07.09.2026
Киянка Анастасія Гелета майже все доросле життя пропрацювала бухгалтеркою, тримаючись за стабільність, яка не приносила радості. Повномасштабна війна змусила її переїхати з дітьми в карпатське село Корчин на Львівщині, пройти через апатію першого року, але зрештою зняти власне життя з паузи. Сьогодні, у 39 років, вона кардинально змінила фах, започаткувала крафтове виробництво чаїв, стала тренеркою з аквааеробіки, розвиває жіночу спільноту та допомагає іншим знайти опору. Як не побоятися втратити звичне, чому помилки є обов’язковою умовою зростання і як знайти сміливість стати авторкою власної історії. Далі — від першої особи.
Я народилася і все життя до повномасштабної війни прожила в Києві. За освітою я бухгалтерка. У професію прийшла одразу після школи: вступила на заочне навчання і з того часу працювала тільки з цифрами та звітами. Бухгалтерія стала моєю єдиною справою практично на все доросле життя.
Якщо бути відвертою, я ніколи по-справжньому не любила цю роботу. Але дуже довго жила з переконанням, що більше нічого іншого просто не вмію. Бухгалтерія здавалася надійною, зрозумілою справою, яка гарантувала заробіток і твердий ґрунт під ногами. Ця уявна стабільність тримала мене роками. Я навіть жартома часто повторювала: «Коли виросту — обов’язково знатиму, ким хочу бути насправді».
Типовий день у столиці минав передбачувано: робота, побут, сім’я, виховання трьох дітей. Левову частку доби я проводила за монітором. Ця сфера вимагає постійного підвищення кваліфікації: я регулярно відвідувала семінари, вивчала зміни до законодавства й тоді щиро вважала, що просто не люблю вчитися. Лише згодом зрозуміла: річ була зовсім не у навчанні, а в тому, що я вивчала те, до чого не лежала душа.
Найбільше мене виснажували навіть не звіти, а постійне внутрішнє відчуття: я не на своєму місці. Я могла бути відповідальною, сумлінною, професійною, але щодня відчувала, що перебуваю не у своїй тарілці. Водночас я не знала, чим саме хотіла б займатися натомість. Думки про кардинальні зміни виникали неодноразово, та щоразу вмикався страх: «Куди ти підеш? У тебе є досвід, є зарплата, ти можеш забезпечити родину. Ризикувати всім заради невідомості — безглуздо». Так накопичувалися тиха туга, розгубленість і втома.
На Львівщину ми виїхали 24 лютого 2022 року, у перший день великої війни. Ми їхали не в цілковиту невідомість: у селі Корчин Сколівської громади був старий будинок, який дістався у спадок колишньому чоловікові. Раніше ми використовували його як дачу і приїжджали туди двічі на рік. Місцевість була знайомою, але я абсолютно не уявляла, наскільки затягнеться цей від’їзд. Здавалося, перечекаємо тиждень-два і повернемося до звичного київського ритму. Тоді я й подумати не могла, що саме тут розпочнеться моє нове життя.
Перший рік був суцільним випробуванням. Це був стан нескінченного очікування, розпачу та безвиході. Минали тижні, але нічого не закінчувалося. З’явилося відчуття, що ти не живеш, а просто існуєш, ніби хтось натиснув на паузу: от завершиться війна — і тоді почнеться життя. Цей тиск затягував у депресивний стан.
Побут у гірському селі теж став серйозним викликом. Корчин не газифікований, у будинку лише пічне опалення, тобто все тримається на дровах. Якраз дровами палити важко, але це забезпечило нам тепло під час відключень світла. Але під час перших блекаутів у хаті моментально зникало все: вода, тепло, зв’язок та інтернет. Досі пам’ятаю страшний епізод першого року, коли в селі померла старенька сусідка, а ми через відсутність покриття не могли викликати ані швидку, ані поліцію.
Я завжди прагнула знайти сенс навіть у найважчих обставинах. На початку заспокоювала себе тим, що цей складний період згуртує людей, зробить нас людянішими та відкриє новий етап для країни. Та згодом стало зрозуміло, що це не так, а старі проблеми нікуди не зникли.
У певний момент прийшло різке протверезіння: я більше не хочу і не можу чекати. Роки йдуть, мені ніколи вже не буде стільки, скільки є сьогодні. Я хочу змін просто зараз — незалежно від того, що коїться довкола.
Я наважилася на серйозний крок: продала квартиру в Києві та купила в Корчині стареньку садибу із земельною ділянкою. Вирішила її відновити та згодом започаткувати власну справу в напрямку зеленого туризму. Це стало точкою внутрішнього перелому. Я вперше твердо сказала собі: я знімаю своє життя з паузи. Не чекатиму ідеального моменту — житиму тут і тепер.
Вийти з глибокої кризи мені допомогло навчання. І в цьому криється дивовижний парадокс: до війни я вважала себе нездатною до нового, а виявилося, що просто вивчала чуже.
Спершу я поїхала до Дрогобича опановувати фах масажистки. Це був ґрунтовний курс, який подарував мені першу нову професію. Я була щиро здивована, чому не прийшла до цього раніше, адже завжди була дуже тактильною людиною. Потім познайомилася з громадською організацією «Імпульс», яка проводила безкоштовні освітні програми. Там я відучилася на адміністраторку готельного бізнесу, а згодом пішла на курс зі створення крафтового виробництва.
Саме там з’явилася ідея з трав’яними чаями. Я ніколи не пила кави й не любила пакетовані чаї з супермаркетів — завжди віддавала перевагу зіллю. Менторка навчальної програми чудово зналася на травах і дала мені потужний поштовх. Я усвідомила: моє давнє захоплення може стати чимось більшим, ніж просто домашнє хобі.
На цих курсах довкола мене сформувалося надзвичайне жіноче середовище. Спочатку це були переселенки з різних куточків України — з окупованих міст, зі сходу та півдня, а пізніше до нас почали приєднуватися місцеві жінки. Ми підтримували одна одну, ділилися болем і разом училися рухатися далі. Згодом я виграла мікрогрант на власну справу. Крок за кроком до мене поверталося відчуття сили: я можу створювати власне життя своїми руками.
Оскільки травництво прив’язане до природних циклів, шлях від першої ідеї до готового продукту був тривалим. Перше літо пішло на практичні дослідження та збір зіль у межах навчання. А цього літа я вже повністю налагодила власний процес заготівлі під брендом «Ладні трави».
Для мене принципово важлива якість. Я не просто збираю дикорослі рослини в лісах і на полонинах — частину сировини вирощую власноруч. Минулої осені розчистила та обробила важку гірську землю, висадила календулу, чорнобривці, аптечну ромашку. Ми живемо далеко від промислових підприємств і трас, тож саме карпатське повітря і земля створюють ідеальні умови для цілющих рослин.
У нас повністю ручна праця: ми не косимо трави механічно, а зрізаємо кожну квітку й листочок, правильно їх сушимо та компонуємо. Наразі бренд готується до повноцінного запуску в онлайн-форматі та на локальних точках, хоча ми вже встигли представити свої чаї на фестивалях, ярмарках і міських подіях, де зібрали перші замовлення та теплі відгуки.
У цю справу надзвичайно природно увійшов мій десятирічний син Давид. Він дуже допитливий, обожнює ліс і має пристрасть до збирання грибів. Коли я вперше покликала його із собою по трави, він загорівся цією ідеєю. Тепер ми ходимо разом: Давид знає тонкощі заготівлі, вміє розрізняти рослини, знає правильний час збору. Син навіть жартує: «Мамо, я вже стільки всього знаю, що можу працювати справжнім травником!».
Та найбільша цінність для мене навіть не в його допомозі, а в наших спільних розмовах посеред лісу. Син на власні очі бачить, як народжується ремісничий продукт і як його мама з нуля будує власну справу.
Ще одна важлива частина мого нового життя з’явилася завдяки воді. Коли в Сколе відкрився басейн, я одразу почала туди ходити. Вода — моя рідна стихія: у дитинстві я професійно займалася плаванням, і басейн для мене завжди був формою медитації. Коли мені важко — я плаваю; коли мені радісно — я теж у воді.
Якось у мене з’явилася думка: чому б не створити водні тренування для місцевих жінок? Директор комплексу підтримав ініціативу, і я стала сертифікованою тренеркою з аквааеробіки. Зараз проводжу заняття двічі на тиждень. Спочатку місцеві ставилися до такої ідеї дещо стримано й насторожено, але зараз сформувалася постійна група, приходять нові учасниці. Я бачу, як вода розвантажує жінок, повертає їм легкість і знімає накопичений стрес.
Крім цього, разом із партнерками ми створили в Сколе жіночий клуб «Нова вона» — простір для підтримки, саморозвитку, відновлення та щирого спілкування. Також я працюю локальною гідкою: проводжу екскурсії рідними місцями, показуючи людям красу карпатської природи.
У мене не було одного конкретного дня, коли я прокинулася й подумала: «Ось тепер я знайшла себе». Усе відбувалося поступово. Але сьогодні, у 39 років, я можу впевнено сказати: це найкращий і найсвідоміший період мого життя.
На перший погляд здається, що я займаюся абсолютно різними речами: масаж, аквааеробіка, збір трав, екскурсії, жіночий клуб. Але для мене це нерозривне ціле. Усі ці напрями пронизані однією спільною ниткою — це турбота про здоров’я, рух, підтримка жінок, відчуття внутрішньої сили та якість життя. Я не хочу відмовлятися від жодного з них, адже разом вони формують мене сьогоднішню.
Якщо порівняти моє життя в Києві із теперішнім — це два абсолютно різні світи. Раніше в мене була стабільна професія, яка не приносила радості. Зараз класичної стабільності немає, натомість є набагато цінніше: відчуття, що я є авторкою власного життя. Я нарешті почула себе, дозволила собі помилятися, пробувати знову і не боятися нового.
Нещодавно я переглядала свій фотоархів за останні роки перед вторгненням і помітила дивну річ: у мене майже не було світлин. За три роки — лише поодинокі спільні кадри з дітьми чи з відпустки. Мене самої на фото практично не існувало. Перший рік великої війни минув так само — без кадрів. А за останні два роки, коли я нарешті почала діяти, фотографій з’явилося безліч. Моя знайома психологиня зараз пише магістерську роботу про вплив фотографії на внутрішній стан, і я беру участь у її дослідженні. Це справді показово: коли ти пригнічена — ти ховаєшся, а коли повертаєшся до життя — починаєш фіксувати кожну його мить.
Якщо хтось зараз стоїть на роздоріжжі й боїться зробити крок у невідомість, я можу порадити лише одне: не бійтеся і дійте.
Мене повністю трансформувало усвідомлення: наше життя — виключно в наших руках. Ми не можемо вплинути на глобальні потрясіння чи контролювати всі зовнішні обставини, але завжди маємо право вирішувати, що робити далі. Легких часів не буває ніколи.
Нам із дитинства навіювали, що помилятися — це соромно або неправильно. Але помилка — це просто частина зростання. Якщо ти помиляєшся, значить, ти рухаєшся вперед. Щоразу, коли я беруся за щось нове, я відчуваю хвилювання і легкий мандраж. Але тепер я знаю: якщо є острах — отже, я на правильному шляху, саме в ці двері потрібно заходити. Щойно робиш перший крок, життя підхоплює: з’являються потрібні люди, відкриваються можливості, знаходяться вчителі й підтримка.
Згадайте дитину всередині себе. Ту, яка колись мріяла, захоплювалася простими речами й не озиралася на нав’язані рамки «дорослого й серйозного» життя. Можливо, саме там захована ваша справжня сутність. Не бійтеся здатися дивними чи незрозумілими. Життя занадто швидкоплинне, аби роками сумніватися й марнувати час на чужі сценарії. Зробіть хоча б найменший перший крок — і наступну сходинку простір підкаже сам.
Олена ЧЕПІЛЬ, для Leopolis.news