Ритуальні рудименти на тлі свята

12:09 11 Серпня 2016

Ритуальні рудименти на тлі свята

Трохи прикро, що цього літа про фестиваль «Ту Стань» в Уричі на Сколівщині преса написала скупо і якось формально. Насправді широко й красиво вчинене середньовічне дійство біля підніжжя скелі, що на ній колись була неприступна фортеця, вартувало більшого. Та й дорогих фото-відеокамер не бракувало.

Справа навіть не в тому, що працьовиті організатори подбали майже про все, навіть про чемну службу безпеки, оригінальні їжу та питво і біотуалети. Хоча й це тішило. Приємно погріла душу й розум якась вільна, розкута та неформальна атмосфера великої вистави без видимого поділу на акторів-учасників і глядачів.

Не стримався і пишу не тому (не лише тому), що в цій красивій грі у середньовіччя побачив в одному місці так багато цікавих, справді культурних і вільних українсько-європейських людей. Практично не чув ватного суржику-мату, не бачив тупо п’яних. Зате почув справжні литовську, білоруську, молдовську і навіть російську мови. Ніби й гра в середньовіччя, але дуже справжня та невимушена. Ніби відтворення духу європейської давнини, але цілком «просунутими» у майбутнє людьми. Одне слово: свято для душі й розуму. Гарно!

Коли побачив на глядацькій галявині знайомі лики столичного і львівського посадового начальства в супроводі керівництва місцевого, то спершу втішився. Спікер парламенту, законодавець-нардеп, міністерський чиновник, спікер обласної ради не полінувалися та знайшли час за державницькими клопотами приїхати за сто км. від Львова, аби просто й невимушено «потусуватися» між цікавими людьми в гарному місці з красивої нагоди. Переконаний: хто хотів би впізнати достойників, про щось поговорити, потиснути руку чи навіть потягнути крапельку медовухи за компанію, міг би це легко зробити. Ні пильної охорони, ні рою помічників-папкопосців видно не було. І зовсім не біда, що традиційно чемні і тактовні галичани, навіть впізнаючи посадоносців, не хапали за руки, не чіплялися з розмовами або скаргами, не просили номерів мобільних або автографів, не хотіли селфі. Справді, це ж не парламентський під’їзд і не громадська приймальня, а це не духовно-мистецькі авторитети нації як Славко Вакарчук, Руслана чи Ліна Костенко. Формати інші. Тому, можливо, ніхто й не топтався біля влади, не мостився поруч на газоні, не заважав смакувати свято. Здалося, ось воно: сучасні українці раз і назавжди позбулися феодально-совкових ритуалів присідань перед будь-якою владою, зрозуміли хто кому насправді має служити і хто кому що винен. Цивілізована тактовна демократія в дії.2

На цьому можна було б поставити втішену крапку, але…

Коли закінчилися лицарські змагання і люди якраз зібралися підкріпитися перед старовинними танцями з музикою, ведучий запросив до свого мікрофона, на головну сцену усю поважну владу. До слова. Суворо за рангами: від спікера за порядком до сільського голови. Люди, які за власний кошт шили старовинні костюми, робили вдома лицарські обладунки та зброю, вчилися автентично танцювати, грати музику й співати… Котрі з дітьми спали в наметах, аби влаштувати собі й людям красиве щире свято і нагадати світові про нашу правдиву споконвічну європейськість… Багатьох з яких я сам бачив на Майдані у найважчі дні та в чергах біля військкоматів… Цим людям пафосно треба було нагадувати про європейський вибір України, сучасну імперсько-ординську загрозу, демократичні цінності? А заодно дякувати один одному по висхідній за посадами за сприяння у чомусь, зокрема в будівництві дороги від чопського автобану чи Східниці до Урича.

Учасники й гості свята (хто не пішов до кулешу, ковбас і наливок) чемно слухали, спроквола тактовно плескали. Сумніваюся, що їх саме в цей час дуже цікавило, за які гроші з обласного бюджету збудована нова дорога, чи сиділи посадові оратори за важелями котків особисто, чи комусь це доручили, чи заробляли вони гроші до цього самого обласного бюджету?  Відбувався протокольний ритуал пошанівку розмаїтого начальства.

Підозрюю, що люди, котрі волею обставин та виборців дістали право вважати себе політично-державною елітою, досі не відчули і не зрозуміли дуже важливих речей.

Перше: Українські громадяни давно вміють бути патріотичними, самостійно мислячими, самоорганізованими та європейськими без палких промов-закликів-нагадувань з трибун. Якщо ці напучувальні спічі десь і потрібні, то на якомусь партійному з’їзді, або в Донецьку, Луганську чи Сімферополі, але точно не в Галичині.

Друге: Влада має безліч доречніших способів нагадати поспільству про своє державницьке існування. Наприклад, зупинити грабунок свого народу через енерготарифи і ріст цін. Або поборотися за повернення стипендій студентам. Чи перестати красти самим і не давати цього робити іншим… Любити Україну і прагнути до Європи ми вміємо самі, без нагадувань. Тим більше, на патріотичному фестивалі.

Третє: Досить дякувати одні одним за те, що робиться самими українцями за сплачені ними ж податки під тимчасовим (все на світі минає) управлінням виборної чи виконавчої влад.

Ритуальна «політінформація» на красивому, вільному і розкутому дійстві в Ту Стані була дрібним, але прикрим, дисонансом. Можливо, не зумисною, інерційною недоречністю. Викликала короткочасний дискомфорт, як протяг з минулого чи печія від прострочених харчів.

Святослав Яворівський

Фото автора

Leopolis у Facebook

Останні новини