«Навіть після чотирьох ампутацій можна жити повноцінним життям». Історія ветерана Миколи Шота

Він втратив усі чотири кінцівки, пережив кому, десятки операцій та найважчі місяці реабілітації. Сьогодні ветеран російсько-української війни Микола Шот самостійно кермує автомобілем, катається на водному мотоциклі й навіть тренується на біговій доріжці. Далі — історія про силу духу, яка може здолати будь-які бар’єри.

«Тягнути далі вже не було куди»

До повномасштабного вторгнення Микола Шот працював у будівництві, часто виїжджав на заробітки до Польщі. Але коли росія розпочала велику війну, чоловік вирішив: мусить йти захищати країну.

«На початку всі казали: два-три дні, і все закінчиться. Я чекав, чекав, але тягнути далі вже не було куди. Взяв військовий квиток і пішов у військкомат у Києві, адже проживав там. Того ж дня мене направили в Білу Церкву на розподіл, і так я приєднався до 1-ї окремої бригади спецпризначення імені Івана Богуна. До того я проходив строкову службу ще у 2001–2003 роках», — пригадує Микола Шот.

Спершу чоловік служив на Чернігівщині, охороняв прикордонні села з боку Білорусії. Потім місцем дислокації до 2023 року стала Харківщина. Микола виконував завдання всього за кількасот метрів до ворожих позицій.

«У серпні 2023 року під Вовчанськом я отримав своє перше поранення. Поранило руку й ногу. В ногу вставляли метал. У госпіталі в Харкові мене прооперували й відправили на три місяці на домашню реабілітацію», — каже ветеран.

«Окрім ампутації чотирьох кінцівок, у мене була перебита вся середина»

Після відновлення Микола Шот повернувся до свого підрозділу на Донбас. Згодом його реформували. То ж наприкінці 2023 року чоловік продовжив службу вже у складі 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр».

«Часів Яр, Кліщіївка, бахмутський напрямок загалом. Я був кулеметником. У цій бригаді пробув недовго. Через п’ять місяців після першого поранення отримав друге, — пригадує він.

Трапилося це у лютому 2024 року під час мінометного обстрілу.

«Я нічого не пам’ятаю, бо одразу після отримання поранення знепритомнів. Був у комі кілька місяців. Як розповідали пізніше, спершу мене завезли у Дніпро, потім гелікоптером у Київ, бо по-іншому могли недовезти. Я втратив дуже багато крові. В Києві вже прийшов до тями. Окрім ампутації кінцівок, у мене була перебита вся середина: пошкоджений кишківник, видалили третину легені. Як на зло, бронежилет захищає спереду й ззаду, а мені влучило збоку. Добре, що голову не зачепило. Лікарі зафіксували у мене шок другого ступеня і серйозну психологічну травму», — каже Микола Шот.

Вчився жити заново

Після коми в чоловіка відмовили нирки, довелося підключати апарат штучного дихання. Згодом бійця перевели у хірургію у Винниках, де провели низку операцій. Ветеран каже, морально найважчими були початки.

«Тіло атрофоване, я не міг рухатися. Реабілітологи й психологи мене перевертали, щоб не було пролежнів, розминали тіло, вчили заново сидіти. Потім брат дістав електричне крісло колісне, у яке мене переносили двоє людей. Далі — спортзал, фізкультура, підготовка до протезування», — каже він.

У вересні 2024 року завдяки знайомим Микола поїхав на протезування до США. Там пробув чотири місяці й повернувся в Україну вже з усіма чотирма протезами.

Усі казали: «Ти не зможеш бігати»

Попри важкі травми, сьогодні ветеран веде активний спосіб життя. Бігає, бере участь у марафонах, займається спортом і навіть катається на водному мотоциклі.

«Після Америки я продовжую реабілітацію у Львові, в центрі «Unbroken». Вони поставили мене на дуже гідний рівень. Тут мені дали бігові стопи, зробили спеціальні куксоприймачі, щоб я міг керувати автомобілем. Я щодня приїжджаю сюди на заняття. Коли мені вперше прикрутили бігові стопи, усі казали: «Ти не зможеш бігати, бо треба розмах рук для інерції». Але я одразу встав — і побіг. Це вразило не тільки мене, а й багатьох людей. Тепер тренуюся. Мрію потрапити у Паралімпійську збірну», — розповідає Микола.

Не менше захоплення викликає його вміння самостійно кермувати авто.

«Мені також казали: «У тебе немає рук і ніг, як ти будеш їздити?» Я сів — і поїхав. Спершу обережно, а потім виїхав на трасу. Тепер їжджу щодня і зовсім не гірше, ніж до поранення», — каже він.

«Лише одне життя, і я хочу бути комусь корисним»

Окрім того, у центрі «Unbroken» Миколі Шоту запропонували роботу — стати ментором для інших ветеранів.

«Керівництво побачило, як я спілкуюся з хлопцями, як піднімаю їм дух. Вони знають, який я є, бачать, що я бігаю, тренуюся. Тому запросили проводити заходи, ділитися досвідом. Я після поранення почав більше цінувати кожну мить. Пробую все, чого не пробував раніше. У мене є лише одне життя, і я хочу бути комусь корисним. Для цього роблю все можливе», — пригадує ветеран.

Тим, хто тільки починає свій шлях відновлення після важких травм, Микола Шот радить:

«Ампутація — це не кінець світу. Багато хто закривається в собі, впадає у відчай. Але всі бар’єри — у голові. Якщо є можливість, треба спробувати. Не вийшло з першого разу — вийде з другого. Мені казали, що я багато чого не зможу, але я довів, що можливо все. Я маю чотири ампутації — і все одно сам ходжу в магазин, сам розраховуюся, воджу автомобіль, спілкуюся телефоном. Жити і радіти можна завжди», — говорить Микола Шот.

У кожного ветерана цей шлях свій, з власними викликами й відкриттями. Але спільним лишається головне — досвід, який назавжди змінює людину і стає частиною сучасної української історії.

Олена Чепіль, Leopolis.news