Референдум про ампутацію | блог Ігоря Гулика

09:31 2 Вересня 2016

Референдум про ампутацію | блог Ігоря Гулика

Коли доводиться вислуховувати рецепти розмаїтих мудрагелів про те, як Україні поводитися з окупованим Донбасом чи анексованим Кримом, то мимоволі хочеться порадити усім цим «кассандрам» піти й добряче напитися. Ернст Хемінгвей колись казав, що це варто іноді робити, аби залишитися наодинці з власною глупотою.

Він же, знаменитий американець стверджував,  що людина «не для того створена, аби зазнавати поразок. Людину можна знищити, та її не можна перемогти». Саме такого розуміння людської природи, а відтак – і природи націй, – бракує нашій еліті, яку називати елітою потребує надзвичайних зусиль.

Ось недавно Вікторія Сюмар озвучила «цікаву ідею» про референдум про статус Криму і Донбасу. Не забудьмо, – у недалекому минулому Сюмар – заступник Ради нацбезпеки і оборони, а нині – друга людина у фракції «Народного фронту», а ще – громадський діяч і журналіст. Так от, особа з поважним досьє пропонує шляхом опитування з’ясувати: залишити відторгнуті Росією території у складі України (хай навіть зі статусом окупованих), чи відрізати їх, викинути за двері Неньки, хай порядкують самі, або (у випадку ОЗУ ЛНР/ДНР) – просяться у Росію.

На чисто емоційному рівні цікавою була б реакція Вікторії Сюмар (дай їй, Боже, здоров’я, звісно), коли б їй запропонували обговорити проблему ампутації кінцівок хай не на всеукраїнському, а бодай на місцевому, столичному плебісциті. Чомусь така постановка питання навіть не укладається в голові. Лікарський консиліум – так, а думка пересічного обивателя тут недоречна, навіть убивча.

Коли ходить про політичний аспект проблеми, то хотів би зауважити, що якими б не були наслідки ефемерного референдуму, його ініціаторам та ідеологам варто пам’ятати – гра їхньої уяви межує із сепаратизмом, бо, згідно з Конституцією (знову ж таки – яким би не був наш Основний Закон), питання територіальної цілісності і непорушності кордонів не підлягають дискусії. То святе, а, отже, «єретики» ризикують бути підсмаженими на вогнищі Кримінального кодексу.

Вікторія Сюмар не перетнула певної межі, а оскільки вона ще й головує в Комітеті Верховної Ради з питань свободи слова, то надто гострі наїзди на її ідею може потрактувати як утиски тієї ж таки свободи слова. Хоча іноді варто зціпити зуби, аби певні фрази залишалися при тобі, не засмічуючи чужі мізки.

Те, що ідея референдуму – не плід сну розуму однієї людини, – очевидно. Бо услід за «пропозицією» Сюмар на світ Божий виринуло купа раціоналізаторських пропозицій. Зокрема, – коли проводити такий плебісцит: зараз, за умов чинного статусу ОРДЛО і Криму, чи після їх деокупації. Мовляв, перший варіант може бути справді потрактовано як сепаратизм (причому, сепаратизм, зініційований самою Українською державою(!)). А ось коли Донбас і Кримський півострів повернуться до складу України, – тоді акурат вчасно буде запитати у «маленького українця» – хай забираються собі під три чорти ці бунтівні території, чи хай вже живуть з нами…Для таких політстратегів порада Гемінгвея дуже помічна і вчасна.

Я не маю сумніву, що і в першому, і в другому випадках більшість українців проголосує за сепарацію. Тепер обивателеві не потрібні ні Крим, ні Донбас, бо там війна, а воювати жах як не хочеться. Навіть у переносному значенні цього слова, навіть зважаючи на копійчаний військовий збір. Згодом, після деокупації, мешканець Турки чи Горішніх Плавнів теж буде за відокремлення: бо певні політики натхненно дуритимуть його, що він, а не хто інший, годує Донбас, що з його злиденного гаманця відбудовують тамтешні шахти і заводи тощо. Ба більше, – такий,  постокупаційний референдум запустить в Україні давно очікуваний Путіним процес фрагментації України. Бо завтра ті ж Горішні Плавні образяться на Центр і загаласують про унезалежнення.

Ні, ми приречені перемагати, оскільки не дали знищити нас одразу. Нам, звісно, пропонуватимуть екзотично-вишукані проекти «виходу з кризи», але знаймо, – це не що інше, лише розцяцьковані гарними словами і креативними подачами рецепти евтаназії. Через ампутацію референдумом, впорскування у здоровий організм препаратів на кшталт «двомовності», імплантацію туди ж «амністованих бойовиків» тощо.  Наша ж справа – жити. Попри все, усупереч усьому…

Ілюстрація: fishki.net

Ігор Гулик, для Leopolis.news

Останні новини