11 листопада о 18:30 в холі обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука у Львові відбудеться презентація унікальної книжки Олени Серпень «Розповідають галицькі німці». Жінка, яка, до слова, певний час працювала журналісткою, зібрала рідкісні архівні дані про життя та побут німців, які жили на Галичині. У книзі є не тільки історичні дані, а й розповіді нащадків героїв того часу.

«Цю книжку я не планувала писати, але так сталося, що після виходу статті у місцевій газеті «Scwäbische Post», де я розповіла про мою туристичну розважальну подорож дорогами німецьких поселень на Львівщині, до мене стали звертатися нащадки галицьких німців. Вони з радістю та натхненням ділилися історіями власних родин і хотіли, щоб я дізналася більше про їхніх предків галичан. Поступово я накопичивула матеріал як усний, так і письмовий. Мені до рук потрапили збірки журналу Товариства галицьких німців за сім десятиліть, починаючи з 1946 року. Вивчаючи матеріали журналу, я захопилася історіями про Львів, Галичину та галицьких німців», – розповідає авторка Олена Серпень.

Матеріали, зібрані у книжці, дуже різні – окремі статті написані професійними журналістами та вченими, інші записані за свідками подій і є розповідями пересічних селян чи городян. За словами Серпень, це документальна розповідь про життя і долі етнічних німців нашого краю, а також її коментарі і історії знайомства з нащадками галицьких німців в Німеччині.

Як писали книжку, не маючи письменницького досвіду?

До написання книжки ставилася як до написання новин – робила репортажі з минулого, репортажі з сучасності, збирала докупи документи, спогади очевидців, фотографії з приватних архівів, давала коментарі як людина, здивована власними знахідками. Книга покликана скоріше пробудити інтерес, а не відповісти на всі запитання. Моя розповідь про етнічних німців в Галичині – це крапля в морі, якщо дивитися на німецькомовний інформаційний простір – і в Австрії, і в Німеччині добре знають про життя німців на східних теренах Європи, про їх трагічні долі після закінчення Другої Світової війни. І тут нема ніякої політики, тому що, коли ідеться про пересічних громадян та простих людей, політика відходить на другий план. Українською мовою про німців-східняків чи, як їх ще в Україні називають, «швабів», напевно, написано менше, і тому я бачу свою книгу як поштовх до розмови у суспільстві, розмови про правдиву історію Галичини. Історію без політики. Прийшли військові, виставили людей зі своїх домівок і наказали решті людей забути, що вони були. Оце і є дуже скорочена історія галицьких німців. А як же ж їх здобутки, їх внесок в історію в розвиток краю ? А як же ж люди, які поїхали і не повернулися ? Чи нам байдуже про це знати? В моїй книзі є глава «Боротьба українців за право на самовизначення» і там зазначено, що в Українській Галицькій Армії служили рядовими і офіцерами багато німців Галичини, колишніх солдатів австрійської армії, які до кінця боролися за свободу українців в українсько-польській війні. Серед найвідоміших імен – професор Ганс Кох, Альфред Бізанц, Фердінанд Ланг, Северин Бейгерт, Йоганн Баум. Вони усвідомлювали те, що вільна Західна Україна забезпечить своїм німецьким співгромадянам кращі життєві умови порівняно з тим, чого можна було очікувати при її приєднанні до Польщі. З тих самих причин до армії пішли також і декілька десятків єврейських хлопців, які до кінця воювали за право на самовизначення Західної України. Галичина і була тим знаменита завжди, що тут співіснували різні етнічні групи – українці, поляки, євреї, німці, вірмени та інші. І в тій атмосфері етнічного розмаїття кристалізувався галицький характер, і народжувалися та становлювалися літературні генії та майбутні народні ватажки.

Ви вже тривалий час живете за кордоном. Що говорять про Україну сучасні німці?

Якщо йдеться про Україну, то у німців і в інших європейців все ще в свідомості постає Україна як частина Радянського Союзу або навіть Росії. Цей феномен мені важко пояснити раціонально. Адже вже більше чверті століття пройшло після розвалу СРСР. Інколи навіть чую дорікання від німців, що українці не повинні воювати з росіянами, а мають миритися. Я вже рідко вступаю в такі дискусії, тому що вони безглузді. Ми як українці не маємо нічого доводити світу і тим більше виправдовуватися перед європейцями за війну, яку веде проти нашої держави московське керівництво. В нас є держава і ми мусимо за неї нести відповідальність і боротися, якщо треба, за її незалежність та процвітання. Нарешті, як нація мусимо стати дорослими і не перекладати провину за власні помилки чи невдачі на інших. Світ – дуже складний і що б вижити в ньому, і окрема людина, і ціла держава мають мати великий запас міцності. Добре, якщо нам будуть траплятися на нашому історичному шляху друзі і перемоги, але будуть і вороги, і поразки. Це є життя. Треба бути завжди готовим до найгіршого. У 2014-му ми не були готові до великої війни, цим скористалися наші противники і недоброзичники, і ми отримали поразку. Вірю, що українці нарешті проаналізують уроки історії і зможуть зробити правильні висновки. Адже історія циклічна.

Дар’я БАВЗАЛУК, для Leopolis.news