16.04.2025
Правда – це найважче, на що нам потрібно піти, щоб життя стало легшим. Не колись – а зараз. Ми витрачаємо багато слів на те, на що не маємо впливу, а потім залишаємося мовчати там і тоді, коли впливати можемо і мусимо. І не потрібно шукати людським діям ніяких пояснень. Всі добре розуміють, що вони роблять – тільки не розуміють чому після цього стає гірше. А гірше через те, що вибір наш зупиняється частіше на тому, що краще, а не на тому, що правильно.
У світі множинних логік безупинно звучить маніфест епохи симулякрів. Чому? Бо в Україні і не тільки науковці, філософи претендують на статус інтелектуальних і духовних поводирів суспільства, не створивши жодної теорії, котра не оспорювалася б іншими філософами.
Ми всі з часом виховуємося життям однаково. Проте лише дві важливі речі повинні статися з людиною, щоб вона здалася – розчарування і зневіра. Якщо один за одним розчаровуватись у людях – скоро нам не буде з ким жити, кому довіряти і в кого вірити…
У році, що минає, ми відкрили для себе багато нового.
Коли ростуть ціни, люди думають, що товари подорожчали і не розуміють, що насправді це подешевшали гроші. Приблизно так само можна описати девальвацію думки.
Розумне питання – половина відповіді. Питання буде в кінці, але спершу про причини.
З невеликим розумом і гідністю можна жити. Але якщо немає гідності, то не допоможе ніякий розум. Бо гідність є гідністю тоді, коли вона вам потрібна, а не тоді коли “так потрібно”. Гідність лежить в самому серці твоєї готовності втратити все, проявивши її, – і стає вона негідністю від того, що ви, знаючи як чинити правильно, робите навпаки.
Нам заборонили називати раба Рабом, бо усіх рабів переконали, що вони вільні. Так – це класична диктатура! ДОБРОВІЛЬНА! У кожному поколінні є втрачені коліна. Це люди, які знову і знову намагаються повернутись до Єгипту. Люди, які змушують себе повірити у все що завгодно, поки їх це влаштовує.
Зустріч з тінню власної правди належить до найбільш неприємних зустрічей в житті людини.
У слова немає ціни, але іноді ми поводимося так, ніби у житті є щось цінніше. Всі слова, що накопичуються роками, перетворюються в загублену посмішку непромовленої думки.