Народ, який вмирає в мовчанні, не воскресає! | Блог Олега Филика

Теперішні реалії в країні порівняно з іншими часами відрізняються лише тим, що ми не жили в ті часи.

З часом на все виробляється імунітет – навіть на розчарування. Такий імунітет є вбивчим і незворотнім, бо породжує потворне відчуття влади над безсилою вірою, прирікаючи її на загибель.

Ніхто не любить караючого Бога тому, що тоді доведеться ненавидіти грішного себе.

Ніхто не хоче жертовної держави тому, що тоді доведеться віддати щось від себе.

Носії такого імунітету діляться на дві категорії. На тих хто вірить, що зрада зійде з рук, і на тих хто сподівається, що зрада відчиняє ворота до вічного владного раю. Таких легко впізнати, бо як тільки в країні з’являється щонайменший проблиск правди і натяк на прозріння – це одразу хоронять під лавиною шуму якоїсь гучної події або трагедії. Зухвалі вбивства у Львові цьому підтвердження.

Хтось із класиків свого часу сказав, що політична ідея, яка не веде до катастрофи, не набуває популярності. Катастрофу я бачу, а ідею – ні. І ви не побачите – бо її немає. Й ідеології також немає – є схема утилізації. Є бездушність, яку видають, маскують під незламність, поки при владі. А коли владу втрачають, тоді любов до держави стає тваринним інстинктом боягузів ставати на бік сильного. Люди починають захищати свої ілюзії з більшим гнівом, ніж правду.

Чим більше ми перемагаємо, тим більше дратуємо інших. Так є. Дратуємо рабів. Знаєте, чому ця історія важлива? Бо ми досі не розпрощались із кріпацтвом. Воно лізе нам у свідомість, коли ми чекаємо «вказівок згори». Коли боїмося брати відповідальність. Коли любимо покірних. Коли кажемо: «Мовчи, бо війна».

Це і є залишки кайданів. Ми їх несемо в собі, як спинний хребет імперії. Бо пан давно здох, а слуга живе в нашій голові, продовжуючи роздержавлювати державу.

Олег ФИЛИК, доктор філософії з політичних наук