Не математика винна

У Facebook тривають дискусії батьків, що виступають за зменшення викладання математики та виключення її з НМТ, та захисників математики, без якої у сучасному світі нікуди. Бачимо, як накинулися на батьків-скептиків. /Ціна держави/

А ми дамо трохи контексту, роз’яснення і приховану причину, чому вони так думають. І доведемо, що ви не на тих накинулися.

Справжня причина, чому більшість «критиків математики» виступає за зменшення її частки у школі, – це безпорадність. Безпорадність у ситуації: «Як забезпечити дитині якісне засвоєння математики?».

У кого є гроші – 250–450 грн за заняття – наймають репетиторів. Але часто це потрібно лише для того, щоб підтримати базове засвоєння знань. У кого грошей немає, намагаються самі займатися з дітьми, але це має певну межу: десь у середній школі батьківської бази знань уже не вистачає.

А хтось просто змиряється з тим, що є, і шукає, куди можна спрямувати свій відчай, породжений безпорадністю.

А в чому причина поганого засвоєння математичних знань у школі – не в окремо взятому закладі, а загалом у шкільній системі?

У школах катастрофічно не вистачає вчителів, зокрема з математики, природничих наук та іноземних мов.

Нагадаємо трохи чисел:

У 2023 році 16% вчителів пішли з професії, у сільській місцевості – 22%.

До 2030 року 40% вчителів планують залишити професію.

Причини:

1. Низька оплата праці. У березні 2026 року, за даними Держстату, освіта була найменш оплачуваною сферою – 14 933 грн після оподаткування.
2. Складні умови роботи під час повномасштабної війни: дистанційка, комбіновані формати навчання тощо.
3. Тиск з боку батьків, яким усі завжди винні.
4. Високі трудовитрати на звітність. Через це вчителі перепрацьовують понад норму, за яку отримують гроші.

У результаті кваліфіковані й умотивовані вчителі, які можуть добре навчати, йдуть зі школи: або взагалі залишають професію, або переходять у репетиторство та групові заняття.

Ті, хто ще залишається в школі, умовно діляться на дві категорії:

– святі люди, сподвижники і просто волонтери, які ставляться до своєї роботи радше як до служіння;

– слабко кваліфіковані або невмотивовані вчителі, які не хочуть ні вчити, ні напружуватися. Вони знають стан справ у галузі й розуміють, що за них усе одно триматимуться, тому роблять, що хочуть.

Справжня проблема в тому, що освіта у нас хронічно недофінансована. Наприклад, порівняно з пенсійною системою. І це проблема не сьогоднішнього, а не вчорашнього дня.

Наше улюблене порівняння.

2021 рік:

витрати на освіту – 324 млрд грн;

витрати Пенсійного фонду України – 520 млрд грн.

2025 рік:

витрати на освіту – 394 млрд грн;

витрати Пенсійного фонду України – 1 трлн 32 млрд грн.

Тобто видатки на освіту у гривнях зросли лише на 21,6%, тоді як видатки на ПФУ – на 98,5%.

Для створення відео на YouTube-каналі «Ціна держави» ми вивчали шкільні системи Кореї, яка має одні з найкращих показників PISA у світі, Фінляндії, що колись була взірцем реформування школи, та Естонії – прикладу трансформації радянської системи в сучасну.

Скрізь реформи починалися зі зміни оплати праці вчителів, коли їхні зарплати ставали вищими за середні по країні. Нагадаємо: у березні «чиста» зарплата освітян становила 14 933 грн, тоді як середня по країні – 23 374 грн.

Це створює надзвичайний попит на професію вчителя. Наприклад, у Фінляндії лише 10–15% абітурієнтів вступають на вчительські спеціальності, що потім забезпечує 95–98% працевлаштування у школі. Оплата праці та складність відбору визначають і високий соціальний статус учителя.

Теорему про те, чому у нас погано з математикою і чому деякі батьки намагаються викинути її з іспитів, доведено.

А тепер вічне питання: що робити?

Є дві опції:

1. Залишити все як є і рухатися за інерцією. Тоді якісна шкільна освіта остаточно стане доступною лише для багатих і заможних – це десь до 20% населення.
2. Робити дуже болючі й непопулярні кроки.

Перейдемо до змісту пункту №2. Що можуть включати непопулярні дії?

А. Підвищення ефективності використання поточних коштів. За цією гарною фразою ховається закриття малокомплектних шкіл у сільській місцевості. До повномасштабної війни, за грубими підрахунками, з 9 тисяч сільських шкіл треба було закривати 2–3 тисячі. Це не норма, коли існують школи на 25–30 дітей, яких навчають 6–8 вчителів, а левова частка коштів витрачається на утримання будівлі. Це не опція, а річ, яку треба робити в будь-якому разі.

Б. Збільшення фінансування шкіл. Тут теж є два шляхи, і вони не обов’язково взаємовиключні.

Перший – перерозподіл бюджетних витрат у бік освіти. Вище ми довели, що уряд у нас інвестує в старість коштом молодості й перспектив. Причина – електоральні дивіденди.

Другий – запровадження податків на школу. Як приклад – США, де є податок на нерухомість, який іде безпосередньо на фінансування шкіл. Зазвичай це 3–4% від ринкової вартості нерухомості на рік. У нашому випадку можна було б почати бодай із 0,3–0,4%. Умовно, якщо житло коштує 1 млн грн, це 3–4 тис. грн на рік, або 250–330 грн на місяць. На користь цієї ідеї говорить те, що у нас податок на нерухомість недооцінений і загалом ще радянський: він нараховується від метражу на одну зареєстровану людину.

Це ми дуже спрощено й узагальнено описали стан проблем зі шкільною освітою та ймовірні шляхи їх розв’язання.

Ті, хто захищає математику і критикує батьків-скептиків, мають не просто доводити важливість математики в житті. Вони мають пояснювати, як змінити фінансування шкільної освіти так, щоб доступна якісна математична освіта сама переконала батьків у ваших аргументах.