Тренер Петро Василюк: Клички боялися ставати у спаринг із Зауличним

На інтерв’ю погодився не відразу. Переконав аргумент: це важливо для історії боксу і для молодого покоління. Знаний тренер – скромний і небагатослівний, говорить тихо. Інколи доводилося ставити чимало додаткових питань щоб розкрити ту чи іншу подробицю. У своєму поважному віці Петро Василюк продовжує займатися тренерською діяльністю в клубі «Шкіряна рукавичка». Тренує шість днів у тиждень.

Я народився на Рогатинщині 1945 року, а боксом почав займатися вже у Львові, в «Трудових резервах», – розповідає тренер. – Тоді 16-річним вступив у залізничне училище (нині – Львівське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту). Прочитав оголошення й записався на бокс. Тренувався під керівництвом Веніаміна Шаргородського (3-разовий призер чемпіонатів СРСР, багаторазовий чемпіон України, заслужений тренер України – авт.).

Майстром спорту ви стали 1967 року. За яке досягнення?

За перемогу на першості Центральної Ради «Спартак» у Краснодарі. Ще вигравав першість Всесоюзної Центральної Ради Професійних Союзів (ВЦРПС). Чемпіонату України не виграв жодного разу, максимум ставав другим. Перемагав на зональних змаганнях чемпіонату Союзу.

За моєю інформацією, одного разу, 1972 року, ви виступали на чемпіонаті СРСР. Тоді в Москві у чвертьфінальному поєдинку поступилися чинному олімпійському чемпіону Валеріану Соколову з Російської Федерації, відправивши його в нокдаун…

Так, так, «сидів» він. Соколов був шульгою, а я любив боксувати з шульгами. Правий боковий махнув – і він опинився на колінах. Фактично я виграв. То було в кінці третього раунду. Але гонг прозвучав раніше часу й мені не дали його «добити». А він був уже «готовий». Так перемогу віддали йому за очками.

Часто відправляли суперників у нокдауни і нокаути?

Бувало. І сам бував кілька разів у нокдаунах. А нокаутованим не був жодного разу.

Коли почали тренерську діяльність?

Коли з армії прийшов, 1968 року. Виступав і паралельно тренував групу у спортзалі на Руській у Львові. Старшим тренером був Ілля Вінник.

Ваш найбільш титулований вихованець – Ростислав Зауличний (срібний призер Олімпійських ігор 1992 року в складі Об’єднаної команди, бронзовий призер чемпіонатів світу (1993) та Європи (1991, 1993), – авт.). Пригадайте, як почали його тренувати?

Його батько привів. Мирослав (батько Зауличного, – авт.) теж боксом займався, я тренувався разом з ним. Якось Славик зустрів мене і сказав, що приведе Ростика. Я не заперечував. Йому було тоді 15 років, перед тим він займався на Левандівці. В Ростика дитинство було непросте. Мама не дуже добре ставилася до дітей. Батько працював на м’ясокомбінаті, теж не сильно дому тримався. Ростик фактично в нас виріс.

І в боксі пішли результати. Виграв «Відкритий ринг», початкові бої. Потім відправили його на першість Республіканської Ради товариства «Спартак» – він виграв ці змагання в Києві. Далі переміг на першості Центральної Ради «Спартак». Потрапив на чемпіонат Союзу. Уперше став призером (на чемпіонаті СРСР 1988 року в Ташкенті виграв «бронзу» – авт.). І «закрутився», потрапив у збірну Союзу. Тренер Костянтин Копцев теж побачив у ньому талановитого хлопця. І його почали викликати у збірну.

Ви самі зразу помітили в ньому талант?

Талант відразу видно. Тим паче, я тоді вже мав тренерський досвід.

Яким Ростислав був у юності?

Дисципліни в нього не було. Пити – ніколи не пив, а от на тренування міг не прийти. Але потихенько «приручили» його до того, і він полюбив зал. А головне – йому не було куди діватися. Прийде додому – скандал чи ще щось. А в залі – колеги, друзі. Я заберу його додому – пообідає, повечеряє. Поговоримо по душах. Кілька карбованців дам на дорогу. Тоді час такий був, нелегко було. Я до нього ставився, як батько до сина. І він до мене дуже добре ставився, і до моєї дружини Тамари. І взагалі він добродушний сам по собі. Врівноважений, поважав старших. Порядний чоловік.

Після завершення боксерської кар’єри Ростислав переїхав у США. Коли приїжджає на Батьківщину, зустрічається з вами?

Аякже. Він шість разів був в Україні і чотири чи п’ять разів жив у нас. А останній раз жив у готелі. Ми ніколи не брали з нього грошей, це однозначно. Хоча він приносив якісь подарунки.

На Олімпійських іграх 1992 року Ростислав здобув срібну медаль, поступившись у фінальному бою німцеві Торстену Маю – 3:8. Міг виграти?

А він і не програв насправді. Генеральним секретарем Міжнародної асоціації аматорського боксу (АІВА) тоді був німець Карл-Хайнц Вер. Німці кого хотіли, того робили чемпіонами. А тут – німець у фіналі Олімпійських ігор. Я побачив, як поводиться рефері в ринзі й усе зрозумів. Кажу: «Ростику, добивай. Інакше перемоги не бачити». А що добивати, коли не дають (сміється)? Він не програв бою, це однозначно. Таке в нас буває в боксі.

Було образливо?

Будь-яка поразка твого учня дуже образлива. Стільки нервів іде. Навіть якщо вперше виводиш учня на ринг і він програє, то «колотить». Ростик емоційно сприйняв поразку, кричав. Хотів кидати бокс. Я заспокоїв його. Кажу: «Нічого, Ростику, ми ще повоюємо».

Колись Ростислав Зауличний зізнався мені, що майже всі бої, які він програв, програвав насправді не він, а країна – спочатку СРСР, а потім Україна…

Можу підтвердити це. У фіналі Олімпійських ігор йому просто не дали добити суперника, та й усе.

Але хоч по світу поїздив. Ким би він був без боксу? Зв’язався б на Левандівці з бандюганами. Тоді ще час такий був, ходила шпана всяка. Батьки не дивилися за ним, пропав би напевно. А я тримав його на страшенному контролі. І він мене дуже слухав.

Зараз держава платить чималі призові за олімпійські медалі. А тоді як було?

Мені дали без черги талон на автомобіль «Таврія». Але за свої гроші міг купити. По-моєму, 4,5 тисячі заплатив тоді.

Тоді такий бізнес був: купити без черги і продати дорожче…

Ні, я не продав, сам нею їздив.

А грошову премію дали?

Так, десь 4-5 тисяч карбованців. Виходить, якраз на купівлю автівки.

Наступний олімпійський цикл ви були старшим тренером збірної України. Як працювалося з Володимиром і Віталієм Кличками?

Клички – талановиті боксери. Їм треба було більше спарингів, більше проводити боїв. А вони в такій вазі і з таким зростом. Не кожен тренер хотів підставляти під них свого учня. Мало досвіду в них було в боях. А як боксери вони дуже талановиті були.

Ростислав Зауличний розповідав мені, що його ставили спарингувати з Кличками. Пам’ятаєте ті спаринги?

Ну аякже! Ростик не поступався ні одному, ні другому. При тому, що був напівтяжем. Вони боялися стояти в парах з Ростиком. Бо Ростик не жалів їх. Адже в нас, якщо боксуєш з легшим, тоді жалієш, якщо з важчим – не жалієш. Нокдаунів не було, але суддя, бувало, зупиняв спаринг, казав Ростикові трохи легше бити. Дуже талановитий боксер. І боксерський інтелект у нього був на високому рівні. Він як підловив суперника, то вже не відпускав. Я от чимало вже пропрацюю тренером. Богдан Бурда займався, і Олександр Павелець, і інших чимало. Непогані боксери, майстри спорту. Але з Зауличним не зрівняєш.

У Кличків особистим тренером був Володимир Золотарьов. Знаходили спільну мову?

Легко. Владик Золотарьов узагалі врівноважений, порядний. Без будь-яких «завірюх». Ніколи з себе нічого не корчив. Є такі, що підготує третьорозрядника і хоче показати, що він щось вміє. А Владик не такий. Тоді ще Михайло Зав’ялов був у збірній, приїхав з Магадану. Він більше не як тренер був, а в основному як керівник. А ми на лапах працювали постійно. Руки до сих пір болять тримати на лапах такі удари, кожен з яких по 200 кг (сміється). Просить Ростик: «Петре Андрійовичу, та потримайте хоч раунд, хоч два». І скільки треба – стільки тримав.

Після переможного для Ростислава Кубка світу 1994 року в Таїланді на вас чекав дуже цікавий політ додому…

Так, пам’ятаю, Україна не приймала наш літак, то ми вимушено сіли в Мінську. Трохи гуркнуло під час приземлення, але ніхто не постраждав. А коли люди вийшли, той літак спалахнув. З Мінська ми вже поїздом їхали до Києва.

На ваших очах у Львові розкривався ще один видатний львівський боксер, Андрій Котельник.

Він талановитий боксер сам по собі. Але не до кінця себе фактично розкрив, на мою думку. Міг досягнути більше. Але достатньо й того. Я думаю, мало його все-таки возили по змаганнях. Він став срібним призером Олімпіади в Сіднеї. Я теж був на тих Олімпійських іграх, возив збірну Єгипту. Двоє єгиптян зупинилися за крок від медалей.

Як вам працювалося в Єгипті зі збірної цієї країни?

Найтяжче було через мову. Там не знали ні англійської, ні української, ні російської. Доводилося по-всякому спілкуватись. А взагалі єгиптяни дуже слухняні, нормальні люди. Жив у готелі. Харчувався, правда, одним рисом – на сніданок рис, на обід рис, на вечерю рис. Там не було тоді ні картоплі, нічого (сміється). Чимало було перспективних боксерів, які могли багато досягнути в боксі. Але там релігія. Хочеш – не хочеш, «Аллах Акбар» закричали – і тренування вже нікого не цікавить, впали на коліна й моляться. Та й м’яса вони не їли. А яка буде сила без м’яса?..

А поїхав туди просто заробити грошей. І заробив нормально на той час – платили дві тисячі доларів у місяць.

Ви ще й суддя міжнародної категорії, як свідчать деякі авторитетні джерела…

Був Всесоюзної категорії. Уже не суджу. Просто для того, щоб судити, треба їздити. А коли їздитиму, то хто в залі тренуватиме? Приїжджаєш – той захворів, той не прийшов. Доведеться ходити в порожній зал. Це не бажано. Що мені дає те суддівство? І ще ті скандали вічні, кожному не догодиш. Не міг іти на фальш, коли судив – ніколи не дам проти чужого, якщо мій програв.

Чи слідкуєте за виступами нинішнього покоління боксерів? Як вам успіхи наших чемпіонів серед професіоналів?

Олександра Усика дуже добре знаю – тренував ще тоді. Побільше б таких бійців. Це мало б більший вплив і на любительський бокс, і більше дітей ішло б на бокс.

Приходить якось один батько. Просить: «Навчіть мого сина битись, я заплачу». Кажу: по-перше, в нас безкоштовно, платити нічого не потрібно й нікому не кажіть, що ви пропонували гроші. А, по-друге, ми не вчимо битися, а вчимо боксувати. Як я навчу його битись, то він колись поб’є вас. Він засміявся і пішов. Люди думають, що бокс – то бійка. А це серйозний вид спорту. І я не сказав би, що боксери тупіють від того, що отримують якісь удари. По собі принаймні такого не помічав ніколи, щоб десь щось забути або залишити. Може, до старості щось почнеться, не дай Боже. А так ніби все нормально (сміється).

Як підходите до свого 74-річчя? Як почуваєтеся?

Особисто я не жаліюся на якісь болячки або втому. Жінка зараз погано почувається. А в мене є сад, треба обрізати дерева, скопати город…

Продовжуєте тренувати?

Так, маю дві групи в клубі «Шкіряна рукавичка». Треную шість днів на тиждень. З понеділка до п’ятниці маю чотири години, в суботу – дві. Зал нормальний, йому нічого не бракує, снаряди є, мішки, рукавиці. Директор Леонід Савченко в нас непоганий. Він сам волейболіст, а до боксу ставиться дуже добре й навіть розбирається в боксі. Прищеплюю боксерам ігрову манеру. Щоб не просто молотили один одного, а намагалися фінтити, обхитрити, виграти завдяки розуму.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news