Євген Пайтра: Мені не треба нічого показувати, я вже своє показав

20:42 2 Січня 2019

Євген Пайтра: Мені не треба нічого показувати, я вже своє показав

Нашим співрозмовником є видатний львівський тренер зі спортивної гімнастики, заслужений тренер СРСР, 71-річний Євген Пайтра. На початку минулого року він повернувся до Львова з Великої Британії, куди переїхав 1991 року.

В першій частині інтерв’ю Євген Андрійович розповів про початки тренерської діяльності, свого найзнаменитішого учня, чемпіона Олімпійських ігор 1980 року Богдана Макуца і причини занепаду спортивної гімнастики. У другій, завершальній, частині інтерв’ю ми продовжили говорити про Богдана Макуца, поїздки на закордонні змагання, отримання квартир й автівок, комерційні турніри, роботу у Великій Британії та багато про що інше.

Євгене Андрійовичу, знаю, в інших видах спорту в часи Радянського Союзу українцям пропонували переїхати в Росію, обіцяючи різні матеріальні блага, пріоритетність у потраплянні в збірну СРСР. Чи пропонували таке Богданові Макуцу?

Так, були розмови про переїзд у Ленінград, обіцяли квартиру дати. Пріоритет потрапляння у збірну? Такого вам ніхто не скаже. За старшого тренера чоловічої збірної Леоніда Аркаєва відбір був більш-менш відкритий і справедливий. Щоб потрапити у збірну на чемпіонат світу чи Європи, треба було зайняти відповідне місце на Кубку, чемпіонаті СРСР. До речі, Аркаєв змінив систему: почав викликати на збір гімнаста разом з тренером, який відповідав за підготовку спортсмена. А раніше такого не було – викликали тільки гімнаста, а наставник був не потрібний. Тренерові навіть збір не можна було пропускати.

Чи мали якісь контакти з представниками української діаспори під час виїздів за кордон?

Бувало. Пригадую, 1978 року на Універсіаді в Мексиці ми розминаємося на помості й чую, якийсь дядько до мене звертається чистою українською. Розговорилися, виявилося, він був канадським суддею на тих змаганнях. Сам народився у Львові й переїхав у Канаду після війни. Потім на різних змаганнях зустрічалися. Знаєте, якби я захотів залишитися на Заході, то елементарно би це зробив. Але в мене такого бажання не було. По-перше, мав цікаву роботу, а по-друге, я зі Львова ніколи нікуди не хотів утікати.

У складі радянської команди тоді за кордон виїжджали і представники КДБ. Були цікаві історії з ними?

Чимало. Якось із нами поїхав молодий «кагебешник», усюди пхав свого носа. У них правило було: щоб ніхто не загубив паспорти, мали їх здати ще в аеропорту. Так-от, він зібрав паспорти й носив у сумочці на руці. А ввечері ми пішли в бар на якесь шоу. І він так набрався, що пішов спати, забувши сумку з паспортами. Один з тренерів заховав її і під час сніданку запитав «кагебешника» про паспорти. Той пішов по них у кімнату – прибігає білий: «Немає паспортів». А той тренер приколи любив і далі розігрує: «Ну, як немає? Ти ж відповідаєш за паспорти». Віддав йому за якийсь час.

1982 року в США відвідали «Диснейленд». «Кагебешник» каже: «Всі ходимо разом». Яке «разом», адже там десятки тисяч людей! Урешті він загубився і ми ходили, як хотіли. А він так переживав, бідний, що підірвав здоров’я, через кілька місяців помер. Скажу, що «кагебешникам» нелегко було. Щось стається, то вони перші підставляють голови.

А у Львові в мене така історія була 1976 року. Приходить мені повістка з’явитися в КДБ. Приходжу. Приймає наш колишній спортсмен. Він у СКА служив, спортсмен високого рівня, в збірній Союзу навіть був – майстер спорту міжнародного класу. Але їх так підбирали, таких сірих, ніяких, що ні обличчя його не запам’ятав, ані прізвища. Пропонував мені писати звіти про поїздки за кордон. Дивлюся на нього й кажу: «Ти за кордоном бував багато разів. Що ми там робимо? Прилітаємо, сідаємо в автобус, нас відвозять у готель, потім з готелю в зал, знов у готель, знов у зал і на три години в передостанній день ідемо «робити шопінг» або, як Аркаєв казав, «а тепер ми йдемо по універсальних музеях». Що я тобі писати буду? Там і без мене всі пишуть». І все, він від мене відстав, більше ніколи не викликав.

Пригадую ще першу поїздку в капіталістичну країну – 1978 року в Мілан. З нами був перекладач-«кагебешник», молодий хлопець з Москви. Ідемо вулицею. Продавці закликають щось купити, звертаються різними мовами, а ми нічого не розуміємо. «Та хто ви такі?» – дивуються. Дивляться на нас, а ми ніби нормальні люди, але не розмовляємо. Після того я приїхав додому й почав учити англійську. У мене в інфізі (Львівський інститут фізичної культури – авт.), до речі, з англійської була «п’ятірка». А коли виїхав за кордон, зрозумів, що в англійській я «нуль».

Були тоді комерційні турніри?

Були показові виступи. По Південній Америці, США, Англії. Давали нормальні гроші. У Бразилії мали десь по 2-3 тисячі доларів – це багато. Тренери стільки ж отримували, як і спортсмени. Але я в турне по Південній Америці ні разу не потрапив, це було дуже складно. Вдалося побувати у Великобританії на показових виступах. Уся Англія з’їжджалася на «Вемблі» на нас поглянути. Там були знамениті гімнасти, акробати, художниці. За два тижні заробив тоді 400 фунтів (1 фунт був 2,8 долара).

Та й зарплата була велика. Ну, як велика? Здавалося, що велика. Дві ставки, вища категорія, заслужений тренер… Трохи набиралося. А ще, якщо гімнаст займав на чемпіонаті Європи і світу перше місце, то премію від спорткомітету отримував і він, і тренер. Якщо ж гімнаст посідав другу чи третю позицію, то отримував премію, а наставник – ні. Грішми спортсмени з тренерами не ділилися. Могли дати, наприклад, форму, екіпіровку.

Скільки автівок мали?

Чотири. Спортивний клуб армії, як казав мій начальник, був державою в державі. СКА (Львів) зводив будинки, мав меблеві магазини, отримував автомобілі. Був тоді генерал-полковник, перший заступник командувача військ Червонопрапорного Прикарпатського військового округу Микола Абашин. Він любив спорт. Те, що тепер є на СКА, побудовано завдяки йому. Він Макуца любив страшенно. Тільки-но Макуц здобуде медалі, ми разом з Богданом і моїм менеджером, майором Пасторським, ідемо на прийом до Абашина. Той обіймає гімнаста, вітає і питає: «Що вам треба?» А в нас уже все написано (сміється).

1976 року Макуц став чемпіоном Союзу серед молоді й мені дали машину. Ну, як дали? За гроші. Купив «Жигуль» шостої моделі. Потім у мене були одинадцята і восьма моделі. А після перемоги Макуца на Олімпіаді-1980 у Києві спорткомітет виділив мені «Волгу». Тут бігали за мною грузини, литовці, щоб їм продав. Я трохи на ній поїздив і продав. Ще Юліан Кордіяк (відомий науковець, спортивний журналіст і функціонер – авт.) питав мене: «Гєнику, навіщо тобі стільки заліза?». Кажу: «Ну, дали – узяв». Та й заробити на тому можна було. Як тоді було? Купив за 8 тисяч, продав за 15 чи 12. Я нову автівку ніколи не продавав, їздив нею якийсь час і тоді продавав. І знову до Абашина, а він не пам’ятає. «Машину треба?» – питає. «Треба, звісно».

А з квартирами як?

Отримав три квартири: однокімнатну, двокімнатну і трикімнатну. Я почав працювати в «Будівельнику», пізніше в спортінтернаті. Ми виступали за профспілки, представляли товариство «Авангард». Там кілька років обіцяли дати квартиру, а вона мені була конче потрібна. Я жив у двокімнатній прохідній квартирі з сестрою, мамою і татом. Прийшов з війська, сестра вийшла заміж, дитина маленька плаче. Я ввечері приходив, брав розкладачку, розкладав, поспав і пішов зранку. А я вже зустрічався з майбутньою дружиною.

1975 року згаданому вже майору Пасторському в СКА поставили завдання відкрити гімнастичну школу і підняти гімнастику. Він мене знайшов, поговорили і питає: «Що тобі потрібно?». Кажу: «Квартира».

Переманював у СКА?

Так, і я цього не приховую, це була звична практика в СКА. Давали квартиру збірнику Союзу, і він переїжджав до Львова. І я перейшов у СКА. У березні 1975 року ми поїхали на молодіжну першість Збройних сил і відразу зайняли третє місце. А у вересні мені виділили однокімнатну квартиру. В Радянському Союзі було правило, що одній людині помешкання не давали. Якщо ти неодружений чи незаміжня, житло отримати не можна було. І ми з дружиною розписалися в лютому, а у вересні переїхали у квартиру. 1978 року в мене народилася дитина, і результати були, тому можна було просити більше помешкання. Я переселився у двокімнатну квартиру, а мою однокімнатну отримав мій учень Андрій Городецький, нині він у Канаді живе. Богдан Макуц – найзнаменитіший мій вихованець, а були й інші: Степан Марцинків, Андрій Городецький, майстри спорту міжнародного класу. Були й інші сильні хлопці. А трохи згодом дали мені трикімнатну. Зрозуміло, забравши двокімнатну.

Я розумію, що в ідеалі учень має іти далі за свого вчителя, та все ж між вами, майстром спорту, й олімпійським чемпіоном Богданом Макуцом – дистанція велика. Як вам удалося виховати такого видатного спортсмена?

Принцип у мене був такий: я ріс разом зі своїм учнем. Мої знання як тренера росли одночасно з розвитком майстерності учня. Я намагався іти в ногу з часом, вивчав різні методики. І в збірній було прекрасно працювати, там збиралися найкращі тренери зі всього Союзу. «Варився» там і все бачив, дуже багато почерпнув від них. Усі почерпнули, бо кожен наставник щось своє приносив.

Як охарактеризуєте себе як тренера?

Напевно, я був упертий у досягненні цілі. Добре, що в нас із Богданом склався нормальний тандем. Ми розуміли один одного. Коли він став дорослим, ми говорили небагато. Я знав характер Богдана і як підготувати його до змагань.

Як нині модно казати, ви були добрим мотиватором?

У принципі, так. Хоча мотивація і так була велика. Я вам скажу просту річ. Макуц переміг у 16-річному віці в Саратові в молодіжній першості СРСР. Це вже було величезне досягнення. Його взяли в молодіжну збірну, дали стипендію 160 карбованців, а його мама заробляла 85. Є стимул? А ще давали на харчування, ШВСМ щось давала, армія… Двічі на рік їздили в Сухумі на збори. Я брав із собою дружину, доньку. Це дозволяли. Там база була шикарна. Стимули були. Квартиру отримав, машину… Так що не треба було сильно його «пхати» туди. Він знав, за що працює, і я так само. А от підготовка до змагань – це вже суто індивідуально, треба було знати, яка він людина.

До речі, Богдан не м’який був, а жорсткий. Він, наприклад, один шпагат умів робити, а інший – ні. В юніорській збірній проводили тести на гнучкість. Макуц з 30 дітей займав 28-ме місце. Ну, не міг він поперечний шпагат зробити! І фізично сильний не був. Розкажу такий випадок. Коли Богданові було 16 років, треба було на кільцях зробити елемент групи С «Хрест». А він не міг: сили ще не мав. Але так уперся, що порвав собі м’язи між грудьми. Богдан десь із півроку нічого не міг робити, поки то не зажило. От такий характер мав.

Що було після завершення кар’єри Макуца і вашої в збірній?

Якщо ти завершуєш кар’єру в збірній Союзу, тебе посилали як тренера заробляти гроші в такі країни, як Алжир, Ірак, Куба. Остання, щоправда, була забита москвичами, і туди годі було потрапити. Макуц завершив кар’єру в збірній у 1986-1987 роках. Аркаєв пообіцяв, що я поїду за кордон. Оформив документи, інші їдуть, а я – ні. Так нікуди й не поїхав: треба було декому занести 3 тисячі доларів. Я сам знайшов собі роботу. В Англії бував разів п’ять перед тим і знав Джона Аткінсона, директора гімнастики (керівника Федерації спортивної гімнастики – авт.). Написав йому листа 1991 року, і він мені знайшов роботу в Кардіффі, Вельс.

Зробили мені офіційний дозвіл на роботу. Умови були страшні. Зал ніякий. Цьогоріч йому буде 100 років. Подумав: «Куди я потрапив?» Контракт був на рік, відпрацював його й кажу дружині, що не хочу далі тут залишатися. А вона відповідає, що їй тут подобається, щоб я терпів. Та й донька вчиться в класній школі. Через чотири роки там побудували новий зал. Узагалі британський спорт дуже сильно виріс за останні 20 років. В них же ніколи не було у спорті великих досягнень. Спортом в Англії займались аристократи, а прості люди грали у футбол. У Кардіффі я пропрацював багато років. Потім знайшов інше місце праці та врешті в Лондоні влаштувався на державну роботу, працював навіть не тренером, а займався розвитком оздоровчої гімнастики в офісах.

Мені деколи закидають, що, мовляв, повернувся до Львова, а за кордоном нічого не показав. Мені смішно. Мені не треба нічого показувати, я вже своє показав. Скільки може тренер підготувати олімпійських чемпіонів? У мене у Великій Британії були непогані хлопчики, потрапляли в молодіжну збірну. Але цілі там такої не було. Хотів там пожити, подивитися.

Рік тому ви повернулися до Львова і відкрили гімнастично-акробатичний центр PAEV GYM.

Щороку по кілька разів я приїжджав до Львова, заходив зранку в зал, де колись тренував, на вулиці Княгині Ольги, 3а, а там порожньо, нікого немає. У будь-якому залі у США, Англії о дев’ятій ранку народ уже є. І так увесь день. А в нас перші діти приходять о третій та о сьомій-восьмій знову нікого немає. І ми орендуємо там час, коли нікого немає – зранку до обіду.

Працюємо з дітьми від одного рочку. У суботу після обіду проводимо тренування з паркуру – нового виду спорту, який навчає переміщатися з точки А в точку В за допомогою різних акробатичних елементів. Гімнастикою я не маю змоги займатись і не хочу цього робити, бо вже не дозволяє вік. Допомогти можу, міг би багато що сказати зацікавленому тренеру. Але таких, щоправда, немає.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news

Також ви можете стежити за головними новинами від Leopolis News на нашому Facebook, Twitter та Telegram-каналі.

Реклама

Стрічка новин