15.09.2026
«Intermezzo — це не втеча від реальності, а можливість на мить зупинитися, щоб краще її відчути».
Ця думка не лише про музику — вона про стан, у якому сьогодні живуть багато українців. Пауза між тривогами, роботою, новинами. Спроба не втекти, а навпаки — залишитися в реальності й витримати її. Саме про це — історія Володимира Білика: вчителя хімії, переможця всеукраїнського конкурсу «Учитель року — 2025» у номінації «Хімія» і фронтмена гурту Intermezzo. У час, коли невизначеність витісняє мрії, такі історії стають нагадуванням, що щира пристрасть завжди знаходить вихід. Як не втратити власний сенс, чому творчість має дозріти та де шукати точку опори — далі у розмові з Володимиром Біликом.
«Нам хотілося створювати музику зі змістом»
Для багатьох викладання хімії та творення музики можуть видатися несумісними світами: один вимагає точності та залізної логіки формул, інший — повної відкритості почуттів. Проте для Володимира ці сфери ніколи не суперечили одна одній. Навпаки, бажання виходити за межі звичного підручника та шукати власну гармонію поступово переросло у потребу висловитися мовою звуків.
Перші кроки до власного гурту почалися ще на початку 2022 року в колі друзів. Тоді це був невеликий акустичний квартет, який навіть встиг виступити на двох концертах. Далі — повномасштабне вторгнення, яке на певний час змусило стишити навіть найщиріші творчі пориви. Проте саме музика зрештою допомогла зібратися з думками.
«Улітку 2022-го мені пощастило потрапити на квартирник у Києві й виступити там сольно під фортепіано. Саме там я познайомився з нашою акордеоністкою Катериною й запросив її до гурту, якого на той момент фактично не існувало. Із нею ми й досі разом виступаємо. Досить швидко до нас приєдналися клавішниця, барабанщик і гітарист. Перший концерт гурту Intermezzo відбувся 24 серпня 2022 року на даху Octo Tower», — пригадує Володимир Білик.
Назва гурту — не випадковий естетичний вибір. В італійській музичній традиції intermezzo означає паузу, коротку перерву між діями. Саме цей сенс музиканти заклали у свій проєкт: створювати музику, яка дозволяє бодай ненадовго видихнути, зупинитися в ритмі буднів і подумати про те, що насправді турбує. Це про спробу переключитися з постійної метушні на відчуття себе — «тут і зараз».
«Мабуть, у цьому й полягає для мене головна ідея Intermezzo: не втеча від реальності, а можливість на мить зупинитися, щоб краще її відчути. Чи вдалося нам цього досягти — судити нашим слухачам»,— додає Володимир.
«Особливу увагу звертаємо на спільні цінності»
Сьогодні Intermezzo — це незалежний проєкт, який тримається на спільному баченні та щирому бажанні творити. До складу команди входять акордеоністка Катерина, скрипалі Іван та Оксана, клавішник Владислав, барабанщиця Дар’я та гітаристка Тетяна. Володимир пише музику й тексти, проте наголошує: народження кожної пісні — це завжди спільна робота людей, об’єднаних не лише інструментами, а й спільними принципами та світоглядом.
«Дібрати таку команду було нелегко. Важливо не лише добре володіти своїм інструментом, а й уміти бачити загальну картину кожної пісні, відчувати цей «вайб», «грув» та інші красиві слова, якими все одно неможливо описати всю цю квінтесенцію звуку. Для мене гурт — це команда, у якій кожен має відчувати відповідальність за те, що ми створюємо разом», — пояснює засновник і фронтмен гурту Intermezzo Володимир Білик.
«Хочеться прожити життя не даремно, а залишити після себе щось для майбутніх поколінь»
Музика Intermezzo побудована навколо внутрішньої рефлексії, дослідження власних відчуттів та щирого діалогу зі слухачем. Кожна пісня починається як особиста історія, проте з часом починає жити власним життям, відлунюючи у кожного по-своєму.
«Цікаво, що кожен бачить у наших піснях щось своє. Мабуть, найбільше прагну, щоб наші пісні були такими, які слухатимуть і через 5, 10 чи навіть 100 років. Хочеться прожити життя не даремно й залишити після себе щось, що супроводжуватиме майбутні покоління», — ділиться Володимир Білик.
Народження нового твору у Володимира починається не з ідеї, а з емоції. Якщо відчуває, що має чим поділитися, сідає за фортепіано — так поступово з’являються акорди, мелодія і текст. Далі матеріал проходить етап доопрацювання. Остаточного звучання пісня набуває вже під час студійного запису.
«Найцікавішим і найбільш творчим для мене часто є саме цей останній етап. Під час звукозапису можуть раптово народитися нові вокальні ходи, партії інструментів, несподівані рішення в аранжуванні. І тоді пісня, яку ти ніби вже знаєш, раптом відкривається по-новому. А фінальна якість звуку — це, звісно, окреме задоволення. Після всіх домашніх демозаписів почути пісню вже в повноцінному студійному звучанні — це дуже круте відчуття», — ділиться фронтмен.
«Пісня має дозріти, як твердий сир або вино»
Колектив свідомо відмовляється від гонитви за швидкими релізами, випускаючи пісні приблизно раз на пів року чи рік. Володимир переконаний, що добрий матеріал потребує часу на визрівання та відсіювання зайвого.
«Це круто, коли всі зірки сходяться, і ми одразу бачимо, якою має бути певна пісня та її аранжування. Проте зазвичай це процес пошуку: пропозицій, експериментів, суперечок і відкидання зайвих ідей. Іноді з початкової версії пісні до фінального запису залишається зовсім небагато. Тож поки що ми працюємо над окремими синглами і лише плануємо згодом об’єднати їх в один мініальбом. Мені подобається ця ідея ще й тому, що окремі історії можуть поступово скластися в одну більшу картину», — каже Володимир Білик.
Тури Україною команда поки відкладає. Фронтмен грунту Intermezzo зазначає, що окрім бажання ділитися творчістю, такі концерти потребують і багато менеджерської роботи.
«Поєднувати це з усіма іншими нашими справами, відверто кажучи, непросто. Тому поки рухаємося поступово й не хочемо робити щось лише заради галочки», — додає він.
«На роботі я буваю суворим учителем і не даю списувати»
Педагогічна діяльність Володимира розвивається не менш стрімко: 200 балів на НМТ з хімії, перемога у номінації конкурсу «Учитель року — 2025» та звання «Заслужений вчитель України». Для нього клас і сцена не заперечують одне одного, а підживлюються спільною потребою творити та ділитися знаннями.
«Мабуть, моєю особливою рисою є бажання докладати зусиль і досягати успіхів у тому, що в мене добре виходить. І викладання, і музика — дуже творчі сфери діяльності, хоча на перший погляд здається, що це про зовсім різні речі. Я радий, що маю змогу їх поєднувати. З друзями жартую, що звання «Заслуженого вчителя України» вже маю, а от «Заслуженого артиста» — ще ні. Тож усе попереду», — розповідає Володимир Білик.
Багато учнів та батьків знають про захоплення музикою їхнього викладача. І для тих, хто сам живе творчістю, це стає мовою, якою можна порозумітися швидше, ніж словами. Утім, у шкільних стінах Володимир чітко розмежовує ролі: залишається справедливим, вимагає чесності, зберігаючи при цьому відкритість і людяність у стосунках із підлітками.
«Насправді на роботі я можу цілковито абстрагуватися від гурту й музики. Я навіть іноді буваю суворим учителем і не даю списувати. Жах! Але мені простіше бути з учнями на одній хвилі, якщо ми цього взаємно хочемо. Я не люблю бути несправжнім. Мені важливо залишатися собою, бути справедливим до учнів і водночас цінувати їхню чесність та самобутність, — наголошує Володимир. — Напевно, музика допомагає мені не боятися творчості й експериментів, а викладання — краще розуміти людей і бачити, як по-різному вони сприймають той самий матеріал. Це, до речі, працює і в музиці: ти створюєш пісню з певним відчуттям, а потім слухач може почути в ній зовсім іншу історію».
«Я зробив щось, що має значення»: де шукати точку опори
Останні роки великої війни даються взнаки: емоційне виснаження та брак мотивації часто впливають на нас. Щоб упоратися з цим станом і вийти з кола нав’язливих думок, Володимир час від часу влаштовує для себе інформаційний детокс: виїжджає на природу, вимикає інтернет і повертається до простих речей — читання, задач із хімії чи часу з близькими. Втім, такі паузи трапляються нечасто, тому в повсякденні він шукає коротші способи відновлення — прогулянки, спорт, приготування улюбленої їжі тощо.
«Буду відвертим: останні роки мені дуже важко знаходити мотивацію й емоційний ресурс, щоб писати музику та працювати в школі. Передусім через війну та її наслідки. Питання мотивації учнів до навчання турбує мене з першого дня роботи в школі, і я їх розумію, бо сам постійно стикаюся з демотивацією. Я не дуже вірю в концепцію мотивації як у щось, що можна просто «знайти» або «увімкнути». Натомість точно знаю, що є ресурсні стани, у яких щось робити набагато легше. Коли в голові немає надокучливих думок на кшталт «ти вже написав схожу пісню», «це ніхто не захоче слухати», «знову суцільна депресія, а не пісня», «це занадто просто» — творчість просто рухається», — каже він.
Додатковою опорою для Володимира стає зворотний зв’язок — реакція людей на його роботу в обох сферах. Це і відгуки на музику, і коментарі під навчальними відео з хімії на YouTube-каналі Chem4U, і результати учнів на НМТ, і спільні досягнення гурту. Саме ці, на перший погляд прості речі, допомагають відчути сенс у тому, що він робить.
«Я ще з тих людей, які радіють грамотам та іншим «папірцям», які ми самі наділяємо певним сенсом. Хтось любить позбавляти їх цього сенсу, а я, навпаки, люблю відчувати в них слова вдячності за те, що роблю, — особливо якщо роблю це з любов’ю. Я по-дитячому щиро радів, коли склав НМТ з хімії на 200 балів. Коли наша пісня «Свічка» набрала свій перший мільйон прослуховувань. Коли виграв «Учителя року». І це, попри величезну напругу та кількість роботи в обох сферах, досі мене надихає. Мабуть, саме це і є відповіддю на питання про момент, заради якого варто проходити через втому. Це відчуття: «Я зробив щось, що має значення». А потім хочеться зробити ще більше й краще. Рухатися нагору», — ділиться вчитель хімії, переможець всеукраїнського конкурсу «Учитель року — 2025» у номінації «Хімія» та фронтмен гурту Intermezzo.
Історія Володимира Білика — про вміння відчувати власні кордони та не підлаштовуватися під чужі очікування. Балансувати між обов’язком і покликом серця, творити щиро та знаходити час на коротку паузу-інтермецо, щоб знову впевнено крокувати вперед.
«Бути корисним. Бути потрібним. Бути прийнятим і почутим. І в усьому цьому русі не втрачати себе. Зберігати рівновагу між «хочу» і «треба». Мабуть, це і є моя життєва формула: робити те, що має для мене сенс, бути корисним іншим і при цьому не загубити себе в постійному прагненні бути кращим»— підсумовує Володимир Білик.
Олена ЧЕПІЛЬ, для Leopolis.news