Україну чекають чергові 100 років самотності?

10:00 2 Січня 2017

Україну чекають чергові 100 років самотності?

Фото: vkurse.ua

Прогнози справа невдячна, бо мають здатність збуватись. Часом, дуже добре, коли прогнози мають й іншу мету, аніж угадування майбутнього. Прогнози є способом ділитись своїми очікуваннями чи проговорювати свої страхи. Проговорювати свої страхи в надії, що оприлюднені вони не збудуться. Що ж чекає Європу та Україну?

Рік 2017 є роком-кульмінацією. Роком, який поділить світ на до і після. Чому саме 2017 рік і що означає до і після? Адже війни і економічні кризи були й у минулому. Щонайменше світ перебуває у кризі від 2007 року. Все ж 2016 рік завершив 10-річний цикл президентства Обами, а 2017 рік – це початок входження в свою роль нового контраверсійного президента США Трампа. Достеменно ніхто не може сказати, яку політику поведе новий американський президент, а ті окремі оприлюднені елементи його майбутньої політики свідчать, що США очікує різкий розворот. Підтвердженням цьому є політика Барака Обами, який на завершення своєї каденції ніби мінує відходи, ще більше поглиблюючи політичні контрасти сучасної Америки й заплутуючи Гордіїв вузол міжнародної політики. Чого тільки варте загострення адміністрацією Обами стосунків з Кремлем в останні дні минулого року та голосування в Радбезі ООН у справі заборони будівництва ізраїльських поселень на окупованих територіях. До слова, це дуже знакове голосування, яке фактично втягує Ізраїль у близькосхідний конфлікт й водночас Обама підсуває «свиню» своєму наступнику у Білому домі. До того всього додається якийсь дивовижний консенсус США і Росії, України і Росії у цьому голосуванні…

Окрім цілковитої зміни політичного ландшафту на Близькому Сході, включно із бомбардуваннями Алеппо, підштовхуванням Ізраїлю до визнання Палестинської держави, майже постання незалежного Курдистану, не менш вагомі зміни заходять й у Західному світі.

Те, що Західна цивілізація переживає кризу, годі й говорити. Політологи та соціологи зазвичай констатують втрату зв’язку між політичними елітами та виборцями, однак далі цієї констатації не йдуть. А які ж причини? Справа у тім, що західні політичні еліти, навіть ті, які мислять довшими, аніж політичний цикл періодами, не здатні забезпечити своїм громадянам ті стандарти, які були закладені після Другої світової війни, а саме стандарти у сфері безпеки, соціального захисту, економічних можливостей та фінансової стабільності. Чому ж так? Причини різні.

Безпекову складову порушила РФ, анексувавши Крим, тим самими перекресливши усі повоєнні домовленості про неподільність кордонів у Європі; нерішуча політика адміністрації Обами у Сирії, що дало змогу утворитись антизахідній коаліції з РФ, Ірану, Туреччини та проасадівської Сирії.  Масла у вогонь долили критика Трапом НАТО та авторитарний стиль правління Ердогана із його неприхованими нападками на США та погрозами ЄС. У підсумку, ЄС вперше у своїй історії виділив у 2017 році окрему статтю видатків на оборонний бюджет. Чи встигнуть вибудувати в ЄС оборонну стратегію до ймовірного удару Росії (Чи хтось захоче в Європі вмирати за Нарву?), гіпотетичного розвалу НАТО чи й самого ЄС?

Соціальні гарантії стали жертвою збігу одразу кількох негативних факторів: демографічної кризи у розвинутому світі, рецесії більшості економік після фінансово-економічної кризи 2007 року, значними показниками державного боргу та неспроможності його обслуговувати (найпоказовіший приклад – Греція), негнучких правил монетарного союзу та незавершеної інституційної системи ЄС.

Фактор економічних можливостей не працює у повному обсязі через стагнацію світової економіки, хронічні дефіцити державних бюджетів, а відтак тенденції до зростання оподаткування (характерним є приклад Франції), впливу глобалізації на зміну усталеного міжнародного поділу праці, стагнацію фінансового сектора, скорочення споживання та негативні очікування більшості домогосподарств щодо майбутніх доходів.

Фінансова стабільність також під загрозою, оскільки через накопичення великого обсягу боргів, як державних, так і корпоративних, з одночасним перманентним спадом в економіці, існує небезпека руйнації основ фінансового сектора – як банківського (подібно до того, що сталось із банківським сектором, наприклад, Кіпру чи Греції. У наступному році подібні випробовування чекають на Італію та низку інших країн ЄС), так й ринку деривативів. У період після 2007 року хвилю банкрутств вдалося зупинити потужним державним втручанням, однак вдруге подібний фокус провернути буде вкрай важко через недовіру та сумніви інвесторів (інвесторів складно буде переконати, що чергове державне втручання не матиме наслідків для їхніх активів).

Щоб виправити усі ці дестабілізуючі фактори, потрібні роки, якщо не десятиліття та солідаризація, принаймні, у центрах світової економічної сили. Зараз немає ані часу, ані спільної позиції народів. Скоріше навпаки. Мабуть, так влаштована людина, що вона намагається рятуватись сама, – у такий спосіб ще більше загострює проблему. Якщо човен європейської цивілізації нестабільний, то це тому, що самі гребці його розхитують.

Політичні еліти так і не наважились сказати своїм громадянам правду, що прийшов час повернути борги (і це не метафора) за надто добрі роки життя. Й навіть якщо б хтось із політиків наважився це сказати,  громадяни не захочуть цього слухати й до останнього будуть хапатись за кожну соломинку, яку підставлятимуть їм популісти – «винні араби», «винні євреї», «винні найближчі сусіди». Отож, як за класиком, коли верхи вже не можуть… однак низи ще хочуть жити по-старому.

Й у цьому сенсі, революційна ситуація ще не склалась, але період післявоєнного світу закінчився. Новий період, який почався у 2007 році сповна може проявити себе вже у 2017 році. Дуже символічним є сторічна дата жовтневого перевороту в Петрограді, яка у революційний спосіб змінила хід історії.

Прийнято вважати, що крайня ліва ідеологія себе вичерпала, що два острівця комунізму, Куба і КНДР, доживають віку. Перший – зі смертю Кастро, а інший – зі смертю північних корейців. До того ж, невдалий експеримент у Венесуелі відіб’є бажання будь-кого піти цим хибним шляхом. Марно. Першими, хто може відмовитись від капіталізму, оголосивши, що експеримент не вдався, є Росія і Китай. (Бо хіба ж може існувати комуністична партія та ще як гегемон у капіталістичній системі? А у випадку Росії в прихованих талантах Путіна змінювати фокус уваги своїх підданих сумніватись не доводиться взагалі). Найгірше, що в цих країнах такі маніфести отримають схвалення та підтримку мешканців. І якщо відмова від капіталізму в Росії чи Китаї є справою ймовірною, однак можливою, то вже зовсім неможливо повірити в те, що комунізм може статись в Європі. Однак, акула комунізму досі чигає за бортом і в самому серці Старого світу – в інтелектуальних колах Європи. Знову, за класиком: «Привид комунізму бродить по Європі»…

А це означає, що праві, які спробують розібратись із усіма цими «арабами», «євреями» та «нікчемними сусідами» все рівно не повернуть народам впевненість та достаток, до якого ті звикли, і тоді формула Леніна складеться, бо й низи не захочуть жити по-старому. Тут як тут ліві інтелектуали із нападками на саму сутність сучасної європейської цивілізації, її економічну систему. Ми почуємо, що «Маркс мав рацію» і «ось перед нами агонія капіталізму».

Який новий світ нам запропонують? Функцію ринкового механізму візьме на себе високотехнологічний Генплан? (Хіба ж ми не чули про BiG DATA?) От тоді вже нарешті втілиться Марксове: Jeder nach seinen Fähigkeiten, jedem nach seinen Bedürfnissen (Від кожного за здібностями, кожному за потребами), а терміни «етатизм» та «патерналізм» набудуть нового звучання із витонченим цифровим відлунням. Що ж тоді у далекій перспективі? Нові сто років самотності?

Олег ЖОВТАНЕЦЬКИЙ, економіст, для Leopolis.news

Останні новини