09.06.2026
Нещодавно у Львові відкрили виставку, присвячену полеглим білоруським добровольцям та воїнам «Азову», що 86 днів героїчно тримали оборону Маріуполя, перебуваючи в повному оточенні російських військ. Виставка стала простором пам’яті Героїв, які віддали життя за свободу України та право жити у вільній державі. Серед цих Героїв опинився і Євгеній «Мальдер» Логінов – двадцятисемирічний захисник «Азову», що 5 травня 2022 року загинув під час бою на заводі «Азовсталь». Щоб вшанувати пам’ять сина та його побратимів, батько Євгенія, етнічний білорус Олександр Логінов, особисто зібрав та впорядкував понад 300 історій загиблих під час боїв у Маріуполі та теракту в Оленівці захисників України. Журналіст Leopolis.news поспілкувався з п. Олександром про концепцію та процес оформлення виставки, бойовий шлях Героя Євгенія Логінова та роль білоруських добровольців у російсько-українській війні.
Розкажіть про виставку «Небесний легіон Маріуполя». У чому полягає її концепція?
Цю виставку оформила наша родина: я збирав і впорядковував інформацію, а моя дружина в дечому допомагала мені. Ми створили її, щоб увіковічити пам’ять про свого сина і його побратимів. На виставці представлені імена понад 300 героїв, які загинули під час оборони Маріуполя, теракту в Оленівці та були замордовані в полоні. У виставку вписані також імена 26 білорусів, що загинули за Україну з 2014 року. Чому ми включили у виставку й білоруських добровольців? Тому що вся наша сім’я родом з Білорусі, хоч ми у 1995 році й переїхали на постійне проживання до Миколаєва.
Скільки часу Вам знадобилося, щоб зібрати весь необхідний матеріал? І як проходив процес збирання інформації?
Я збирав інформацію близько 6-8 місяців. Багато світлин у хлопців були неоцифрованими, тому що в родин залишилось мало фотографій. У нашій спільноті, членами якої є родичі загиблих воїнів «Азову», є багато ВПО, які вимушені були тікати з Маріуполя. У них практично немає фото. Хіба тільки на телефоні з дуже поганою якістю. Отож, через цю спільноту мені й вдалося зібрати необхідну інформацію. Окрім цього, наша спільнота є дуже активною, і моя виставка стала вже четвертою подібною. Через це багато інформації про загиблих воїнів я вже мав.
Хто допомагав вам в організації виставки? Чи долучалася до реалізації ініціативи й білоруська спільнота?
Білоруська спільнота надала мені тільки інформацію про загиблих воїнів. Усім іншим – збором та опрацюванням інформації, замовленням у дизайнера макетів, друком і закупкою ролапів – займалися я і моя дружина. Організувати виставку нам також дуже допомогла Всеукраїнська профспілка захисників України спортсменів та працівників сфер, яка сприяла пошуку приміщень для представлення виставки та вирішення низки організаційних питань.
Що для вас було найскладнішим в роботі над виставкою?
Я дуже вразлива людина і водночас батько. Мені було важко бачити цих молодих загиблих хлопців і дівчат, які нічого ще не встигли побачити в житті. Мій син був у нас єдиним. І росіяни, як вони кажуть «звільнили», нас від внуків, від майбутнього. Важко було обробляти інформацію, адже знаєш, що за кожною фотографією стоїть чиєсь горе.
Наскільки важливо для вас було включити у виставку також історії білоруських добровольців?
Білоруси зараз, так би мовити, незаслужено призабуті. Багато із них воюють в різних підрозділах і не тільки в «Азові». На виставці, до речі, на банерах загиблих білорусів згадані шеврони тих підрозділів, у яких вони служили, і ці підрозділи є різними. Зараз про білоруський народ склалося негативне враження, адже наступ російських збройних сил розпочався також із моєї Батьківщини. Ми ж хотіли показати зворотнє – що не всі білоруси є «лукашистами» і не всі підтримують військову агресію.
Як ви оцінюєте роль білоруських добровольців у цій війні?
Цей момент я виділив для себе, адже я сам, як і мій син, родом із Білорусі, із міста Брест. Зараз же Білорусь не є незалежною державою, вона знаходиться під патронатом росії. Загалом країна окупована. І ті білоруси, які не згодні з цим, після протестів 2020 року виїхали з країни до Європейського Союзу, а багато людей взагалі перебувають за ґратами. Тому білоруси, що не були готові миритися з політикою керівництва держави, стали на захист України. Вони побачили можливість того, що слідом за Україною вільною і незалежною стане також і Білорусь. Стане такою, якою вона й мала бути.
Як ви вважаєте, чи є суспільство достатньо обізнаним про їхніх оборонців? Чи достатньо воно пам’ятає героїв?
Недостатньо, і мене це, як батька, зачіпає. На початку повномасштабного вторгнення, у 2022-2023 роках, люди активно волонтерили, було багато добровольців, суспільство мало натхнення та відчувало дух спротиву. Але після такого тривалого проміжку часу це забувається. Тому я вважаю, що такі виставки повинні їздити по містах та нагадувати людям, що цих хлопців уже немає. Тобто виставка – це їхній голос. Вони пішли з цього світу та не можуть сказати своє слово, а ця експозиція показує інше: якщо є пам’ять про людей, значить вони живі. Виставка є нагадуванням, набатом, серед цивільних людей, які живуть своїми побутовими проблемами, якою ціною нам дається ця війна. Якщо не буде пам’яті про Героїв, то в майбутньому не буде й народу. Адже народ, який не пам’ятає свою історію, зникає з мапи світу як нація.
Розкажіть, будь ласка, про вашого сина Євгенія. Яким він зростав?
Євгеній народився 21 жовтня 1994 року в білоруському місті Брест. У 1995 році ми переїхали до Миколаєва, де він вже пішов до дитсадка та школи. Після школи вступив до Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова, що в Миколаєві. Він дуже любив море, тому з дитинства добре плавав і, вже будучи в «Азові», часто займав призові місця в командних та індивідуальних змаганнях. Син виріс дуже добрим хлопцем. У нас був великий акваріум із рибками, шиншила була, не кажучи вже про кішок, що привило Євгенію рису доброти.
Як Євгеній вирішив доєднатися до лав ЗСУ? Якою була його мотивація?
У 2018 році він вирішив спробувати себе в армії та добровільно пішов до військкомату, хоч і мав проблеми із здоров’ям. Йому дали вибір: бути прикордонником в Очакові або доєднатися до лав Національної гвардії в Маріуполі. Син обрав другий варіант. У 2018 році він заключив контракт і буквально за декілька місяців уже потрапив на бойове завдання. Пів року «Азов» тримав оборону на Світлодарській дузі. Україна, по суті, стала для Євгенія другим домом, адже Білорусь він майже не пам’ятав. Син виріс тут, тому він більше українець, аніж білорус, і як має бути, він пішов захищати свою рідну домівку.
Чи ділився Євгеній своїми думками чи переживаннями під час оборони? Що він розказував?
Зв’язок був дуже поганим, тому ми спілкувалися лічені хвилини. Він говорив, до прикладу: «У мене все добре. Я живий і здоровий». Тобто якихось більших розмов у нас не було. Єдине, що мене дивувало, – він завжди був спокійним. Син, будучи в повному оточенні, говорив нам, що росіяни їх звідти не випустять. Він так спокійно це казав, ніби телефонував із військової частини, як ми й спілкувалися до повномасштабного вторгнення. Він казав це так, ніби нічого й не відбувається.
За словами Олександра Логінова, після загибелі сина родині вдалося домогтися, щоб вулицю в Миколаєві, де він жив, назвали на його честь. Сім’я докладає чималих зусиль для того, щоб пам’ять про сина та інших загиблих Героїв вічно жила в серцях українців. Зважаючи на це, виставка «Небесний легіон Маріуполя» уже побувала на двох локаціях у Києві та Львові. Зараз вона вирушила до Дублян, а 5 травня, у роковини загибелі Євгенія, виставка буде представлена в центрі Миколаєва. Після цього її планують відкрити в Одесі, Ромнах, Кременчуці, Кам’янському та Кривому Розі.
Максим ЩЕРБАК, Leopolis.news
Фото: з особистого архіву Олександра Логінова, Всеукраїнська профспілка захисників України спортсменів та працівників сфер