09.09.2026
У травні цього року отець Юстин Бойко зареєстрував електронну петицію про виселення з центру Львова усіх закладів секс-індустрії: від секс-шопів до стриптиз-клубів. Однак, 25 серпня на сесії Львівської міської ради депутати не підтримали петицію отця Юстина Бойка. Хоча 26 серпня голови кількох фракцій звернулися до міського голови Львова Андрія Садового з пропозицією створити робочу групу для комплексного опрацювання питань, порушених у петиції авторства отця Юстина Бойка. Хоча чому вони не зробили цього на профільних комісіях львівські райці так і не пояснили. Видається, що у даній ситуації вони вдалися до старої бюрократичної хитрості: щоб затягнути розгляд питання треба створити якусь робочу групу, яка не має для цього жодних легітимних повноважень.
Про особисті моральні принципи у боротьбі із неправильними рішеннями львівської мерії, чому Львів втрачає звання українського П’ємонту та де зникла громадянська позиція львівської інтелігенції та наукової спільноти, журналіст Leopolis.news поспілкувалася із отцем-блогером Юстином Бойком.
Отче Юстине, почнімо з найновішої інформації щодо вашої ініціативи про перенесення «сексуальних» закладів з центру на периферію. Після провального голосування на сесії, голови усіх фракцій пообіцяли Вам таки вирішити питання петиції. Ви їм вірите?
Я хочу вірити кожній людині, яка дає слово. Але християнство вчить нас дуже просто: «По їхніх плодах пізнаєте їх». Тому не хочу нікого передчасно засуджувати – подивимося на плоди. Для мене ця історія вже давно не лише про конкретні заклади. Вона про сумління міста: чи здатні ми поставити моральне добро громади вище від чиїхось інтересів.
Чи погрожували Вам власники секс-клубів або намагалися купити вашу лояльність?
Про речі, яких не можу підтвердити фактами, говорити не буду. Але мою позицію купити неможливо. Священник може помилятися, може бути слабким, але він не має права продавати своє сумління. Бо за своє слово я відповідатиму не тільки перед людьми.
Прикро, що секс-клуби є також біля Гарнізонного храму, на площі Ангелів. На ваш погляд, чи мали б отці з цього храму звертатися до мерії, аби заклади таки перенести з площі?
Для мене питання навіть не в метрах від храму. Храм нагадує містові про присутність Бога, про святість людини, про жертву, любов і вічність. І коли поруч людина перетворюється на товар – виникає дуже промовистий духовний контраст. Думаю, духовенство має право і обов’язок говорити про це. Не для того, щоб когось принизити, а щоб захищати гідність людини.
Що сталося з нашим суспільством? Ще тридцять років ми говорили і жили ідеалами і цінностями, а зараз у більшості людей споживацький підхід до життя і космополітизм у поглядах.
Ми переживаємо не лише економічну чи політичну кризу. Ми переживаємо кризу сенсу. Людину переконують, що щастя – це мати, споживати, розважатися і ні в чому себе не обмежувати.
Християнство говорить протилежне: людина стає великою тоді, коли здатна любити, служити, жертвувати і брати відповідальність. Якщо ми втратимо цю вертикаль до Бога, горизонталь суспільних відносин дуже швидко перетворюється на боротьбу інтересів.
Чому, на Ваш погляд, Львів втрачає звання українського П’ємонту?
Бо П’ємонт – це не географія. Це дух. Львів був великим тоді, коли тут були люди, готові платити особисту ціну за переконання, культуру, віру й українську справу. Найнебезпечніше для Львова – перетворитися на музей власної слави. Нам потрібне духовне пробудження: від спогадів про великих галичан – до виховання людей, здатних бути такими сьогодні.
Чому церква недостатньо говорить про суспільні проблеми? Відсторонилася від проблем громади, не називає вголос винних у корупції, схемах та обкраданні держави і народу.
Церква не повинна бути ні владною, ні опозиційною. Вона повинна бути вільною. Її завдання – називати добро добром, зло злом, правду правдою незалежно від прізвищ і посад. Пророки Старого Завіту не питали царя, чи зручно йому почути правду. Але водночас священник не прокурор і не партійний агітатор. Наше найважливіше завдання – будити сумління. Бо корупція починається не з кабінету чиновника. Вона починається в людському серці, коли людина вирішує, що їй можна те, чого не можна іншим.
Куди, на Ваш погляд, зникла львівська інтелігенція? Не чути голосу академічної спільноти?
Можливо, проблема не в тому, що інтелігенції немає, а в тому, що стало мало людей, готових ризикувати власним комфортом заради правди. Інтелігентність – це не лише освіта чи науковий ступінь. Це відповідальність за суспільство. Євангельське писання тут дуже просте: «Якщо ти бачиш зло і маєш можливість сказати правду – що ти робиш?».
За двадцять років у Львові не збудовано жодної середньо школи. Зате церков все більше і більше. Не відчуваєте тут диспропорції? Бо ні знань, ні віри у суспільстві не стало більше.
Я категорично не протиставляв би школу і храм. Нам потрібні і школи, і храми. Але найважливіше – яку людину вони формують. Бо можна збудувати прекрасний храм і не навчитися жити по-християнськи. Можна отримати прекрасну освіту і залишитися морально безвідповідальним. Знання без совісті небезпечне, так само як декларативна віра без любові є мертвою.
Мамона перемагає віру і принципи?
Христос сказав дуже радикально: «Не можете служити Богові й мамоні». Проблема не в самих грошах. Проблема починається тоді, коли гроші стають критерієм добра і зла. Коли продається совість, мовчання, посада, переконання – тоді мамона справді стає богом. Відповідь християнства – свобода серця: мати речі, але не дозволяти речам володіти тобою.
Чи нормально, коли мінімальна зарплата в Україні трохи більше восьми тисяч гривень, а керівники міст та областей отримують у 15-20 разів більше. Наша влада точно зі своїм народом?
Я не хочу рахувати чужі гроші… Але Євангеліє дуже багато говорить про відповідальність того, кому багато дано. Влада – це не привілей, а служіння. Особливо під час війни керівник повинен відчувати біль свого народу. Якщо між життям влади і життям звичайної людини виникають два різні світи – це вже не лише економічна, а моральна проблема.
Чому країна не переходить на воєнні рейки? У Львові після ранішніх похоронів наших воїнів – танці, спів і забави.
Я не військовий стратег і не братимуся визначати сценарії закінчення війни. Але мене хвилює інше – щоб ми не звикли до смерті. Це страшна духовна небезпека. Люди мають право жити, радіти, одружуватися, святкувати.
Але коли вранці ми стоїмо біля домовини воїна, а через кілька годин поводимося так, ніби нічого не сталося, маємо запитати себе: чи не зачерствіло наше серце? Пам’ять про полеглих повинна змінювати спосіб нашого життя.
Чи не задовго, на ваш погляд, Андрій Садовий керує Львовом? Місто законсервоване у розвитку, ростуть, як гриби після дощу лише багатоповерхівки.
Двадцять років – це справді дуже тривалий час для демократично обраного керівника. Але я не хотів би переходити на персональну боротьбу. Християнський погляд на владу інший: жодна влада не є вічною і жодна людина не є незамінною. Влада є служінням, за яке людина відповідатиме перед суспільством, історією, власним сумлінням і Богом.
Скільки років ведете блог у соцмережах та чи заробляєте на цьому?
У соціальних мережах я багато років. Для мене це, насамперед, ще одна можливість говорити про Бога, Церкву, історію, культуру і суспільство з людьми, яких я, можливо, ніколи особисто не зустріну.
Якщо існує монетизація – це технічна можливість платформи. Але дуже важливо, щоб людина ніколи не почала підлаштовувати правду під кількість переглядів.
Чи плануєте йти в політику?
Не планую. Я монах і священник – це моє покликання. Але священство не означає втечі від суспільства. Християнин не може сказати: «Мене це не стосується», коли бачить несправедливість.
Моє завдання – не здобувати владу, а нагадувати тим, хто її має, що влада також стоятиме перед судом совісті й Бога.
Як ставитеся до хейту у вашу адресу?
Намагаюся відрізняти критику від ненависті. За справедливу критику треба бути вдячним – вона допомагає побачити себе збоку. Образи залишаю на совісті того, хто їх висловлює. Для священника найбільшою небезпекою було б почати говорити не те, що вважає правдою, а те, за що його більше любитимуть.
В Україні є ініціатива заборонити астрологів та тарологів. Як священник Ви «за»? Хоча в час війни до астрологів (це не магія) звертаються навіть матері та дружини зниклих безвісти воїнів.
З погляду християнської віри моя позиція однозначна: ворожіння, тарологія, окультизм і намагання пізнати майбутнє такими способами суперечать довірі до Бога. Людина починає шукати відповіді не у свободі, молитві та відповідальності, а в магічному мисленні.
Щодо законодавчої заборони – тут треба бути обережним. Держава повинна особливо реагувати там, де під виглядом «духовних послуг» є шахрайство, психологічна маніпуляція та заробіток на людському страхові.
Мене сьогодні найбільше турбує навіть не політична чи економічна криза. Мене турбує небезпека зачерствіння людського серця. Ми можемо перемогти ворога, відбудувати міста, вступити до європейських структур – і водночас програти щось значно важливіше, якщо втратимо совість.
Україна потребує не тільки добрих законів, сильної армії та чесної влади. Вона потребує людини, яка боїться не втратити посаду чи гроші, а втратити власну душу.
Бо справжня відбудова України почнеться не з бетону. Вона почнеться з відбудови людини.
Ольга АЛЬТМАН, Leopolis.news