Серед мальовничих Карпатських гір, недалеко від Бескидів,вздовж річки розкинулось невелике гірське село Хітар. Розташоване на висоті 800 м над рівнем моря, милує око своєю неповторною природою.

Існують різні версії щодо назви села. Ось одна з них.

Під час монгольської навали деякі родини, втікаючи від ворога, оселились в Карпатських лicax і заснували майбутнє село. Їх називали «Хитрими», бо перехитрили навіть монголів. За іншою версією назва села походить від назви князівської застави, яка була межею князівства.

Площа села разом з полями і лісами, які належали Хітару, близко 50 км. Перша письмова згадка про село в польських документах датована 1572 роком. Цю дату і вважають датою заснування села.

Історію села можна розділити на 3 періоди: становлення, руйнація, занепад.

На початковій стадії існування село було розділено на 3 частини. Третина села (нижній кінець) належала сім’ям Барнів. Центр села належав сім’ям Блистівих , а верхній кінець – сімям Телегіїв. 3 часом сім’ї об’єднались і такого поділу вже не існувало.

Характеризуючи перший період історії села, можна сказати, що село розвивалось, хоч було під владою то Польщі, то Угорщини. Основне господарське заняття селян – натуральне господарство.

Щоб сплатити податки, селяни змушені були продавати худобу на Ярмарку в Сможому, або ж (в кого був ліс) возили смерекове луб’я в Болехів. Податок платили в основному за землю.

Не оминули село і війни.

Під час першої світової село було під владою Австро-Угорщини, частину чоловічого населення було забрано до австрійського війська. Після розпаду Австро-Угорської імперії деякі австрійські воїни поповнили лави Українських Січових Стрільців.

Серед них були Блистів Микола Олексійович, Телегій Василь Якович, Веклин Іван Семенович в офіцерському чині.

Хітар відвідували і працювали там багато видатних людей.

У 1895 році село відвідав дослідник бойківських звичаїв Володимир Гнатюк разом з своєю дружиною. Особливо його цікавив «Хітарський збірник», що був написаний у 1744 році.

Він також записував фольклор та побут хітарців.

Довгий час на теренах Хітара жив і працював Антон Могильницький – священник, поет та громадський діяч. Під його керівництвом було збудовано перше шкільне приміщення, де навчались діти хітарців.

У Хітарі побував митрополит Андрій Шептицький. Він провів архірейську службу, після служби виголосив проповідь та поспілкувався з жителями села.

З 1912 року по 1939 рік жив і працював разом з родиною Дмитро Йосифович. Його вірші, прозаїчні твори, переклади поезій Гете, Шиллера опубліковані у "Науковому віснику" за 1906 рік. Також його дописи друкували газети «Буковина», «Діло», журнали «Зоря», «Неділя».

Двічі відвідував село Іван Франко. Він цікавився життям і побутом горян, записував народний фольклор.

У селі процювала „Просвіта". Фактично це була перша національна організація, де члени знайомились з історією України, читали і поширювали серед населення передові ідеї Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та інших передових діячів України. Організовували концерти, ставили п’єси українських драматургів. У селі їх лагідно називали «читальняни».

Різко змінилась обстановка в селі з приходом Радянської влади. Просвіта була закрита, багато «читальнян» москалі заарештували та знищили. Встановлювались нові порядки, правда, ці порядки жителі села не сприймали і чинили спротив. Почав організовуватись осередок боротьби проти Московської влади, який пізніше став кістяком загону УПА. Незабаром на зміну московської влади прийшла німецька. Німці були в нижньому кінці, а центр села і верхній кінець був під контролем УПА.

Та податок продовольством платило німцям все село.

Уже в цей час у лісах будувались криївки, які мали стати місцем базування повстанців.

Після відступу німців до села прийшли «визволителі». Навчені гірким досвідом поведінки «визволителів» 1939 року, більшість молоді і чоловічого населення пішла в ліс та почала збройну боротьбу. На теренах Хітара був організований вишкіл бійців УПА, де навчання пройшли більше як тисяча воїнів. Дошкульними були удари повстанців по непрошених зайдах. Серед найбільш вдалих – це засідка на районного прокурора, знищення загону шукаєвців, знищення літака. Найбільшою втратою для повстанців була дата 19 серпня 1947 р. На храмовий празник в село до рідних домівок прийшли повстанці з лісу, але зрадник повідомив НКВД про це.

НКВД-исти трьох гарнізонів оточили село і розпочався бій, в якому загинуло біля 17 повстанців. Нерівні були сили в цій боротьбі, багато повстанців змушені були перейти кордон і оселитись на Заході, а ті, що залишилась, вели подальшу боротьбу. Не змігши впоратись з повстанцями, НКВД вирішило виселити жителів села на Сокальщину. Так завершилась перша частина історії села, яка тривала до 1952 року. Hạ цей час село налічувало більше 1100 осіб, що проживали у 450 господарствах.

У 1952 році село знову обступили НКВД, а біля кожної хати стояла підвода, щоб вивезти селян до Лавочного на залізнодорожну станию. На збори давали пів години. За пів дня всіх жителів села було вивезено в примусовому порядку. Хати залишились порожніми, частину будинків було спалено НКВД та «Ястребками», інша частина була розграбована. На місці колись процвітаючого села стояла пустка. Такі події характеризують другу частину історії села, дуже коротку і дуже трагічну.

Та не всі жителі прижились на новому місці. Після смерті Сталіна було дозволено бажаючим повернутись до рідних домівок.

Таких сімей виявилось більше 100. Важкі умови чекали їх на рідному місці. В уцілілі будинки поселялись по дві-три сім’ї. Все господарство довелось починати наново, але люди не падали духом і поволі село почало відроджуватись. Діти вчились по людських хатах, по селах, але здобували освіту. Згодом у селі почали відбудову. Спочатку було побудовано клуб, який переобладнали під школу, пізніше було побудовано колгоспну комору, яку переобладнали під клуб. Сучасну школу почали будувати в 1960 р., а вже через три роки перші учні переступили поріг більш-менше нормальної школи.

Село без сільської ради, без церкви (стару церкву підірвали і знищили НКВД) стало ніби придатком до села Тухолька, де було розміщено сільське керівництво. Основний фронт робіт був у Тухольці. Селяни змушені були добиратись до місця роботи за 5-7 км по бездоріжжю, пішки або підводами. Таке життя не задовольняло жителів села.

У селі організувались активісти, які почали писати скарги до вищого керівництва совєцьких окупантів у Москву, до Києва, не говорячи вже про область і район. Так вони домоглися будівництва хоч якоїсь дороги. Відбудували в селі церкву, домоглись відкриття в селі сільської ради. Життя поволі налагоджувалось. Та незабаром прийшла нова біда – перебудова. Закрили сільську раду, за будь-яким документом потрібно було йти за 10 км в Лавочне, де розміщений старостат, зняли рейсовий автобус «Хітар-Стрий». Це, напевно, єдине село в окрузі, де немає ніякого сполучення, а це дуже важко. Фактично вже українська влада продовжує донищувати те село, котре не змогли донищити навіть совєти. Молодь села, здобуваючи професію в різних навчальних закладах, вже не повертається. Багато виїхало за кордон, багато переїхало в найближчі міста і там влаштували своє життя. Хітар можна назвати сучасними Альпами, де є чиста джерельна вода, чисте гірське повітря, а що основне – це чисті натуральні продукти харчування.

Жива ще окрема містична історія села Хітар про цілителів та мольфарів., котрі виходили не один десяток бійців УПА. Місцеві мешканці намагаються про це не розповідати, але хто бував у Хітарі, з метою пошуку мудрості та традицій довголіття наших предків, знає, що у селі існує ціла таємна школа цілительства та травництва. Але для того потрібно, щоб Хітарці повірили, що Ви хочите стати відаючим та непохитним.

Відаючий Лісник