«Музика – це мова без слів»: як композиторка з прикарпатського села Марія Яремак несе українську ідентичність у світ

Вже завтра, 8 листопада у Гарнізонному храмі у Львові відбудеться благодійний концерт Марії Яремак «Українська фантазія» — подія, що поєднає симфонічну музику, сучасну композиторську сцену й культурну пам’ять. Напередодні концерту Марія розповіла «Леополісу» про свій шлях від карпатського дитинства до світових сцен, про музику як мову ідентичності та силу, здатну говорити про війну там, де слова безсилі.

Ви народилися в прикарпатському селі. Пам’ятаєте момент, коли музика вперше стала для вас мовою, якою можна розповідати історії?

Для мене музика завжди викликала мурашки по тілу. Я не могла зрозуміти, чому — адже з фізичної точки зору, це просто, але воно здатне викликати такі глибокі емоції, ностальгію. У школі я була сильною в науках, брала участь в олімпіадах, але коли постало питання між фізикою і музикою — я обрала музику. Це універсальна мова, якою можна спілкуватися без слів.

Пам’ятаю, як в дитинстві ми були в гостях, і в них було фортепіано. Я потягнулася до клавіш — і раптом почулися звуки. Я ледве дотягувалася рукою, але тоді зрозуміла, що можна не просто слухати музику, а відтворювати щось своє, наче творити цю магію своїми руками. Саме тоді почалося моє «спілкування» з музикою.

Наскільки природа, пісенність і міфологія Прикарпаття вплинули на ваше звучання сьогодні?

Дуже. Я зростала серед пісень і живої музики. Пам’ятаю весілля, коли вже третя ночі, а всі співають «Ой у вишневому садку» в унісон. Ми колядували, я слухала закарпатських музикантів із бубном — це було щось магічне.

Дім, де я жила, пахнув травами, у нас була велика піч, ми палили дровами. І мені завжди здавалося, що мій світ вічно поруч — варто тільки причинити вікно, і побачиш мавку чи світлячків. Цей світ, казковий і справжній водночас, глибоко вплівся в моє звучання.

Вашу музику виконували на Євробаченні, у Голлівуді, на Королівських гала-вечорах. Як вам вдалося подолати стереотип, що людині з села важко пробитися у світову індустрію?

Думаю, справа в тому, щоб просто робити. Коли було складно — не зупинялася і щиро виконувала те, люблю. І, мабуть, важливим моментом був той, що я ніколи не знайомилася з відомими й впливовими людьми через вигоду. Мені від них нікого нічого не було потрібно. Я просто з ними дружила, бо вони класні люди. Можливо, тому вони згодом хотіли допомогти мені самі. Я не просила — я йшла своїм шляхом, і, здається, це найкраще працює.

Ви часто поєднуєте українські мелодії з фентезі-звучанням. Чому саме цей жанр став для вас способом говорити про Україну?

Насправді це не зовсім фентезі — просто це слово найточніше описує, що я роблю. Мені завжди хотілося зберегти в музиці те, що передавалося з уст в уста — історії, легенди, культуру, яка зараз губиться у шумі соцмереж. Фентезі не має рамок. Якщо скажу, що пишу лише класичну чи електронну музику — це вже обмеження. А у фентезі ти створюєш цілі світи. І в цих світах я хочу, щоб завжди звучала Україна.

Які образи чи емоції з’являються у вас, коли творите?

Найголовніше, щоб музика розповідала історію. Не просто набір красивих нот, а щось, у чому кожен може впізнати себе. Кожен твір я бачу як маленьке оповідання або легенду, яку розповідаю через звуки. Наприклад, коли історія тільки починається — музика спокійна, лагідна. Коли розвивається — розгортається оркестр, звучання стає ширшим, глибшим. Я бачу перед собою повноцінну історію, яку треба прожити.

Як змінилося ваше сприйняття музики після початку повномасштабного вторгнення?

Кардинально. Коли почалася війна, перші місяці я волонтерила, поки не сталося дві події. Ми з Мариною Круть зробили пісню «Скажи мені, Боже» — і люди писали, як вона їх підтримує. Потім я створила власну версію гімну України. Я відчувала, що Україна — поранена, надламана, і хотіла це передати. Ми записали все вдома, без ресурсів, але трек набрав понад 50 мільйонів прослуховувань.

Тоді я зрозуміла, наскільки велика сила музики. Коли ти на дипломатичному вечорі просто говориш: “У нас гинуть діти” — люди не знають, як реагувати. Але коли виконуєш колискову, присвячену загиблим дітям, вони починають відчувати. І це найважливіше. Більшість подій, у яких я беру участь, — благодійні. І в Україні, і за кордоном. Ми провели вже близько 70 концертів у Британії, Естонії, Польщі, Німеччині, Франції, США. Для мене це спосіб допомагати через те, що я вмію найкраще — через музику.

Ваш наступний концерт у Львові — «Українська фантазія». У чому ідея такого заходу, та що в ній найважливіше для вас?

Для мене це вечір казки. Колись бути українцем вважалося “неприкольно”. Ми дивилися на Захід, думали, що все краще там. А зараз я бачу, наскільки ми самі унікальні. Коли я показую іноземцям наші записи, вони кажуть: “Я ніколи такого не чув”.

Нещодавно я записувала свою музику в Air Studios у Лондоні — тій самій, де створюють саундтреки для Дюни, Володаря перснів, фільмів Disney. І коли я використала гуцульські мотиви, музиканти, які грають сотні саундтреків на рік, писали мені: “Це щось зовсім інше, неймовірне”. Вони казали, що це вирізняється.

І я розумію: це наша сила — ідентичність і унікальність. Саме це хочу передати в «Українській фантазії».

Олена Чепіль, для Leopolis.news