logo
28/10
15/10
08/10
18/09
25/08
23/08
18/08
14/08
13/08
31/07
21/07
07/07
20/06
19/06
2 ...

Обсервація у полі, а в душ «до зеків» – про досвід заробітчанства

08-10-2020 17:28790

Обсервація у полі, а в душ «до зеків» – про досвід заробітчанства

Українське заробітчанство – багатогранне в усіх його проявах, в усі часи, при кожній владі і навіть теперішня пандемія не стала на заваді українським гастарбайтерам на цьому непростому шляху.

 

Оспіване у піснях, розповідях, легендах та інших жанрах народної творчості воно б уже мало стати окремою галуззю економіки країни, для достойного життя у якій, люди жертвують найціннішим – здоров’ям та часом з близькими.

Про те, як це – працювати у панських полях та садах в умовах поширення загрозливого коронавірусу, у розпал літа -2020, коли тут, як ніколи, потребували робочих рук – розповідаю не зі слів знайомих, а спробувавши себе у цій непростій ролі. Стати заробітчанкою на час відпустки на основній роботі   було справжньою авантюрою. Проте здобутий досвід – річ корисна, а тому точно цього вартував.

А починалось усе задовго до планованої поїздки і, якщо відверто, – не надто серйозно. Не вірилось, що можна просто так, без знайомств, отримати запрошення до праці. Дізнаюсь про агрофірму на околиці Любліна, де працівники, в основному – українці.  Знайти номер телефону одного з керівників теж не склало проблем. Пишу йому на вайбер , що хочу працювати та прошу відправити запрошення, додаю фото закордонного паспорту і адресу електронної  скриньки, куди мало б надійти запрошення. Забуваю про це на деякий час. І уявіть собі, яким же було моє здивування, коли у пошті знаходжу запитуване запрошення до праці.

Гм... це, виявляється, було найлегше – отримати документ, який дозволив би  мені виконувати сезонну роботу у Польщі.  Набагато важче було зважитись зробити наступний крок.  Уже після остаточного рішення отримую відпустку, швидко збираю валізи і вирушаю у невідомість.

Автобус «Івано-Франківськ – Лодзь» – напівпорожній, у салоні десятеро пасажирів. Водій бідкається – з початку введення карантину колись надприбутковий транспортний бізнес сьогодні на межі краху. Їдуть лише із запрошеннями на сезонні роботи на городи, сади… І це за умови, що 14-денний карантин відбуватимуть на полі. Без черг на кордоні швидко дістаємось вокзалу Любліна. До речі, на автовокзалі Любліна зусібіч чути українську мову. Звідти автобусом у селище, де й знаходиться місце роботи. Прямо посеред грушевих та яблучних садів, посеред плантацій з помідорами та огірками – ряд господарських будівель, сільськогосподарської техніки та великий сучасний житловий будинок. Уже пізніше стає відомо, що раніше тут був колгосп.

Адам або пан Адам, як кличуть його українці, зустрічає мене і пояснює, що маю відбути 14-денний карантин не у тому сучасному гарному будинку. Хоча, каже він, що працюватиму з усіма протягом тих двох тижнів. Веде мене до місця обсервації. Не вдається в деталі, лиш показує на будівлю, що швидше схожа на гараж або ж велику комору.

Переступаю поріг приміщення. Крок… Очі відмовляються сприймати картинку. Темно, брудно, металеві двохярусні ліжка нагадують казарму. У голові зароджується одна думка – додому негайно ж... Інша думка – дороги назад немає, принаймні найближчі 14 днів. Відчиняю вікно, впускаю трохи свіжого повітря. Думаю – де ж приземлитись і як вижити… чиста постіль не перенесла мене в Альпи як у рекламі прального порошку, але очі стали потроху звикати до нової реальності.

У кімнаті, переобладнаній з якогось зерносховища, – 7 металевих ліжок, диван, пошарпане  розкладне крісло, шафа, стіл. Тут же газова плита, два невеликі холодильники, електрочайник, кілька тумб і трохи посуду. У темному кутку кімнати – мийка. Біля неї – на вицвілому лінолеумі велика калюжа і шмата, мета якої стримувати воду, що тече з поламаного крану.

Новини поширюються тут надзвичайно швидко, як у маленькому селі, де всі всіх знають. Уже надвечір, без якихось засторог щодо мого «особливого статусу», один за одним заходили земляки. Одне-єдине їх дивувало – «Як це, не привезла сигарет?».

Одразу кажуть – «звикнеш, у нас теж була така перша реакція. Тут навіть краще, а то, «на готелі» (той красивий будинок) шум, постійна тиснява, усіх багато, та й дисципліна. Єдине що погано, так це те, що в душ потрібно ходити до зеків. Але ти не хвилюйся, вони нормальні».

– До яких ще зеків??? Це жарти такі?!

– Ну зеки як зеки. Тут працюють теж.

На готель у душ не можна – бо ж ти на обсервації. Тих два тижні потерпиш, то недовго…».

Того вечора у душ я не ходила. Лягла в ліжко, а в голові роями купчились страшні картини і зеки… Ну і комарі… Кляті, вони, здавалось, навіть під ковдрою діставали.

Ранок тут зазвичай починається о 05:40. Швидко одягнутись, поснідати, щоб встигнути до початку робочого дня – 07:30. Збираються працівники у дворі, підходжу до гурту. Тут людей зі 40. У центрі – поважний поляк Пйотр, з вигляду більш схожий на німця. Розповідає, хто й куди іде працювати.

Українці працюють по 12 годин, інколи й більше. Хіба дощ може стати на заваді. Того першого дня усі працювали у саду. Частина людей підв’язувала яблука, інші сапали бур’яни, які не пожовтіли після обприскування гербіцидами, частина, здебільшого чоловіки, тракторами обприскували яблуні та груші. Ну що я вам скажу, українці – люди мудрі, кажуть мені одразу – роботу треба шанувати. Якщо зробиш багато сьогодні, то на завтра може не залишитись. А тому вводять у курс справи – працювати бажано на рівні з усіма, головне не спішити. І як тільки випадає хвилька і панські наглядачі кудись від’їдуть – «палять зайця», перепочивають, перекидаються слівцем-другим.  Знаєте, що це таке 12 годин у саду? – То ціла вічність. Час тут не летить, а повзе черепахою.

Працюю і думаю, де ж ті зеки, всі ніби нормальні такі люди.. Ще ніколи не відчувала такого щастя від приходу вечора, як тоді. Іду втомлена до свого місця таборування, повз будівлю де нібито живуть тюремники. Цікавість бере гору. Прочиняю двері – обережно ступаю, у величезному ангарі-приміщенні два чоловіки. Кажуть мені: «Ви новенька? Дві душові кабіни отам».

– А ви? Ну… того, казали, що ви якби зеки?

(Пауза, регіт) – Ми зеки? Хто казав? Ми теж на обсервації! Ще тиждень залишився – і на готель. Ніякі ми не зеки, ти що купилась?

Хуух, відлягло.

Гумор – це те, що наші люди використовують у найтяжчих життєвих обставинах. Ото сміху було…

Наступні дні,  як під копірку написані до попередніх. Робота у саду чергувалась з роботою в полі. Підв’язувати груші і яблуні «вісімкою» на рухомій платформі виявляється було дуже легко. Справжні труднощі почались, коли поспіли огірки. На колінах, навприсядки, постійно у зігнутому положенні під палючим сонцем, збирають панські огірки. Це одна з найтяжчих польових робіт.  І не дай Боже, щоб за тобою у рядку знайшли огірка наглядачі. Бо тоді вони ходитимуть за тобою крок у крок цілий день.

Неділя – зазвичай вихідний. Для карантинних з розваг  – кілька книг, що прихопила з дому, приготування їжі і прибирання. Виходити за територію двору – заборонено. Щодня приїжджають поліцейські  і так мило запитують – «Чи пані є у добрім здоровї».

Тепер розумію, чому було так брудно у кімнаті, коли тільки приїхала.  Люди, що працюють по 12 годин, стають байдужими до немитих підлог та брудних полиць. У них не залишається ані часу, ані сил.

На території магазинчик, сюди карантинним можна у масках. Хоча наші тут закупляються неохоче, ціни втричі вищі за ті, що у «Бедронці». Як зясувалось пізніше, магазин – у власності тих же людей, що й сади, поля та завод з переробки овочів і фруктів. Як кажуть в Україні, одною рукою дають, а іншою – забирають.

Тут, на польських полях, зустрічаються різні вікові і професійні категорії українців. Вчителі і фармацевти, дипломовані психологи і юристи, столярі, механіки і пенсіонери, ветеринари, кондитери, студенти. Тисячі історій, тисячі доль. Заробляють на житло, на авто, на сплату кредиту, на весілля дітям, зрештою – на гідне життя в Україні. Бувалі кажуть – один раз спробуєш і «сідаєш на голку», навіть коли кажеш, що не приїдеш більше нізащо. Бо приїжджаєш додому, гроші швидко закінчуються, починається новий сезон і їх  «знову ламає». І ніякий коронавірус не може завадити цьому процесу.

А вчителі – це окрема категорія.  Настільки суперечлива і парадоксальна ситуація, коли вчитель і по віку його учні, працюють пліч-о-пліч, заробляючи на шмат хліба. Тут вони не мають аргументів і не кажуть – вчися, щоб мати хорошу роботу. Бо і відмінників, і двієчників, і їх наставників вирівняли, як би це банально не звучало, панські поля.

Рівненщина, Франківщина, Волинь, Тернопільщина, Чернівеччина, Львівщина, Херсонщина і цей список можна продовжувати. Кажуть, за останні роки географія українських заробітчан із західних областей України перекинулась  й на центральні та південні.

Так чи інакше, але повернути українських заробітчан в Україну – місія нездійсненна і, навіть, коронавірусу це не під силу. А в те, що на батьківщині настануть зміни до кращого – мало хто вірить.  Тут не говорять про політику, більше людей турбує, наприклад, курс валют чи акції в польських супермаркетах.

Правда, поляків дуже турбує ситуація в Україні. Одного з тих днів, коли збирали огірки, приїхав Адам і стурбованим голосом повідомив про те, що в Луцьку небезпечний терорист захопив заручників. Це показали усі польські центральні телеканали.

Сонце пригріває дедалі сильніше.  Сьогодні знову прогнозують +30. Маршрутка «Мілеюв-Люблін» рушає, через вікно дивлюсь на безкінечні ряди яблунь та груш. А подалі, за садами на огіркових плантаціях, немов мурахи, трудяться українці. Одні зривають огірки, інші – ящиками наповнюють ними кістени (причепи на колесах, місткістю 500 кілограмів). Ще інші сортують їх і завантажують фури. Їду і думаю – стільки років пройшло, а мало що змінилось – українці й далі працюють на панщині. Правда, тепер уже не з примусу, а з власної безвиході.

Галина МУРАВСЬКА, для Leopolis.news,

Люблін, Мілеюв, Лисолає-Колонія,

липень 2020 року