15.08.2026
В умовах повномасштабної війни, коли поїздка на українське море характеризується значними труднощами та небезпекою, відпочинок поблизу Карпат залишається чудовою альтернативою для пошуку внутрішніх сил і натхнення. У цьому контексті Закарпаття було та залишається одним із найпопулярніших туристичних маршрутів. Сформовані протягом століть під впливом різних історичних чинників культурні особливості закарпатського регіону продовжують привертати увагу мандрівників, вкотре демонструючи різнобарвність української культури.
З-поміж низки закарпатських міст, мій вибір припав на невелике містечко, що знаходиться за 16 км від кордону з Угорщиною – Виноградів. Раніше, у часи угорського панування в регіоні, місто мало назву Севлюш (з угорської – Nagyszőlős, що перекладається як «Великий Виноградник»). Цю назву досі можна зустріти в побуті: так називаються підприємства, супермаркет, видання та навіть місцевий футбольний клуб. У період радянської окупації українського міста в 1946 році назву містечка змінили на сучасну, переклавши її з угорської.
Моя мандрівка у Виноградів розпочалася з тривалого добирання, оскільки прямих квитків на потяг у наявності не знайшлося: ні за день до поїздки, ні за 5 днів, ні за понад тиждень. Тож зранку, милуючись з вікна електрички гірськими краєвидами, а в обід дрімаючи в автобусі, все ж добираюся до міста.
Виноградів має дивовижно багату історію та є ровесником Львова. Із дев’ятого століття Севлюш був слов’янським поселенням, а в 1262 році офіційно отримав статус міста. Із того часу місто часто переходило під владу різних держав, зокрема: Угорського королівства, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Карпатської Січі, Угорщини, УСРР та сучасної України. Про кожен із цих періодів нагадують міські архітектурні пам’ятки.
Під час прогулянки містом, населення якого згідно з даними Вікіпедії за 2022 рік становило 25 тисяч осіб, здивувала велика кількість церков. Тільки на центральній вулиці вдалося нарахувати шість храмів. І всі вони різних конфесій: православні, уніатські, католицькі, протестантські.
Серед них найбільше привернули увагу Вознесенський костел, Францисканський монастир та Реформатська церква. Перший був збудований у XV–XVI столітті, будучи центром протистояння католиків та протестантів. Він неодноразово переходив із рук у руки, однак у 1690 році все ж став католицьким. Із приходом радянської влади в приміщенні Вознесенського храму облаштували склад взуттєвої фабрики. Однак після довгих років використання не за призначенням, у 1998 році будівлю все ж було повернено римо-католицькій громаді Виноградова. Храм досі користується популярністю в місті, а служба тут, що цікаво, відбувається двома мовами: українською й угорською.
Францисканський монастир бере свій початок від кін. XV – поч. XVI ст., коли у Виноградові з’явилися перші ченці-францисканці. Із того часу був двічі зруйнований: у 1556 році та в 1747 році. Після пожежі у 1747 році був відбудований у стилі бароко. У 1889 році храм зазнав ще однієї реконструкції, зберігши до наших днів розписи того періоду. Із 1945 року в монастирських приміщеннях розташовувався історичний музей, а в 1998 році будівля Францисканського монастиря була передана під опіку римо-католикам. До речі, зараз храм має статус пам`ятки національного значення.
Реформатська релігійна громада, як і, власне, храм, є однією з найдавніших в районі (XV ст.). Перші письмові документи, які підтверджують факт існування конфесії, датуються 1545 роком. На місці сучасної Реформатської церкви спочатку розташовувався дерев’яний храм, який після пожежі був перебудований на кам’яний (у 1828 – 1872 роках). У храмі збереглись архітектурні деталі та елементи декору на фасаді, зокрема портик над входом, металева брама та арочний вхід. Про це йдеться на сайті Виноградівської міської ради.
У центрі міста знаходяться також дві символічні пам’ятки, які часто зображують на сувенірних виробах та магнітиках. Обидві вони пов’язані з виноробством. Перша є окрасою самого серця Виноградова – це фонтан «Zceuleus», що подарований місту на честь 750-річчя. Фонтан розташований у маленькому сквері та прикрашений скульптурою молодої жінки у традиційному вбранні, яка чавить виноград. Друга пам’ятка – це скульптура «Угочанський винороб», що також є подарунком місту. У Севлюші не просто так надають великого значення виноробству: майже в кожному дворі тут обов’язково вирощують виноград, із якого згодом роблять славнозвісне закарпатське вино. Назва міста є підтвердженням цій споконвічній традиції.
Виноградів, окрім величних пам’яток архітектури, також обдарований мальовничими природними краєвидами. Із одного боку на фоні нещодавно модернізованого центру видніється могутня, встелена зеленим килимом гора, що ніби оберігає місто в такі складні для України часи. Гора має назву Чорна та є популярним туристичним місцем. Пройдемось послідовно по її цікавинках.
На Чорній горі розташовані руїни старовинного замку Канків. Точна дата заснування Виноградівського замку невідома, але перші згадки про укріплення (дерев’яне) в цій місцевості сягають XI–XII століть, коли Угорське королівство закріпило свою владу у Верхньому Потиссі. Замок виник як прикордонний форпост на території, що межувала з іншими державами та племенами. Протягом XIII–XIV століть фортеця активно розбудовувалася, стаючи ефективнішою у стримуванні ворогів. У XIV столітті вона перейшла у власність угорських феодалів, зокрема, родини Перені, які відіграли ключову роль в історії споруди (до родини Перені ми ще повернемось пізніше). У цей період фортеця стала не лише оборонною спорудою, а й резиденцією місцевої знаті. У XIV столітті тут також збудували каплицю на основі сторожевої башти, а в XV–XVI столітті замок передали монахам-францискам, що заснували біля нього монастир і церкву. Протягом століть споруда витримувала численні навали, однак у 1557-58 роках усе ж була вщент зруйнована німецькими воїнами. Руїни Канкова є пам’яткою архітектури національного значення і справжнім шедевром, створеним людиною та вдало довершеним природою. Із руїн замку відкривається прекрасний вид на все місто, що ніби піддане, розкинулось під його могутньою колишньою владою.
Неподалік замку знаходиться також колишній палац баронів Перені. Зведений він був після знищення Канкова та значно розбудувася в ХVІІ- ХVІІІ століттях. Розквіт впливовості роду Перені припав на період життя барона Жігмонда, за ініціативи якого навколо палацу було закладено унікальний парк на 12 гектарів, що існує донині. Сам барон був страчений за участь в угорській революції 1848-1849 років. Пам’ятна табличка на його честь розміщена на вході в палац, у якому зараз знаходиться відділ освіти Виноградівської міськради.
Повертаємось на простори вищезгаданої Чорної гори. З іншого її боку біля підніжжя розміщена туристична візитівка міста – розважально-готельний комплекс «Чорна гора», а вище – санаторій «Орлине гніздо». Завітавши на територію першого, був вражений органічним поєднанням сучасного дизайну комплексу із надзвичайно мальовничими краєвидами гірської місцини. До речі, із альтанки «Чорної гори» прекрасно видніються бурхливі води як ніколи прославленої сьогодні Тиси.
Після відвідування визначних місць Виноградова та його природних багатств, вирішив поповнити сили, скуштувавши традиційної закарпатської кухні. Вважаю, було б негоже зупинитись на декілька днів у туристичному закарпатському містечку та не оцінити смак справжнього бограча, який тут уміє варити чи не кожен. Зайшовши в заклад на околиці міста та взявши до рук меню, побачив низку цікавих страв: сегединський гуляш, цигань печене, шертеш-шонкаш селет, боб-левеш та інші. Однак замовляю те, заради чого й приїжджав сюди. Неймовірно смачний бограч, що традиційно для угорської кухні виявився пікантним, підвів риску під безліччю позитивних емоцій від мандрівки, зафіксувавши їх у теплі спогади.
Наостанок хотілося б додати декілька слів із приводу співжиття у місті українців та угорської нацменшини. Гуляючи містом, часто поряд із державною мовою можна помітити вивіски угорською. Старші люди часто розуміють сусідню мову та подеяк вміють розмовляти нею. Ба більше, у місті досі функціонує угорська школа. На тлі цього популістські заяви угорських політиків про пригнічення угорської мови в регіоні виглядають абсурдно та недолуго. Щоб дізнатися, як уживаються два народи в місті, вирішив взяти коментар у депутата Виноградівської міської ради.
«Особисто я напруження [між українцями та угорцями. – авт.] абсолютно не помічаю. Треба визнати той факт, що багато представників угорської національної меншини з моменту повномасштабного вторгнення виїхали за кордон. Я бачу різке зменшення населення в угорських селах. Але серед українців та тих угорців, що залишилися в Україні, я як не помічав напруження, так і не помічаю», – розповів чинний депутат Виноградівської міськради Молнар Максим.
Окрім того, політик спростував заяви угорських політичних еліт щодо пригнічення прав нацменшин, заявивши: «На мою думку, усі розуміють, що ці заяви угорських політиків справді є пропагандистськими, і ні про яке пригнічення прав національних меншин на Закарпатті зараз не йдеться. Національні меншини мають усі ті права, які вони мали ще до повномасштабного вторгнення. Більше того, в деяких освітніх питаннях сучасна українська влада навіть пішла на поступки національним меншинам, зокрема угорським. Тож насправді ніякого утиску національних прав немає».
Загалом Виноградів є маленьким історичним містечком, де про сиве минуле красномовно свідчать старовинні храми та архітектурні споруди. Тут у злагоді з українцями проживають представники різних національностей, що функціонують як одне ціле та працюють задля блага України. Про міжкультурну толерантність свідчать щонайменше написи на пам’ятниках, які часто дублюються кількома мовами. Місто щедро наділене природною красою, культурними скарбами й самобутніми традиціями, що приваблюють мандрівників переконатися в цьому на власні очі.
Максим ЩЕРБАК, Leopolis.news