logo
13/11
28/10
25/10
24/10
07/10
28/09
27/09
24/09
18/09
14/09
13/09
06/09
05/09
2 ...

Віра Градюк: Театр постійно хоче втягнути в якісь інтриги

27-09-2019

Віра Градюк: Театр постійно хоче втягнути в якісь інтриги

Львів’янка Віра Градюк має розмаїті захоплення. Хоч назвати їх захопленнями не цілком правильно. Кілька освіт, які здобула Віра, допомагають їй у житті знайти свій місток і балансувати на ньому в будні та свята. Одним із таких містків є театр.

Понад три роки ти навчалась акторського мистецтва в Польщі. Який досвід дала тобі ця освіта і де ти її тепер застосовуєш?

Насамперед це досвід життя в іншій країні. Це, звичайно, окрема тема для розмови, та все ж коротко скажу: завдяки життю за кордоном я змогла об‘єктивно глянути на плюси і мінуси своєї країни, за що дуже вдячна. Ми як суспільство маємо просто жахливу звичку: порівнювати найгірші сторони України з найкращими сторонами інших держав. Просто уявіть, що буде з людиною, яка почне так порівнювати себе з іншими? Як швидко вона зажене себе в депресію? Так отож. 

Тепер про освіту. Те, з чого варто брати приклад: безліч альтернативних форм навчання для людей, які працюють: вікендові, вечірні. Вони дозволяють здобувати нові спеціальності протягом усього життя. І це – передусім безпека. Адже ринок праці – мінливий, сьогодні потрібно вміти швидко перекваліфіковуватись і завжди мати запасні варіанти. По-друге, це вчить ніколи не ставити хрест на собі, амбіціях чи мріях через вік. І також відучує від думки, що в певному віці вже не потрібно вчитись і розвиватись. І це – дуже важливий фактор, який позитивно впливає на здоров’я людини і суспільства.

Щодо театральної школи, то мені пощастило. У нас делікатно підходили до формування творчої особистості: ми самі обирали тексти для роботи (і для дипломів також), максимально фантазували. Йшлося не тільки про результат, а й про те, щоб ми самі вчилися запускати творчий процес. Працювали з сучасною прозою і сонетами, з оперним й естрадним вокалом, з сучасним і класичним танцем. Нам дали змогу спробувати себе в різному і свідомо зробити вибір.

Принципово важлива річ для мене в цій школі – увесь принцип стосунків (і між студентами, і між викладачами) базувався на «заповідях» видатного польського актора і режисера Юліуша Остерви (дуже рекомендую почитати його біографію!). Він свого часу заснував щось на зразок театральної комуни. І вона відрізнялася від інших театральних колективів організацією колективної праці. Тут не було жодних «зірок», закулісних пліток. Такими були етичні вимоги до артистів. Кожен працював не тільки над роллю, а й над технічними й адміністративними питаннями театру. Тобто театр не поділився на артистів і тих, хто їх обслуговує. Тепер розумію, яке ж щастя, що я потрапила до школи, яка поважала саме такі авторитети. 

 

Поважати інших і самого себе, забути раз і назавжди про «зірковість», плітки й інтриги та просто працювати – тільки так можна збудувати здоровий театр, який фунціонуватиме. 

Монотеатр в Україні не надто популярний, але перспективний. Які переваги ти бачиш саме в такому форматі для актора і для глядачів?

Рух монодрамістів стає популярнішим і набирає обертів. І не випадково, адже це чудовий шанс для актора – втілити всі свої амбіції, задуми. Основна, як на мене, перевага монодрами – це те, що актор може сам пропонувати режисерові й матеріал, й ідеї втілення. Часом це – єдина така можливість. Як і можливість вирватися з кліше, жертвами яких актори часто стають у театрах. Я, наприклад, завжди мріяла зіграти чоловіка. І могла б ніколи не дочекатися втілення цієї мрії в театрі. Моновистава – це можливість не чекати, а діяти.

Ще один важливий нюанс – у виставі одного актора маємо найбільший простір для… умовності. Коли я сама на сцені, глядач приймає, що я – Холмс, Ватсон чи їхня підозрювана (або всі вони одночасно). Якщо я стою на сцені з іншими акторами, уже зрозуміло, що в когось зріст метр дев’яносто, а в когось – метр п’ятдесят. І це вже до чогось зобов’язує.

Моновистава для актора – це можливість сказати те, що він завжди хотів сказати, і стати тим, ким хотів бути. На фестивалях моновистав від акторів майже завжди чую те саме: «я більше не могла функціонувати в певному театральному колективі», «я хотів сказати саме це», «я хотіла втілити саме цю ідею».

Мені здається, актор-монодраміст – це про характер. Це такий бізнесмен від театру: людина, яка у своїй діяльності прагне незалежності та індивідуалізму.

Це якщо з погляду актора. З позиції глядача я також обожнюю моновистави, бо це – моя приватна розмова з актором без перешкод, можливість поглянути на його внутрішній світ, пізнати його.

І ще: моновистава – це театральна форма, а не жанр. Знаю, що в нас це слово чомусь асоціюється тільки з драмою (може, цей стереотип вже неактуальний?), та моновистава може бути і комедією, і детективом, і трагедією. Може бути зрежисерована класично, сучасно, експериментально... Як і будь-яка інша вистава. Просто тут актор один. І в цьому весь прикол – що ж це за «один» такий? Що такого він хоче нам сказати, що аж мусить зіграти для цього цілу виставу?..

Не можу тут не сказати про два чудові молоді фестивалі моновистав – київський «Solo plays fest», який цього року відбувся вперше, та неймовірний ужгородський «Монологи над Ужем», цього року – другий. Обидва фести – міжнародні, які дали змогу побачити неймовірні роботи з Європи, Штатів і, звичайно, України. Обидва повстали з ентузіазму і величезної роботи організаторів, їхнього відчуття течій театрального процесу, розуміння потреби розвитку руху монодрамістів. Це колосальна праця і любов до мистецтва. Хочу побажати цим фестивалям довгого життя і сподіваюся, що наступного року вони вже відчують потужну підтримку влади.

До речі, засновник й організатор «Монологів над Ужем» Михайло Носа гарно підмітив, що моновистава – як авторське кіно. По-моєму, дуже влучне порівняння.

Життя актора за лаштунками, постійні відбори (кастинги) чи стрімка зоряна кар’єра? Що для тебе важливіше?

Якщо чесно, нічого з переліченого для мене не є важливим. Важливо – залишатися людиною. Мистецтво і шоу-бізнес – це взагалі різні речі, а в театрі я цей поділ умовно називаю «театр м’яса vs театр душі». Дуже добре запам‘ятала слова мого професора й режисера Вітольда Коптя: цінність мистецтва вимірюється виключно тим, скільки добра воно принесе у світ. Відтоді це – моє мірило і формула театру (і не тільки). Форма, новаторство чи не-новаторство, стиль – усе це для мене речі важливі, але другорядні. Бо вони втрачають сенс, якщо після вистави ніхто в залі не усміхнувся, не отримав заряд натхнення до життя, не задумався.

Щодо життя за лаштунками, то театр постійно хоче втягнути в якісь інтриги: ах, ти будеш зіркою! Ах, ти не будеш зіркою! Одного дня я плюнула на ці психологічні американські гірки і живу спокійно та щасливо, чого бажаю всім колегам. Колись я прочитала цікавезне інтерв‘ю акторки, яка активно знімалася в кіно і грала на сцені, а потім стала черницею, займається з дітьми декламацією поезії. Вона говорила не з релігійного погляду, а ділилася життєвим досвідом. Так-от, вона пояснювала, що акторська професія небезпечна для людської психіки, як і професія льотчика-випробувальника для його життя.

Складно витримувати ці перепади: від гіперуваги залу до років ігнорування. Коли я займалася в аматорських театрах, то думала, що ці дні й місяці очікування на діяльність (річ же навіть не в ролі, а в тому, що людині хочеться працювати, та й заробляти якось потрібно) – це суто аматорська річ. А виявилося, що такі, на жаль, реалії цієї професії. Тепер я вже нічого не чекаю, а роблю сама: те, що вважаю важливим, з однодумцями. Працюю над моновиставами, часом – над камерними речами на кількох акторів.

Кастинг – узагалі доволі дивна, як на мене, річ. Не знаю, як за кілька хвилин, часто в упередженій і агресивній атмосфері, можна продемонструвати себе як сценічну особистість. Щоправда, є кастинги, що проходять у формі багатогодинних групових тренінгів, де акторів устигають «роздивитися» – це вже інший рівень ставлення до артиста. Я волію знайомитися з акторами і режисерами, наприклад, на фестивалях – там можна зблизитися по-справжньому. Цю думку, до речі, підтвердила і знайома режисерка. Вона також уже давно не організовує кастингів, які не закінчувалися продуктивною співпрацею, а придивляється до акторів на виставах.

Узагалі, театр можна розглядати як державну структуру, а можна – як рок-бенд для однодумців. Мій шлях – другий. 

Як акторство допомагає тобі в повсякденному житті? Можливо, мотивує до пошуку інших робіт? Наприклад, у сфері туризму, менеджменту чи роботі з людьми?

Так, я принципово не роблю акторство єдиною діяльністю, і не лише з фінансових причин. Маю першу освіту – редактора. До речі, свою «редакторську місію» вбачаю нині в тому, щоб виносити на сцену класні тексти. Люблю вивчати іноземні мови (для мене це – найзахопливіший метод пізнати іншу ментальність і культуру), що відкрив для мене туризм. І в цій сфері, звичайно, дуже потрібна «надкомунікабельність», яку розвиваю в театрі. Взагалі, акторські тренінги, як терапію, раджу абсолютно всім, хто відчуває до цього найменший потяг. Це такий потужний інструмент звільнення!

А туризм обожнюю за унікальні знайомства, сприймаю його як експедицію за історіями-скарбами. Хочеться знайомитися з людьми з різних країн, з різних світів. Крадькома досліджувати і потім приносити ці світи на сцену.

Фото: Юстина-Цецилія Соха (Justyna Cecylia Socha)

Спілкувалась Оксана КРИШТАЛЕВА, для Leopolis.news

Львів: 7° C
24.32
26.76