Про що мовчить українська влада? | блог Ігоря Гулика

12:10 5 Вересня 2016

Про що мовчить українська влада? | блог Ігоря Гулика

А чому б не помовчати, коли все зрозуміло без слів? Певна річ, ні Порошенко, ні Гройсман, ні, тим паче, Парубій, – не брати Стругацкіє, однак скористати з житейської мудрості знаних фантастів вони не проти.

Тільки от «що зрозуміло», і як розуміти тривалу мовчанку перших осіб держави, коли контекст і розвиток подій йде у цілком прогнозованому керунку, – питання наразі риторичні.

Ходить про очевидні ознаки того, що цієї осені на Східному фронті (та чи тільки Східному?) буде гаряче. І відлік до точки біфуркації, як на мене, пішов, якщо не на години, то на дні. Я розумію, що пильна увага усіх державних інституцій світу, системних і позасистемних політиків, політологів та усієї наближеної до істеблішменту публіки прикута до китайської зустрічі G-20. Саме звідти лунають найзнаковіші меседжі, саме там у кулуарах з’ясовують стосунки, зважують можливості, аналізують варіанти прогнозів. Між іншим, і тих, що безпосередньо стосуються України. І її там немає… Бо ще не «вийшла зростом»? Чи, може, як це вже було у вітчизняній історії не раз і не двічі, долю найбільшої країни Європи вирішують поза її тереном, у чужих столицях, між «своїми» – сильними світу?

Зрозуміло, що, дискутуючи поодинці з Ангелою Меркель чи з Франсуа Олландом у Гуанчжоу, Владімір Путін матиме певний дискомфорт. Відповідаючи на «безпардонну дипломатію» (шпилька Financial Times), йому пригадають все: і невиконані мінські обіцянки, і потік біженців, скерований вправною рукою російських спецслужб, який створив безліч нових проблем у Європі, і московських 5 копійок у справі Brexit, і голландський референдум, і, врешті-решт, збитий Boing. Але для кремлівського самітника усі ці нотації менш ніж третьорядні. Я переконаний у тому, що Владімір Путін з великим нетерпінням очікуватиме фінального банкету «двадцятки», поза тим уважно перечитуючи депеші з українського Сходу.

Коли гуанчжоуська забава завершиться і Путін повернеться до Москви, ми зрозуміємо, що власне відбулося. Чому так поквапливо і майже непристойно члени місії ОБСЄ на Донбасі вивозили з окупованого Донецька свої манатки? Чому український Генштаб, ні сіло ні впало, оголосив наймасштабніші збори резервістів? Чому на лінії розмежування панували незвичні навіть для режиму «тиші» умиротворення і спокій? І чому, хай йому грець, увесь цей час українській владі заціпило?

Я так міркую, що на Печерських пагорбах теж чекають завершення саміту у Китаї. Гадаючи, мов на ромашці, – «любить-не любить?». Сподіваючись на диво, – на те, що і Меркель, і Олланд, і, врешті-решт, Обама раптом махнуть рукою на власні передвиборчі та інші клопоти, і, закусивши вудила, кинуться на російського диктатора, щоб захистити Україну. Мантруючи над тим, що МВФ, незважаючи на скалічену систему е-декларування, на тотальну корупцію у вже новостворених антикорупційних структурах, знову відсипле жменю кредитів, аби у Києві мали про що сказати своїм виборцям. Сліпо вірячи у животворящу силу західних санкцій, які ось-ось кинуть на коліна економіку агресора і той не тільки припинить війну, але й проситиме Київ виписати умови капітуляції… Але цього не буде.

Буде, наприклад, ось що. Путіну, в принципі, байдуже, що там просторікують на Заході і про що мовчать в Україні. У нього ідея-фікс, мета життя (нездорова, без сумніву, але яка вже є) – повернути імперії втрачене. І тому він провадитиме гібридну війну, – будуть драконівські санкції чи обійдеться «припарками», візьмуть його Штати у компанію для війни у Сирії, чи ні, купуватиме Європа у нього нафту, чи розвиватиме альтернативи. Путін гравець, але найгірше – фанатичний гравець, який виклав на кін усі аргументи, і тепер йому легше провадити партію. Він вже позбувся сумнівів, він зіграв ва-банк. Кажуть, що, мовляв, він підніматиме ставки. У цьому немає потреби, бо теперішня планка вже муляє маківки західним «партнерам».

Тому нашій владі варто було б сказати народу те, що має сказати: миру не буде. Буде, швидше за все, війна. Повномасштабна війна, у якій треба не тільки вистояти, але й перемогти. Причому, майже самотужки. А безвіз, кредити, санкції, – то наживне. Після нашої перемоги.

Але влада не скаже цього. Не вміє. Звикла говорити з народом лише обіцянками та улещуванням. Аби не вигнав, розгнівавшись.

Ілюстрація: wartime.org.ua

Ігор ГУЛИК, спеціально для Leopolis.news    

Останні новини