Станіслав Горуна: 2019 рік буде визначальний для здобуття олімпійської ліцензії

15:56 5 Грудня 2018

Станіслав Горуна: 2019 рік буде визначальний для здобуття олімпійської ліцензії

Нашим співрозмовником є перший в історії український каратист, який здобув медаль чемпіонату світу серед дорослих (бронза, Бремен, 2014 рік), переможець Всесвітніх ігор (Вроцлав, 2017 рік), один з лідерів світового рейтингу Всесвітньої федерації карате (WKF) у вазі до 75 кг Станіслав Горуна. Розпочали розмову з 29-річним атлетом із Всеукраїнських ігор єдиноборств, які сьогодні, 5 грудня, о 18:00 розпочнуться у львівському палаці спорту «Галичина».

Станіславе, твоє зображення на афішах Всеукраїнських ігор єдиноборств. Кому як не тобі їх проанонсувати.

Це цікавий формат спортивного заходу. Я сам брав участь у цих Іграх 2012 року. Цього разу карате теж буде представлено і двоє спортсменів нашого клубу професійних видів єдиноборств «Юніон» – Кирило Рябошапко та Віталій Тимчишин – братимуть участь у поєдинках. У програмі Ігор також є бої з джиу-джитсу, самбо, кіокушинкай карате, боротьби на поясах Алиш та фрі-файту. Мета заходу – популяризація різних видів єдиноборств для залучення людей до занять ними. Ідею підтримує і фінансує Спортивний комітет України, тому захід доступний для всіх, а вхід безкоштовний. Я брав участь у фотосесії до цих Ігор. І відео з моєю участю знімали. Добре, що таке в нас відбувається. Такі Ігри проводили раз у рік, надалі проводитимуть двічі на рік.

Приємно бути людиною, яка популяризує спорт, яку залучають до фото-, відеосесій, реклами змагань?

Звичайно, приємно. Це тішить его. Приємно, що маю можливість популяризувати спорт. І це відбувається на таких взаємовигідних умовах: я популяризую спорт і, відповідно, спорт популяризує мене.

Менш ніж місяць тому в Мадриді відбувся чемпіонат світу. Ти виступав у статусі лідера світового рейтингу, але у призери не потрапив. Розчарований?

Розчарований був іще місяць до того. На змаганнях у Токіо, на завершальному етапі Прем’єр-ліги (K1 Premier League), я розминався, готувався до бою за третє місце і за кілька хвилин до виходу на татамі потягнув м’яз. Відчув різкий біль, упав, ледве пересувався. Але на поєдинок вийшов і навіть перемагав. Однак на останніх секундах суперник ударив ногою – не влучив, проте судді дали йому 3 бали. Бій завершився з рахунком 4:3 на його користь. Я розумів, що з травмою доведеться їхати на чемпіонат світу. Розчарування було вже тоді, адже через ушкодження мусив повністю виключити зі свого арсеналу удари ногами. Приїхавши з Токіо, впродовж півтора тижня я взагалі не тренувався, лише відновлювався. Тренувався лише протягом тижня-півтора перед виїздом у Мадрид. Мені треба було повністю перелаштуватися, переключитися на роботу руками. Я був не в захваті від цього, тому що руки не є моєю сильною стороною. Але…

…На чемпіонаті світу переміг у перших двох поєдинках.

Так, перші два поєдинки виграв. У третьому домінував і мав би перемогти за рішенням суддів (хантей), але на останніх секундах суперник-німець провів результативну атаку, а я неправильно зреагував на неї і пропустив один бал. Прикро програвати такі важливі змагання, допустивши дрібну помилку. А потім були командні бої – провів чотири, в усіх переміг. Але в команді також ми не потрапили у призери, зокрема через упереджене суддівство. Знаєш, у мене якась карма: кожен чемпіонат світу завершується скандалом, пов’язаним з моєю особою.

Найбільший був на чемпіонаті світу 2014 року в Бремені?

Так. Було таке.

Пригадай, як усе було.

Під час чвертьфінального бою з японцем я провів результативну атаку на 3 бали, але мені дали покарання за перевищення контакту. Бій продовжився, і я провів іще одну атаку, теж на 3 бали. У тому епізоді суперник у клінчі тримався за мене і не давав провести атаку, хоча я її все одно провів. Суддя зупинив бій і дискваліфікував суперника, для якого це було четверте покарання, що автоматично стає дискваліфікацією. Перемогу присудили мені, і я пішов готуватися до наступного бою, півфінального. А судді тим часом скасували своє рішення про дискваліфікацію суперника. У принципі, таких прецедентів ніколи не було. Нас повернули на татамі, давши завершити поєдинок, а залишалося секунд 20 секунд. Причому дискваліфікацію скасували, а мої набрані 3 бали в тій атаці проігнорували. За той час я вже нічого не зміг набрати, і японець вийшов у півфінал, переміг єгиптянина і пробився у фінал. А я того єгиптянина здолав у бою за третє місце.

Попри цю прикрість, ти перший в історії українець, який став призером чемпіонату світу серед дорослих…

Так, хоча насправді мав бути у фіналі. Був у чудовій формі, «заряджений», без травм. Однак судді мене зупинили.

Бронза того чемпіонату світу – особлива в ієрархії твоїх нагород?

Так, але це вже історія. Вона була важливою для мене тоді. Згодом важливою була перемога на Всесвітніх іграх у Вроцлаві 2017 року. Скажу так: отримали нагороду, пораділи, забули, працюємо далі. Насправді сам виступ якогось глобального значення не має. Він має значення для спортсмена, його тренера. Має стільки для нас значення, скільки ми вкладаємо в це, скільки важливості вкладаємо в ту медаль, в ту роботу. Але, по суті, для якогось мого сусіда чи співробітника та медаль узагалі не має значення. Тому все дуже відносно, яка медаль важливіша. Мені більше імпонує золота медаль Всесвітніх ігор. Наразі це моє найкраще досягнення.

Особливістю недавнього чемпіонату світу в Мадриді було те, що його учасники змагалися не лише за медалі, а й за рейтингові бали для потрапляння на олімпійський турнір у Токіо-2020. Твій виступ дозволив набрати якісь бали? Результати на яких турнірах зараховуватимуть у цей олімпійський рейтинг?

Так, якісь бали дозволив набрати. Враховуватимуть усі турніри Серії А, Прем’єр-ліги, континентальні чемпіонати й Ігри, але щодо останніх іще тривають дискусії.

Рік у нас ділиться на два сезони: від Нового року до літа і з вересня до Нового року. В мене цей другий сезон не вдався. Я пізно завершив перший сезон, тільки в серпні. Не було часу нормально відновитись і підготуватися до другого сезону. Тому тепер зроблю на місяць перерву, трохи відновлюся. Але, в принципі, це друге півріччя не має важливого значення як такого, крім чемпіонату світу. Тому що наступного року ці бали зріжуть наполовину, а 2020-го від них залишиться четвертина. Вони не є надто принциповими. А 2019 року треба буде грамотно підійти до планування: на які змагання їздити, які пропускати, як відновлюватися. Не можна валити все на купу, всі турніри відвідувати, а між ними ще вставляти якісь тренувальні збори. 2019 рік, по суті, буде визначальний для здобуття олімпійської ліцензії. А 2020-го хіба що декілька людей поміняється позиціями.

На Олімпійські ігри відберуть по 10 спортсменів у кожній ваговій категорії: перші чотири людини з рейтингу, один спортсмен від Японії (якщо він у четвірці, то ліцензію отримає п’ятий номер рейтингу), ще три особи відберуть на турнірі в Парижі у травні 2020 року. Решту двох виберуть із рейтингу, а комусь дадуть «вайлд-кард».

Як оцінюєш свої шанси отримати ліцензію?

Абсолютно впевнений, що можу її отримати. У моїй категорії немає суперників, яких не міг би перемогти. Єдине, що мене гальмує – це мої травми, недовідновлення.

Якщо заговорили про травми, то починалося все в тебе 2015 року: тоді пошкодив коліно, переніс дві операції, тривалий час відновлювався. Що було найскладнішим у цей період? Виникали думки залишити спорт?

Таких думок точно не було. Знаєш, складна навіть не сама травма, як той психологічний стан, у якому ти перебуваєш, коли травмований. Якщо є ціль, мотивація, то ти розумієш, що цей момент просто треба перечекати, пережити і далі працювати, щоб повернутися до попереднього стану, коли в тебе було все класно. Якщо мотивація є і щось стається, то вона тебе підтримує. Якщо немає мотивації, ти збиваєшся з того і йдеш себе шукати в чомусь іншому. Виходить, що спершу ми підтримуємо мотивацію, а потім, коли в нас щось стається, мотивація підтримує нас.

Повторю, було не так фізично тяжко (хоча фізично теж складно проходив реабілітаційний період після травми: довго, з болями, високою температурою, безсонними ночами), як власне психологічна неспроможність щось зробити. Почуваєшся калікою в той час, коли звик бути мобільним, рухливим. Ти нічого не можеш, рухливість обмежена, а енергія зашкалює.

Куди дівав енергію? Руки качав?

Ні, руки не закачував свідомо. Я взагалі в спортзалах не займаюся нічим таким.

Щоб не втрачати швидкість?

Так. Був якийсь період, коли я займався в тренажерному залі. Узагалі не моє, не пішло мені, впала швидкість, погіршилась еластичність м’язів, гнучкість. Я відмовився від цього.

Як зараз коліно?

Маю спеціальний наколінник з металевими фіксаторами. На змаганнях виступаю в ньому. Двох менісків не маю, зв’язка травмована, ненадійна, тому я себе підстраховую, бо на змаганнях часто бувають критичні ситуації. Там наколінник рятує, а тренуюся без нього.

Моя друга нога теж тепер травмована. На початку жовтня зазнав травми в Токіо. Тільки тепер починаю піднімати ногу, бити нею, і то наразі тільки на рівні корпуса. В голову навіть не пробую, бо відчуваю, що м’яз не тягнеться. Не хочу його дорвати, бо тоді взагалі на півроку доведеться забути про все.

7 грудня в Шанхаї, Китай, стартує етап Серії А. Ти летиш на нього?

Так, звичайно. Нічого не можна пропускати. Треба брати участь у всьому, що рейтингове й може хоч декілька балів мені принести. Лише б нога мене «пускала», травма не обмежувала, тоді все буде класно.

Тебе називали спортсменом року в Україні (2014), тричі – спортсменом місяця в області, нагороджували державним орденом («За заслуги» ІІІ ступеня). Як ставишся до таких відзнак? Вони важливі для тебе?

Класно, приємно, добре, що воно є. Вони дають розуміння, що твої перемоги комусь важливі. Але це фактично нічого не міняє у твоєму житті. Ти задовольняєш якісь свої потреби у визнанні, ставиш галочку і все, працюєш далі. Я на цьому не зациклююся. Воно для мене як такого значення не має. Ну, нагородили, та й нагородили. Що мені з тієї нагороди? Спортсменам важлива фінансова підтримка – це те, що має значення.

Коли тебе називали спортсменом місяця і висіли білборди з твоїм зображенням, як це сприймав?

О, це було приємним сюрпризом. Я не очікував цього. Дізнався від людей, які побачили. І навіть ті, хто просто знав, що я – спортсмен, каратист, коли побачили білборди, то «заповажали» (сміється). Оце має значення, впливає на щось. Це супер.

У Вікіпедії у твоєму профайлі написано, що ти – адвокат-практик. Вистачає часу і на це заняття?

Уже ні, відійшов від цього. Але тепер не менш зайнятий. Нині з хлопцями займаємося бізнесом. Треба заробляти гроші, бо на самому спорті не протягнеш. До того ж після спорту треба за собою щось мати, тому я паралельно займаюся бізнесом. Пробуємо продажі через Інтернет. Маємо інвестора, зараз розробляємо потужну платформу, яка, дасть Бог, вистрілить, і буде все класно. І коли я завершу спортивну кар’єру через 2-3 роки, то в мене буде куди переключитися.

2-3 роки – це означає, що після Олімпіади маєш намір завершувати кар’єру?

Після Олімпіади ще планую виступити на чемпіонаті світу, який відбудеться через декілька місяців. І все.

Що може змусити тебе продовжити кар’єру ще на один олімпійський цикл?

Реальна фінансова підтримка. Не як призові після Олімпіади, а фінансова підтримка на період підготовки.

Золото Олімпійських ігор додасть тобі мотивації продовжувати виступати?

Ні. Це буде якраз той пункт «виконано», знак, що я цю гру пройшов. І все, йдемо далі, займаємося чимось іншим. Так, це буде класно, це буде до кінця життя.

Наскільки сильно ти хочеш олімпійського золота?

Хочу, дуже хочу. Зараз це пріоритет №1. Хоча, якщо сказати, що я готовий пожертвувати всім заради медалі, то це буде самообманом. Тому що, якби це було так, то я кинув би всі інші заняття, пожертвував би всім – сімейним життям, роботою, яку ми нині розвиваємо, – і займався би тільки спортом. Але, чесно кажучи, ціна медалі не така велика. Ціна така, скільки ми в неї вкладаємо. У разі програшу чи непотрапляння на Олімпійські ігри я втрачу значно більше, ніж зможу виграти. Тому, напевно, на якісь такі радикальні кроки не йду. Якби нічого не мав – тоді так. Тоді легко казати.

В інший видах спорту є багато людей, які здобувають результати і потім розказують, як вони відмовилися від усього. Зазвичай у спортсменів нічого і немає, крім спорту. Тому вони віддають останнє, щоб забрати ту медаль. У мене, слава Богу, є багато чого. Почуваюся повноцінним, самодостатнім. Останні 15 років спорт не був моєю професією, тому що карате, в принципі, не професійний спорт, а любительський. Добре, що мені вдається виступати на професійному рівні, але я не є професіоналом. Не отримую зарплату, на яку можу жити, щоб могти повноцінно відновлюватися, забезпечувати себе вітамінами, добавками. Немає такого. Як я можу нині все кинути? Так, дуже хочу олімпійського золота. На першому місці в мене карате, але я не можу відмовитися від інших речей.

Недавно ти долучився до акції #КровДляКрихіток. Розкажи про це.

Є Всесвітній день передчасно народжених діток. У нашому клубі «Юніон» є сім’я, в якій, на жаль, дитинка передчасно народилася, і вони організували цю акцію. Попросили мене долучитися, я радо це зробив. І завжди готовий підтримати, долучитися, допомогти, чим можу, в подібних акціях.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news

Реклама

Стрічка новин