Захист Рідної Землі /Суспільна система/

16:25 12 Жовтня 2018

Захист Рідної Землі /Суспільна система/

Українська Земля є останнім невкраденим олігархами ресурсом! Нам оголошують про необхідність продажу української землі та вже почали реалізовувати свої цинічні плани. /Суспільна система/

Дана стаття є нашою відповіддю всім ворогам Українського Народу, котрі прагнуть вкрасти Українську Землю. Окрім цього ми подаємо всьому Українському Народу детальний глибинний правовий та світоглядний аналіз Земельного питання в Україні. Цей засадничий аналіз має за мету:

– світоглядно та юридично озброїти всіх українських патріотів в полеміці з ворогами та зомбованими ворожою пропагандою українцями;

– донести до Українського Народу надзвичайну важливість та постійну позачасову актуальність Земельного питання;

– закласти фундаментальні основи вирішення Земельного питання в Україні, котрі необхідно буде реалізовувати в законодавстві та практичному житті суспільства, займаючи важливе стратегічне місце в питаннях національної безпеки!

В Україні багато років не вирішене питання щодо приватизації землі. Мораторії, використовуються владою як засіб прикриття її бездіяльності у цьому стратегічному питанні, що фактично зробило можливим прихований «дерибан» української землі – виникнення олігархічних агрохолдингів. Проте мораторій в тому числі і відграє надзвичайно важливу позитивну роль у захисті залишків українського фермерства, котре будучи потенційною основою до виникнення середнього класу в Україні завжди знаходилось під ударами олігархічної Системи.

В 2009 році Конституційний Суд, розглядаючи подання президента Віктора Ющенка щодо конституційності мораторію, мав можливість уконституювати свою вагому, державницьку позицію щодо перспективного бачення розв’язування цієї проблеми.У цій справі Віктор Шишкін суддею-доповідачем. Саме його доповідь-аналіз із чіткою державницькою та націєтворчою позицією настільки «налякала» Конституційний Суд, що вони закрили провадження!!! Це закриття відбулось тому, що проект рішення Віктора Шишкіна містив у собі такі концептуальні ідеї та рішення, котрі назавжди закрили б можливість вкрадення землі чи то «українськими» олігархами, чи будь-якими іншими ворогами Українського Народу!

Базові фундаментальні положення щодо Рідної Землі:

1) Земля з точки зору засадничої та доктринальної є – по-перше, невідтворюваним багатством нашої нації, по-друге, об’єктом права спільної власності всього Українського народу і лише по-третє – можливе часткове право власності окремих громадян;

2) Земля концептуально має подвійну конституційно-правову природу, на відміну від інших об’єктів право власності, що фактично унеможливлює оголошення землі товаром;

3) Земля сільськогосподарського призначення виконує безпекові та націєтворчі функції забезпечення репродуктивної життєздатності Українського Народу та збереження нашого генофонду!

Природне середовище, засадничу частину якого становить земля, складається із взаємопов’язаної сукупності природних компонентів. Земля як природній об’єкт не може бути відокремленою від інших ресурсів чи вилученою із довкілля, вона становить єдине місце життєдіяльності людей та середовище знаходження всіх живих організмів і є частиною екосистеми планети. Природні властивості землі як репродуктивного ресурсу є обмеженими і на відміну від речей (майна) не можуть збільшуватися.

Земля є основним засобом виробництва в сільських та лісових господарствах, якій у цих галузях нічим не можна замінити, що поряд з роллю природного об’єкту обумовлює її економічні, соціальні, політичні та інші функції. Однією з найважливіших ознак землі, у порівнянні з іншим нерухомим майном, є її абсолютна нерухомість, оскільки вона не може бути перенесеною в інше місце.

Окремі сфери суспільних відносин, що пов’язані із землею становлять юридичний аспект, який регулюється приписами нормативних актів в різних галузях права, а стійка природна неоднорідність землі зумовлює ще й диференціацію її правового режиму залежно від категорійності земель, окремих угідь та інших особливостей. Виходячи із цього, земля, як об’єкт правової регламентації, виділена законодавчим шляхом із переліку інших природних об’єктів з урахуванням її специфічної особливої ролі та функцій.

Вказана особливість землі стала підґрунтям й для конституційного регулювання різних аспектів статусу землі як безпосередньо, так й в контексті з більш широкою сукупністю компонентів навколишнього середовища, якими є природні ресурси.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України: „Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу“.

Юридична основа приналежності природних ресурсів Українському народу, як носію суверенітету і єдиному джерелу влади в Україні, закріплена Основним Законом держави. Проте, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, тобто в загал реально володіти, користуватися і розпоряджатися природними ресурсами країни чи окремого її регіону. Будь-яка держава фактично виступає організаційно-правовою формою здійснення прав кожного суверенного народу, тому Український народ здійснює право власності на природні ресурси через органи державної влади чи місцевого самоврядування, межі компетенції яких у цьому питанні визначаються Конституцією України (статті 13, 14; частина перша статті 17; стаття 19; пункти 3, 5, 6, 29, 36 частини першої статті 85; пункти 1, 3, 4, 5, 7 статті 116; пункти 1, 3 статті 119; пункти 1, 2, 4, 8 частини першої статті 137; пункт 5 частини першої статті 138, частина перша статті 142, стаття 143).

Порядок здійснення права власності на природні ресурси визначає поресурсове законодавство, в якому певною специфікою характеризується регулювання здійснення права власності на землю.

Частина перша статті 14 Конституції України розвиває принципові положення, закріплені в статті 13 Основного Закону – землю оголошено основним національним багатством і акцентовано, що це багатство перебуває під особливою охороною держави. Ці доктринальні положення обумовлюють стратегію основних засад земельного законодавства і регулювання земельних відносин як у сучасних умовах, так й на перспективу.

Земля як фізичний об’єкт матеріального світу і основне національне багатство включає всі категорії земель України, які є в її межах і визначені статтею 19 Земельного кодексу України (далі – Кодекс). Цінність цього об’єкта природи у такому статусі пов’язана з його багатофункціональним призначенням, що покликано забезпечувати насамперед загальнонародні та загальнодержавні інтереси, зокрема в умовах наростаючої планетарної продовольчої кризи. У цьому контексті особливого значення набувають землі сільськогосподарського призначення як репродуктивна умова життєздатності і збереження генофонду Українського народу. Їх визначення, призначення та порядок використання конкретизовані в статті 22 Кодексу.

Зазначена особливість, відповідно до частини першої статті 17 Конституції України, кореспондується з однією із найважливіших функцій держави, яка спрямована на захист суверенітету і економічної безпеки всього Українського народу. У такому аспекті земля, як єдиний державний земельний фонд (землі відповідних категорій), може розглядатися як об’єкт права державного суверенітету.

Визнання землі основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, обумовлює поєднання таких особливостей використання землі як: територіального базису знаходження (проживання), народу, природного репродуктивного ресурсу, основного засобу виробництва. Це обумовлює: по-перше, особливий статус її правового режиму, порівняно з іншими матеріальними та духовними об’єктами національного багатства; по-друге, підпорядкованість правового регулювання режиму цих об’єктів правовому режиму землі, як основної матеріальної цінності, що належить на праві власності всьому Українському народові та підлягає особливій охороні державою.

Зазначене, у питаннях права власності на землю особливо сільськогосподарського призначення, може бути підставою для визнання пріоритету права власності на землю Українського народу (суспільства) над правом індивідуума, що може обумовлювати встановлення законом для останнього обмежень у розпорядженні таким правом. Така особливість статусу земель сільськогосподарського призначення як пріоритетність щодо інших земель вказана й в статті 23 Кодексу.

Правова охорона земель є системою врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду країни, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, відтворення їх продуктивності, забезпечення особливого правового режиму земель рекреаційного, оздоровчого, природоохоронного та історико-культурного призначення.

Надання землі статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний обов’язок забезпечити регулювання раціонального використання та охорону земельних ресурсів України. Виконання цього обов’язку забезпечується здійсненням вказаними органами низки повноважень і функцій щодо управління землею, спрямованих на охорону земельних ресурсів.

Конституція України, закріпивши за Верховною Радою України виключне право законодавчого регулювання всіх правовідносин стосовно використання природних ресурсів і встановлення правового режиму власності, зокрема право власності на землю (частина друга статті 14, пункти 5, 7 частини першої статті 92), надала можливість законодавчому органу країни регулювати правові відносини у цій сфері з позиції балансу інтересів індивідуума і суспільства.

Посилаючись на зміст статей 13, 14, пункту 7 частини першої статті 92 Конституції України, Конституційний Суд України в Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) сформулював свою позицію, за якою – правовий режим власності визначено як „врегулювання нормами закону земельних відносин, порядку та умов поділу земель на категорії, правове визначення форм власності на землю, порядку набуття і здійснення права власності, а також права постійного чи тимчасового землекористування щодо управління землями тощо, реалізацію та позбавлення цього права, функції, компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування“ (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини).

Вказана правова позиція Конституційного Суду України знайшла додаткову конкретизацію в Рішенні від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007 (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності), за якою „виключно законами України встановлюється правовий режим власності, в основі якого – конституційні положення, конкретизовані в законах, які можуть містити й певні особливості правового режиму тих чи інших форм власності“ (абзац другий підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини).

У своєму Рішенні від 11 листопада 2008 року № 25-рп/2008 (справа про земельні аукціони) Конституційний Суд України аналізуючи ті ж самі положення частини четвертої статті 13, частини другої статті 14, пункту 7 частини першої статті 92 Конституції України, на які посилається суб’єкт конституційного подання й у цій справі, та зважаючи на правові позиції в своїх попередніх рішеннях, дійшов висновку, що відповідно до Конституції України правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також право володіння, користування та розпорядження майном (землею) визначаються законом (абзац третій, четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини).

Отже, суб’єктивне право власності на землю виникає і реалізується на підставах та у порядку, визначеному Кодексом та іншими законами України, що регулюють різні аспекти земельних відносин.

Реалізація права власності на землю пов’язана із здійсненням його суб’єктами наданих їм прав та виконанням кореспондуючих обов’язків, що передбачено статтями 90, 91 Кодексу. Перелік обов’язків не є вичерпним, оскільки законами для власників земельних ділянок можуть бути встановлені й інші обов’язки. Межі здійснення права власності на землю визначаються колом тих обов’язків щодо раціонального використання та охорони земель, які законодавством покладено на власників земельних ділянок.

Гарантування права власності на землю – одна з важливих функцій держави. Стаття 13 Конституції України зобов’язує державу забезпечувати захист прав усіх суб’єктів права власності, проголошує непорушність права приватної власності та закріплює положення про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності (стаття 41). Саме у цьому полягає сутність гарантій права власності, а не в її необмеженої абсолютизації, що особливо стосується права власності на землю. Зважаючи на те, що права власності на землю має подвійну конституційно-правову природу – об’єкт права власності та основне національне багатство всього Українського народу і право власності конкретного громадянина, юридичної особи та держави, то логічно постає питання про пріоритетність під час регулювання земельних відносин законами.

Визначення сфери конституційної гарантії власності залежить від її виду, що обумовлює відповідні до конкретного виду підходи (стандарти). Вони можуть максимально забезпечувати право власності, якщо вона є абсолютною для реалізації людиною цілі її набуття, і по іншому застосовуватися до власності, яка виконує важливі суспільні функції. Правила, які стосуються власності на землю сільськогосподарського призначення, що виконує суспільно важливі функції, і є чинними на певний момент часу, визначають, які саме дії можуть бути у розпорядженні (в арсеналі) власника. Якщо такі правила позбавляють власника певних видів поводження зі своєю власністю, то вони на цей час залишаються поза межами права власника.

Виходячи із системного погляду на положення статей 1, 2, 3, 5, 13, 14, 41, 66 Конституції України і наведеної мотивації, можна чітко стверджувати, що розпорядження правом власності на землю, особливо сільськогосподарського призначення як репродуктивного базису, може бути обмежено в законодавчому порядку в інтересах суспільства і дбання про збереження сфери життєзабезпечення прийдешнім поколінням Українського народу.

Можливість, а в певних ситуаціях і необхідність обмеження реалізації права власності на землю в Україні безпосередньо випливає із положень статті 1 – що Україна є соціальною державою, частини третьої статті 13 – „Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству“ і частини сьомої статті 41 Конституції України, якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Конституційний Суд України вже неодноразово висловлював свою позицію, зокрема й у Рішенні від 12 лютого 2002 року № 3-рп/2002 (справа про електроенергетику), що власність гарантує не лише права власників, а й покладає на них певні обов’язки. Для реалізації конституційного права власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб’єктів правовідносин. Така позиція корелює із положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, за якими державам-учасницям дозволено за допомогою національного закону використовувати певні регулюючі механізми користування об’єктами права власності відповідно до суспільних потреб, внутрішньої соціальної та економічної політики. У статті 1 Першого протоколу до Конвенції йдеться про те, що „ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів“ (абзаци четвертий, п’ятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Європейський Суд з прав людини у пункті 46 справи «Джеймс та інші проти Об’єднаного Королівства» (1986р.), у пункті 87 справи «Колишній король Греції та інші проти Греції» (2000р.) зазначив, що він дотримується думки, що національні органи влади, з огляду на безпосереднє знання своїх суспільств та їх потреб знаходяться у кращому становищі ніж міжнародний суддя для оцінки того, що становить «громадський інтерес». Суд вважає природнім, що поле розсуду, надане законодавчої владі для реалізації соціальної та економічної політики, має бути широким, тому буде поважати судження національного законодавця щодо того, що становить «громадський інтерес», доки таке судження не буде явно необґрунтованим. В діях українського законодавця, які оспорював суб’єкт права на конституційне подання, не вбачається явно не обґрунтованого обмеження в розпорядженні саме такого права власності.

Суспільна система

 

Реклама:

Стрічка новин