз церкву проїздив якийсь партійний чиновник і вгледів у рисунку огорожі хрести. Що було далі, то важко оповісти, але згадую це як наглядний приклад, при якому режимі ми працювали і за що невинна, глибоко професійна людина, могла бути покарана. Від отця В. Яреми, як етнографа, іконописця, дослідника українського середньовічного живопису і дерев’яної сакральної архітектури (колишнього наукового керівника музею Андрея Шептицького під керівництвом Іларіона Свєнціцького), я дуже багато довідався про мистецьку школу Олекси Новаківського, про цю унікальну спадщину нашої культури, мистецтва і архітектури, яку треба було негайно якось рятувати. І також, уже по іншій лінії доводилось знаходити шляхи порятунку.  Я мав можливість у той час у будинку отця В.Яреми бачити таких видатних науковців як Григорій Логвин, Лада Міляєва, Володимир Вуйцик  та інших, і серед них - Ярослава Новаківського.  А потім, уже працюючи в інституті «Укрзахідпроектреставрація», спільно з дружиною Андрія Новаківського – Ганною Максимівною, ми не раз згадували життєві епізоди із життя тієї славетної львівської Родини. Дуже часто я мав нагоду спілкуватися з архітектором Василем Каменщиком, який був у близьких професійних контактах з Ярославом Новаківським. У часі спільної з ним праці за кордоном, ми весь час згадували про родину Новаківських, і, у першу чергу, про Ярослава Новаківського.  А теми розмов були зосереджені на професійних питаннях: в часи тотального панування типових проектів архітектори з великими труднощами добивались права на індивідуальне проектування, автори індивідуальних проектів повинні були мати свободу творчості, використовувати досвід попередніх років, зокрема, традиції будівництва епохи конструктивізму. Створені за проектами Ярослава Новаківського житлові будинки на вул. Уласа Самчука, власне, базувались на цих архітектурних традиціях.

А в основі планувальних містобудівних рішень мікрорайонів  у першу чергу ставилися такі завдання: формування житлових зон; громадських центрів: єдиної схеми організації транспортного і пішохідного рухів та інженерної інфраструктури, зокрема, автономної.

                                                           Південний житловий район

                                   Північний  житловий  район вул. 700-річчя   Львова                                       

 

 

     При розробці проекту детального планування вул. Стрийської  були обрані уже новітні європейські підходи до композиційного вирішення силуету в’їздної магістралі Львова. Теж саме було і з ПДП вул. В.Чорновола. Висотний ряд будинків з вбудовано-прибудованими об’єктами інфраструктури вдало сформували обличчя цього району сучасного Львова. Все формувалося на основі діючого і високо відзначеного державною нагородою генерального  плану міста, який знаходився у кабінетах головних архітекторів області і міста і який ніхто не мав права порушувати. У зверненнях громадян, установ і організацій завжди давалися ствердні відповіді на тему достовірної реалізації генплану. У спірних питаннях відбувалися уточнення позицій генерального плану, але не таких радикальних рішень, які відбуваються нині. У двох місцях рішення, діючого на цей час генерального плану, нам заблокували церковні діячі, і немає чого це приховувати. Реалізацію так званої «хорди» і транспортну розв’язку на розі вулиць Личаківської – Пасічної Львову заблокувала своєю новою забудовою Церква Св. Покрови. Друга проблема була створена ситуацією з пам’ятником Андрею Шептицькому, бо транспортний рух у цьому напрямку став надзвичайно проблемним. І, згадуючи той час, коли розроблявся проект готелю «Дністер» (звичайно, що не без містобудівної концепції Ярослава Новаківського), під площею був передбачений підземний простір для паркування автомобілів, пропонувалась пробивка виїзду з вул. Замкненої до вул. Городоцької.  І, як  прикро, що, коли був поданий на розгляд проект можливого розміщення дворівневого підземного паркінгу біля університету, цей проект сколихнув свідомість львів’ян: а чи може бути там паркінг. Та чому не може? Може. Але треба вибирати сприятливий час і логічні висновки (а не у період святкування 100-річчя ЗУНР). Не треба забувати про те, що ще задовго до новоспечених ідеологів містобудування уже пророблялися  рішення і напрацювання, набагато професійніші. І найперше треба вирішувати транспортну проблему.

2006 рік. Україна стає учасником футбольного турніру «ЄВРО-2012». Радості немає меж. Але з’являються у місті певні проблеми: готуються перевибори міського голови, а тут ще одна проблема – обсипається білокам’яне обрамлення з пам’яток архітектури у центральній частині міста, і, навіть, з каплиці Боїмів. Жах! Що робити? Маючи старі архівні креслення підземного простору центру Львова ми професійно були зорієнтовані на можливість його задіяння. Але, виявилося, що у центрі, на Ринковій площі, відсутній зв'язок стоків з існуючих будівель із загальносплавним каналізаційним колектором, що йде по пр. Свободи. 44 камяниці на Ринку, до того часу, мали, як нам стало відомо, лише вигрібні ями. Весь підземний простір та підвали кам’яниць, були заповнені каналізаційною жижею, які треба було терміново очищати. А як? Дякуючи Богу, що одним із активних і професійних заступників міського голови Любомира Буняка був Василь Кравців, який взявся за вирішення цієї проблеми. Був відкопаний каналізаційний колектор, який був недобудованим ще з австро-угорських часів, і постало питання добудови цього колектору та відповідного каналізування будинків на Ринку, а також і реконструкції самої площі. А тут йдуть вибори міського голови. Напевно пам’ятають львів’яни, як блокували роботу будівельних механізмів молоді протестанти, прив’язуючись ланцюгами до будівельних механізмів, не даючи їм працювати.  Як то так, що якісь там «невігласи» взялися за реконструкцію центральної площі, без відповідних історико-містобудівних рішень, археологічних досліджень тощо. Ще живі організатори тих протестних акцій, і, не секрет, хто тим процесом керував.  Все минулося, Львів провів євротурнір. Вдало чи не вдало – нехай судять львівяни. З цього приводу є величезна кількість публікацій у пресі та виступів у інформаційних засобах. Запрацювало і підземелля для туристів у центрі Львова. Ця ганебна протестна хвиля у той час залишилася образою для тих, хто старався ліквідувати цю проблему руйнування історичної забудови в центрі міста. Знав би про це Ярослав Новаківський!

Саме від Ярослава Олексійовича я довідався про два колишні кінотеатри у Львові: «Парк» і «Маяк». Ці кінотеатри були побудовані у Львові під час німецької окупації для офіцерів вермахту, як тимчасові споруди. Один з них залишився донині там, за пам’ятником Степану Бандері. Як гіркий спогад маю те, як львівські можновладці впиралися щодо знесення цієї будівлі і максимально сприяли приватизації її частин. А тепер за пам’ятником маємо такий жалюгідний вигляд. А були плани збудувати тут етнографічний музей. І був інвестор для реалізації такого проекту.

 

 

Надмогильний пам’ятник першому меру демократичного Львова Богдану Котику на Личакові. В основі пам’ятника закладено герб Львова авторства Ярослава Новаківського.

Автори проекту: архітектор - О.Ярема, скульптор - Я. Скакун    Фото О.Яреми.

Подібна ситуація стосується виносу з центральної частини слідчого ізолятора, розміщеного у пам’ятці архітектури - колишньому римо-католицькому монастирі жіночого ордена Святої Бригіди. Ще у 70-х роках наполегливо старалися звільнити від цього функціонального призначення ці приміщення, і навіть була розроблена проектна документація на перенесення цієї установи на вул. Конюшинну у Львові, однак донині настанови наших авторитетних мужів не виконані. Знаю, що і Ярослав Новаківський був за те, щоб центр міста був справжнім центром, без слідчих ізоляторів.

А скільки душевного натхнення та ентузіазму вклав Ярослав Новаківський  у продовження реалізації  формування скансену «Шевченківський гай» у Львові (тепер повернулася первісна і заслужена назва парку ім. Климентія Шептицького, як засновника). І як, на диво, знову виноситься ідея на чергову містобудівну раду  щодо забудови території у підніжжі парку (території кераміко-скульптурної фабрики) під розміщення там житлової  забудови. Тут вже наступає кінець терпінню. Люди, а де ж ваша совість? Та там доцільно було б створити мистецький центр з майстернями провідних львівських мистців, але вже у іншому архітектурному вирішенні забудови, і з іншим технологічним режимом, ніж було закладено у існуючих будівлях фабрики. А може було б і доцільніше розмістити ту будівлю візит-центру, яка вже будується на території існуючого паркового лісомасиву,  саме на території цієї фабрики, з включенням її у розширення парку з цільовим мистецьким призначенням. Та ж хіба у нас до мистецтва тягнуться наші можновладці? Хіба що Пінчукам під силу робити мистецькі «розкрути», але не у нас, у Львові. Ми можемо хіба-що  зносити будівлі, та ще й такі, як з мистецьким панно відомого львівського художника Володимира Патика, які була закладені  в концепцію формування громадського центру південного району Львова під керівництвом Ярослава Новаківського, а саме: універмаг, будинок культури, готель «Супутник», палац водних процедур, в тому числі, і спеціалізований магазин «Океан». Звичайно, що принципи організації реалізації генплану, які були твердо закладені у проекті, мали право на поглиблення і вдосконалення на стадіях проектів детального проектування, але не в такий спосіб, як це робиться сьогодні!

І хочеться ще згадати про освоєння Сихова. Все почалося у 1979 році з прокладенням вул. Сихівської (колишньої вул. Ворошилова) зі шляхопроводом через залізничну колію, а вже у 1981 році, за рік до відходу Ярослава Новаківського (одного з авторів Сихівського житлового масиву) від нас у вічність, в урочистій обстановці було вручено мешканцям Сихова перші ключі. І, дивлячись на цей житловий масив, аналізуючи його зі всіх сторін, робиш висновок: яке було б місто, якби його надійно оберігали і захищали від «невігласів». І не було б того смороду, який ми вдихаємо на вул. В.Стуса, біля парку «Залізні води». А місто мало б зупинитися на  півмільйонному  рубежі.

Найбільше мене хвилює, а що буде з нашою візитівкою – привокзальною площею, адже ше у 80-х роках минулого століття була загострена тема стратегії розвитку Львівського вокзалу на перспективу. Був оголошений конкурс. Була закладена ідея залучення підземного простору, затягування до Львова європейської колії. Є ще живі свідки цих подій, то нехай поділяться. А це стосується у першу чергу учнів Ярослава Новаківського: Василя Каменщика, Олега Чамари, Віталія Дубини, Микола Обідняка та ін. Розкажіть тим «невігласам», як має формуватися європейське місто, бо щось загадкове задумане  ними на привокзальній площі,

Львів розпочав свій урбаністичний бум ще на початку ХХ ст., а Барселона у 30-х роках, але Львів значно залишився позаду від сталого розвитку, як європейського міста. Хіба що можемо втішатися у Львові черговими плагіатами. Хіба можна списувати діяльність наших славних архітекторів - попередників, які намагалися щось доброго робити, як не практичною діяльністю, то хоч добрими порадами, незважаючи на те, в яких жахливих умовах їх діяльність розгорталася, А зараз маємо  всі умови для творчої діяльності, але, на жаль – головним пріоритетом обираються  гроші.  Ярослав Новаківський  думав, як залучати гроші для добрих  містобудівних справ.

Як вибратися зі Львова, чи в’їхати до нього? Задумується не тільки львів’янин, але й  гість  Львова. Транспортний «колапс» і відсутність транспортно-пішохідної стратегії довели місто до жахливого стану. Кільцева дорога, до якої добратися вже є великою проблемою, стає внутрішнім кільцем Львова, і уже з центру та окремих мікрорайонів міста до неї дістатися вкрай важко. Ніякий навігатор не допомагає. Щось негайно треба робити, а немає кому, бо не вистарчає доброї поради розумного урбаніста, такого, як був Ярослав Новаківський.

Про збереження історико-архітектурного середовища не буду вже продовжувати опис, бо ця тема має нескінченний процес для дискусій та аналізу.

Занадто швидко від нас відійшли такі видатні особистості з роду Новаківських: Батько, Син і Внук. Найстаршому було лише 64 роки, сину – 62, а внуку – лише 54.  Світла їм пам'ять. Не забуваймо про них.

 

 

Олександр Ярема,

доцент Львівської  Національної  академії мистецтв,

експерт з питань містобудування,

член президії Ліги творчої інтелігенції Львівщини,

член правління ЛОО НСАУ