21.07.2026
Під час служби на фронті він почав створювати ікони просто в окопах – на крейді, яку знаходив у землі. Після демобілізації викладає і продовжує творити. Назарій Бермес – ветеран, іконописець і викладач Львівської національної академії мистецтв. Його історія про те, як мистецтво допомагає вистояти навіть під час війни.
«Мрія бути художником жила з дитинства»
Назарій Бермес народився у селі Лішня на Львівщині. Каже, що любов до мистецтва прийшла до нього з дитинства, коли малював усе, що бачив навколо.
«З раннього дитинства я захоплювався малюванням: любив змальовувати ілюстрації з книжок і вигадувати власні образи. Уже тоді в мені жила мрія — стати художником», — пригадує він.
Перші виставки, перші вчителі, перше визнання — усе це стало підґрунтям для майбутньої професії. Назарій навчався у Малій академії мистецтв імені Еммануїла Миська, а пізніше вступив до Львівської національної академії мистецтв. Саме там відчув, що його покликання — не лише творити, а й ділитися досвідом із іншими.
«Хто з художників не мріяв навчатися у цьому храмі творчості? Я не був винятком. Отримавши кваліфікацію магістра, а згодом і аспіранта, я продовжив свій шлях у рідній альма-матер — уже як навчальний майстер кафедри дизайну середовища. Після повернення з війни я став викладачем кафедри, щоб передавати студентам не лише знання, а й любов до мистецтва», — ділиться Назарій.
Від майстерні — до фронту
У лютому 2022 року життя Назарія Бермеса різко змінилося. Рішення піти на війну прийшло майже одразу. Чоловік приєднався до 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені Андрея Шептицького.
«У військкоматах тоді стояли довгі черги. Люди були сповнені віри та сили. Усі хотіли одного — стати на захист Батьківщини. Разом із побратимами у складі 67 окремого батальйону 103-ї бригади ми стримували ворога на Краматорському напрямку. Там і вперше відчули, що таке війна та втрати. Саме там прийшов перший бойовий досвід і перше розуміння, що таке артилерійський вогонь противника, і що означає бути піхотою», — пригадує чоловік.
За посадою Назарій Бермес був і кулеметником, і стрільцем, і номером у гранатометному відділенні. Згодом служба чоловіка проходила у Сіверському лісництві, потім — на Куп’янському напрямку.
«Там панував повний розгул артилерії та авіації. Дрони, танки, реактивні системи — усе це летіло у наш бік. Найчастіша фраза, яку ми чули по рації, була: “Чорне небо”. І воно справді здавалося чорним. Але залишалася лише одна задача — вистояти і стримати. Бо за нами — наші рідні, наші домівки, наша Україна. Найбільше з того періоду запам’яталися очі побратимів, сповнені втоми й непохитної віри. Короткі розмови з дружиною та сином, у яких намагався вмістити все: любов, надію, прощання… І найтяжче усвідомлення — що кожна така розмова може стати останньою, як і кожна мить на передовій», — каже чоловік.
На фронті Назарій отримав позивний «Пікассо». Малювати почав уже через кілька тижнів після прибуття на позиції — з розмальованого прапора, який став символом єдності його підрозділу.
«Коли ми потрапили на “нуль”, мій командир Сергій Зозуля знайшов у зруйнованій будівлі дитячі акварельні фарби й сказав: “Давай, Пікассо, твори”. Він двічі врятував мені життя, за що я йому вдячний. І, мабуть, краще за мене розумів, що ці малюнки означають — не просто фарби, а ковток світла серед темряви війни», — ділиться Назарій Бермес.
Згодом боєць знайшов поклади крейди в землі — і саме на ній почав створювати ікони.
«Натрапив на поклади крейди, копаючи окопи й бліндажі. Так, на цій крейді і з’явилися перші ікони. Насамперед потрібно було знайти підходящу брилу крейди. Потім звичайною пилкою я розрізав її на пластини, покривав ґрунтовкою й залишав сушитися на сонці. Після цього робив рисунок і починав малювати. Найцікавіше було наприкінці — коли ікону потрібно було захистити від вологи. І тут у пригоді став… звичайний лак для волосся. Пам’ятаю, як ми шукали його всім батальйоном. А згодом дружина купила й передала мені його», — пригадує Назарій.
Під час служби він створював десятки ікон і прапорів для побратимів. Дехто відправляв їх своїм родинам, інші — у храми та школи. Малював в окопах, бліндажах, підвалах — скрізь, де можна було знайти хоч трохи місця для роботи.
«Черга за іконами була постійною, адже кожна робота несла частинку тепла, надії та підтримки. По правді кажучи, на фронті починаєш по-справжньому вірити в Божу силу. Після важких обстрілів не те що “триста”, а й “двісті” не було. Складається враження, що всі ангели зібралися в одному місці й прикрили нас крилами», — розповідає чоловік.
Після повернення з війни Назарій створив одну з найзнаковіших своїх робіт — ікону Вишгородської Богородиці на кришці ящика з-під снарядів. Її подарували Папі Римському Франциску під час зустрічі у Ватикані.
«Вибір ікони був не випадковим. Це — ікона Вишгородської Богородиці, одна з найдавніших і найшанованіших святинь Київської Русі, яку, за легендою, написав сам євангелист Лука. У 1169 році її викрали з Вишгорода, і відтоді вона стала головною святинею Москви. Попри її історичну приналежність до України, оригінальна ікона й досі перебуває в Росії. Ця ікона для мене безцінна. Можу щиро сказати: я не дарма повернувся з війни — ця робота стала символом моєї вдячності, віри та незламності», — ділиться ветеран.
Після року служби Назарій демобілізувався за станом здоров’я. Каже, що найважчі дні почалися не на фронті, а вже після — під час реабілітації.
«Повернення до цивільного життя було поступовим, але важким. Війна залишає слід у кожному. Найважливіше — не замкнутися у собі. Дружина і діти — це справжні реабілітологи душі. Вони допомогли мені знову відчути себе живим», — розповідає Назарій.
Сьогодні чоловік знову викладає у Львівській національній академії мистецтв, працює над муралами, іконами та новими проєктами. Зізнається — його студенти надихають не менше, ніж мистецтво.
«Це саме ті діти, за яких ми боролися і за яких продовжуємо боротися далі. На жаль, багато хто з них знає, що таке війна: хтось втратив батька, хтось — рідних чи власну домівку. Та попри все, вони не втратили мрії. Ці діти — надзвичайно талановиті, працьовиті й щирі. Саме вони дають віру, що Україна має майбутнє», — каже Назарій Бермес.
Реабілітація для душі ветерана
Для Назарія Бермеса мистецтво — не просто професія. Це його зброя, його спосіб боротьби і підтримки. Він переконаний: справжня сила українців — у здатності творити навіть у найтемніші часи. Бо мистецтво не лише відображає реальність, а й допомагає пережити її.
«На цьому полі битви художники мають стояти поруч із воїнами — своєю творчістю підтримувати Збройні Сили, зміцнювати дух народу, формувати свідомість і віру в перемогу. Мистецтво — це вияв душі суспільства, його дзеркало. Це — також зброя, якою ми маємо вміло оперувати, як хірург скальпелем: витончено і безпомилково видаляти й витісняти вплив країни-окупанта. Мистецтво — це шлях реабілітації для душі ветерана. Воно лікує, дає сенс і допомагає відродитися після травми», — підсумовує ветеран.
Назарій Бермес продовжує викладати, створювати ікони та надихати інших. Його роботи — це не лише образи святих, а й символи вдячності, сили й життя. Бо навіть крізь найчорніше небо завжди пробивається сонце.
Олена Чепіль, для Leopolis.news
Фото з особистого архіву Назарія Бермеса