Військовий капелан — це людина, яка завжди поруч із воїнами, яка підтримує їх у найважчі моменти та вселяє надію. Голова центру військового капеланства, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла Тарас Михальчук ось уже багато років виконує цю місію. Львів’янин був на фронті ще з 2015 року, бачив біль втрат і силу духу наших захисників. Як віра допомагає у найтемніші часи та що додає сил продовжувати свою справу – про це ми говорили з отцем Тарасом.

Його місія – зробити все можливе, щоб воїн відчував, що не сам, що за нього моляться і що він має надійного друга – капелана.

«Це про підтримку, довіру, віру, яка дає силу рухатися далі. Допомагає в цьому Бог», — говорить Тарас Михальчук.

Настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла вперше поїхав на передову ще влітку 2015 року.

«Пам’ятаю, як ми змушені були бігти в укриття, бо в наш бік летіли ракети системи Град. На щастя, вони були не прицільні. Але цей момент запам’ятався — тоді я відчув, що таке війна насправді», — згадує капелан.

З того часу й до нині Тарас Михальчук вже здійснив чимало поїздок на фронт. Найважче — приготування: потрібно запланувати маршрут, все обдумати та морально підготуватися. Відліку поїздок вже не веде, адже їх було багато. На початку повномасштабного вторгнення отець написав листа, немов прощання.

«Ми вирушали на фронт, і я усвідомлював, що може статися будь-що. Тоді я написав кілька слів на випадок, якщо не повернусь. Це був крок віддання себе в Божі руки. Довіряти беззастережно Богові — це те, що дає сили», — ділиться він.

Капелан постійно спілкується із військовими та знає, що для них найважливіше — це відчуття підтримки. Нерідко захисники телефонують чи пишуть йому, аби просто поспілкуватися, запитати як справи, або ж поділитися наболілим. Часто просять про молитву та Божу опіку.

«Не можна ніколи казати воїну, який на фронті, що ми нічим не можемо допомогти. Ми маємо вселяти надію, бути постійно на зв’язку, підтримувати духовно і матеріально. Іноді важливе просто людське слово, молитва», – розповідає капелан.

Крім поїздок на передову, Тарас Михальчук з 2014 року провадить прощання із загиблими військовослужбовцями. Він розуміє всю складність цієї місії, але також відчуває і її велич. Каже, що це не просто, але водночас бути на молитві, стояти біля домовини того, хто віддав своє життя, – це почесна справа.

«Це дуже особливий момент. Але сьогодні я можу з упевненістю сказати: воїни йдуть у вічність, в обійми Бога. Перші похорони у Гарнізонному храмі були ще у 2014 році, і з досвіду я бачу, що Господь витирає сльози, приносить надію навіть там, де здається, що відчай переможе. Коли я молюся на похороні, завжди прошу Бога дати мені відчути, що саме сказати родині, щоб допомогти їм пережити горе. Слова, з якими ми звертаємось – це слова надії, це слова віри, це слова того, що це все не марно», — ділиться отець.

Найбільше сил дає молитва, каже настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла. Також допомагає єднання з Богом у Причасті, сім’я та можливість іноді побути в горах. Адже це саме те місце для Тараса Михальчука, де він відчуває спокій та Божу велич.

«Дуже прошу довіряти Богові, і всіма силами підтримувати наших воїнів, щодня молитися за них. Вони віддають своє життя за нас, а ми повинні віддати все для них», — підсумовує Тарас Михальчук.

Олена Чепіль, для Leopolis.news