05.10.2026
Частина перша
Запобіжник від спротиву
Після початку повномасштабного вторгнення влада вдало заховалась за ширмою з військового стану, втовкмачивши громадянам, ніби будь-які масові протести грають на руку ворога. Частково це було правдою, оскільки протест, який міг би перерости у справжнє силове протистояння? як це було під час Революції Гідності, дійсно був би миттєво використаний росіянами. Тому чотири роки громадськість терпіла буквально все, заспокоюючись тим, що перемога над росією – це головне, а зі всім іншим можна буде розібратись пізніше.
Але спроба фактичної ліквідації НАБУ та САП вивела суспільство зі стану медитації і породила нову хвилю масових протестів.
Мітингувальники знайшли спосіб показати свою виключну миролюбність, написавши вимоги на шматках картонних коробок.
Ніхто не блокував державних установ, не заявляв: якщо вимоги не будуть почуті, то владу чекають страшні кари. Але сам факт протесту у той момент часу, коли керівництво країни вважало протести неможливими, навів на владу такого переляку, що вимоги протестувальників були виконані, не зважаючи на репутаційні втрати, які отримав і сам президент, і уряд, і парламентарі у Верховній Раді.
Суспільство отримало сигнал, що мирне та публічне відстоювання своїх інтересів можливе, і це українців надзвичайно втішило. Але і влада отримала аналогічний сигнал та зрозуміла, якщо картонний майдан переміг, то прийде час, коли він збереться знову.
Для того, щоб зрозуміти, як протистояти мітингувальникам у майбутньому, влада миттєво робить аналіз, хто ж вийшов на протест в підтримку Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Виявилося, що це переважно молоді люди і жінки. Чоловіки віком від 25 і до 60 або у армії, або переховуються від армії і за жодних обставин не вийдуть ні на які протести. Тих, хто заброньований, можна не брати у розрахунок, адже на них можна тиснути погрозами зняти бронювання.
Пенсіонери старше 60 здебільшого зайняті виживанням і на протестах були помічені у невеликій кількості. Отже, ця верства населення не становить серйозної загрози.
Протести були виключно мирними і більше нагадували тусовку. В принципі, їх можна було ігнорувати, але спрогнозувати, чи не переросте таке ігнорування у силове протистояння, все ж таки важко. Врешті-решт комусь урветься терпець і полетить перша цегла. Ну, або заворушення спровокує російський агент, а натовп, накручений явною зневагою влади, радо на цю провокацію поведеться.
Як цього уникнути? Рішення було швидко знайдене, причому таке рішення, яке ще й принесло владі додаткові бали у очах громадськості.
Протести розпочались 22 липня і закінчились за десять днів, коли мітингувальники святкували перемогу. А вже у кінці наступного місяця Кабмін вносить зміни у правила перетинання державного кордону громадянами України, дозволяючи безперешкодний виїзд чоловіків вікової категорії 18-22 роки.
Чому чотири роки такий виїзд не дозволяли, а потім раптом дозволили? Влада пояснювала це тим, що в такому віці не мобілізовують, служба у ЗСУ є тільки добровільною і виїзд цих потенційних бійців не вплине на боєздатність країни. Ну, і взагалі в нас демократія, а не концтабір бла-бла-бла.
Ці пояснення виглядали б правдоподібними, якби 25 березня того ж року влада не розпочала масштабну медійну кампанію по залученню молоді до служби у лавах ЗСУ. Кампанія отримала назву «Контракт 18-24». Під час неї якраз доводили протилежне. Що саме у такому віці боєць є здоровим, витривалим, швидко схоплює інформацію, адаптується до стресу і може зробити значний внесок у скарбничку нашої перемоги.
Для розкрутки компанії були залучені величезні фінансові та медійні ресурси, і раптом, всього через чотири місяці від старту, влада зводить цю кампанію нанівець, відкриваючи для потенційних солдатів кордони.
Лише за два перших місяці країну покидає понад 100 тисяч молодих українців.
Це така помилка? Відсутність комунікації поміж тими, хто педалює кампанію «Контракт 18-24», і творцями поправки про дозвіл на виїзд? Така дурість – це занадто навіть для «професіоналів», які керують нашою країною.
Насправді все продумано і логічно. Таким чином влада позбувається протестного електорату, який може вийти на наступний картонний майдан, і насамперед тих, хто може цей протест радикалізувати – молодих, сильних та запальних. Заради цього очільники держави ідуть навіть на послаблення обороноздатності держави, що яскраво визначає, що мета перемогти поступається важливістю головній меті – залишитись при владі за будь-яку ціну.
Скільки молодих чоловіків виїхало від прийняття поправки і до теперішнього моменту? Такої статистики у відкритому доступі немає. Але подивіться відео з останнього майдану, який зібрався проти відставки Міністра оборони Михайла Федорова. Ви побачите, що кількість жінок на протесті переважає чоловіків тотально.
Небезпека переростання картонного майдану у другу Революцію Гідності усунена. За це влада може більше не переживати.
Частина друга
Ілюзія перемоги
Відставка Михайла Федорова об’єднала у протестну хвилю людей з геть різним сприйняттям того, що відбувається, людей, які відстоювали різні, часто навіть взаємовиключні цілі. Хтось прийшов на майдан, бо сподівався, що мобілізацію скасують і воювати будуть роботи. Хтось тому, що сподівався на початок справедливої мобілізації для всіх соціальних категорій населення. Хтось був прихильником президента та партії «Слуга народу» і вважав звільнення міністра оборони прикрою помилкою. Хтось із політичних опонентів вважав, що нарешті знайшовся добродій у найближчому оточенні президента, який готовий змінити політичну полярність, побачивши неефективність влади під час війни. Була достатня кількість тих, хто прийшов просто потусити і весело провести час.
Але всіх цих людей об’єднувало бажання перемогти у війні із загарбником або, принаймні, примусити ворога підписати мир на умовах, які продиктує Україна. Всі вони хотіли, щоб Україна була сильною. Саме це святе прагнення робило людей небезпечними настільки, що просто проігнорувати їх було неможливо.
Як прибрати таких людей з вулиці? Треба дати їм, замість бажаного, щось настільки вартісне, що примусить розійтися та ще й знову вважати себе переможцями.
«Цукоркою», достатньою для того, щоб задовольнити натовп, визначили відставку головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського.
В принципі, відставки Сирського не вимагали ні протестувальники, ні сам Михайло Федоров, який лише констатував факт, що часом переконувати Сирського у своїй правоті було важко.
Але невдоволення Сирським зі сторони суспільства назрівало давно, а за місяць до другого картонного майдану ще й виліз скандал зі смертями військовослужбовців у полку «Скеля», який входив до особистого резерву главкома.
І от протестувальники скандують: «Федоров! Федоров!». І влада каже: «Друзі, ви знову перемогли. Ми знімаємо Сирського!»
Розгублений натовп ще товчеться на вулицях кілька днів і нерішуче розходиться. А тут ще й призначення головнокомандувачем популярного у суспільстві генерал-майора Михайла Драпатого. Ну хіба не перемога?
Можливо, влада дійсно збирається змінити військо так, щоб підняти його боєздатність та досягти перемоги шляхом викорінення у ЗСУ совка? Відповідь на це питання буде у наступній статті.
Армійський ДИСИДЕНТ