Євгенія Саганчі за походженням грекиня, а за світоглядом – українка. Патріотка, «Успішний вчитель – 2015», співавторка підручника для 10 класу з предмета «Захист Вітчизни». Вона має чітку громадянську позицію та певні життєві принципи, поважає честь та гідність, порядність та чесність, є творчою й активною. Євгенія Саганчі – інструкторка-волонтерка з домедичної допомоги та Millitary English у Центрі військово-патріотичного виховання Самооборони «Галичина» та НВЦ «Гайдамацька Січ». Є експерткою комісії освіти і науки Громадської ради при ЛОДА та менеджеркою Центру підтримки та захисту від проявів мобінгу і булінгу в навчальних закладах. Брала активну участь у подіях Революції гідності як член ГФ «Народна Самооборона Львівщини».

А ще вона є жертвою мобінгу (систематичне цькування, психологічний терор, форми зниження авторитета, форма психологічного тиску у вигляді цькування співробітника у колективі, зазвичай з метою його звільнення – ред.) з боку керівника ліцею №2 ЛМР Лідії Савчук. Наш кореспондент поспілкувався з Євгенією Саганчі.

Євгеніє, Ви родом з Донецької області. Кілька слів про це розкажете?

Я народилася в Маріуполі. Історія моєї родини дуже цікава. Моя мама – грекиня, а тато був татарином. Мою бабцю по лінії тата з родиною 18 травня 1944 року депортували з Криму, і мій батько народився вже в Таджикистані. Коли моя мама закінчила Таганрозький педагогічний інститут, вона за розподілом поїхала до Таджикистану працювати вчителькою вечірньої школи. Там вона познайомилася із моїм татом, який був її учнем. Мій батько був професійним футболістом, грав у футбольній команді «Пахтакор». Мої батьки одружились і вже через кілька років переїхали до Маріуполя. Моя мама влаштувалася до школі вчителем математики, а тато почав тренувати дітей, працював у клубі позашкільної діяльності.

Саме приклад моїх батьків мотивував мене присвятити своє життя роботі з молоддю і стати вчителькою. Я закінчила Маріупольське музичне училище як диригент хору та Маріупольський гуманітарний інститут, здобувши спеціальність «викладач новогрецької та англійської мов». Пройшла десятилітній досвід роботи в міжнародному проекті Міжнаціональний табір «Джерела толерантності».

Чому Ви переїхали саме до Львова?

Уперше я побачила це місто взимку 1995 року. Ми приїхали з хоровим колективом на Різдвяний фестиваль і тоді я зрозуміла, що хочу жити саме тут. Ще коли ми мешкали в Маріуполі, я відчувала, що мої погляди і відчуття перебувають на іншому полюсі східної ментальності. Мені бракувало повітря, я відчувала резерв сил, який не можу використати в Маріуполі. Я єдина приходила до школи у вишиванці на свята і в будні. Зі своїм єдиним у школі українським класом я розмовляла українською не тільки під час занять, а й у побуті. Протягом трьох років возила учнів до Львова на Різдво, щоб діти на власні очі побачили і відчули те, чого вони були позбавлені в Маріуполі.

Коли 2008 року ми з учнями взяли участь у конференції «Постать Степана Бандери в українській історії. Погляд молоді». Для мене історія України перевернулась і все стало на свої місця. Я ще більше відчула бажання щось змінити у своєму житті. Хочу бути корисною для своєї країни, відчуваю, що можу. 2013 року ескалація проросійських настроїв на Сході України настільки збільшилася, що ми з мамою вирішили перебратися до Львова. Я переїхала в це місто в пошуках однодумців, щоб разом творити нову історію України. Але у Львові я стала жертвою мобінгу колишніх комсомольських освітніх керівників.

А що таке мобінг?

Мобінг (англ. mobbing від mob – «натовп») – це систематичне цькування, психологічний терор, форма зниження авторитету співробітника в колективі, шляхом здійснення на нього психологічного тиску у вигляді приниження гідності, зазвичай з метою його звільнення. Мобінг направлено на того, кого хочуть вижити з колективу. В учнівському світі цей процес називається булінгом.

З чого все почалося? І як довго триває мобінг?

Директорка ліцею №2 ЛМР Савчук Л.Я. вже чотири роки принижує мою честь та гідність, здійснює інші форми мобінгу. Я почала працювати в ліцеї у 2013-2014 рр. Через рік я стала заступницею директора з навчально-виховної роботи. А все почалося з перемоги в міському конкурсі «Успішний вчитель – 2015», коли я отримала 25 000 грн. Ставлення директора до мене різко змінилося, почалися тиск та безпідставні звинувачення. До всього додався ще й економічний тиск. Мені зменшили навантаження зі ставки на 0,8 і плюс 12 годин англійської мови.

Адміністрація ліцею №2, друга ліворуч – Є. Саганчі, посередині – Л. Савчук

Директорка мені постійно нагадувала, що я маю піти, бо годин для мене немає, або обіцяла дати 27 годин (уроків), тільки б я відмовилася бути заступницею, але все це були маніпуляції та гра на публіку. Впродовж останніх двох років ситуація погіршилася. У 2018-2019 навчальному році мені знову сказали, що немає годин, і дали тільки 5, а оскільки я періодично запитувала про своє навантаження, то вже у вересні мені вимушені були дати ще 4, загалом 9 годин. У 2019-2020 н. р., оскільки я не підписувала розподіл навантаження, мені вже дали 8 годин. Ситуація дедалі погіршувалася.

Мобінг почався з новою силою, адже я насмілилася шукати правди в керівництва освітою міста. Почалися маніпуляції з документами, налаштування колективу проти мене та саботування всіх моїх доручень, щоб звинуватити в невиконанні наказів. Мене обмежували в доступі до професійної інформації, яка є потрібною для повноцінного виконання функціональних обов’язків, мені також закрили доступ до електронної пошти ліцею, а секретарка не давала скеровані для мене листи про виконання тих чи інших доручень. Мені забороняли займатися заходами національно-патріотичного спрямування.

Перепрошую, що перериваю. Просто хочу уточнити, що значить «забороняли займатися заходами національно-патріотичного спрямування»? Можете навести приклади?

Коли два роки тому до нашої школи завітав Юрій Яценко, колишній політв'язень, і ми зі старшокласниками долучилися до акції написання листів. Я знову мала серйозну розмову з директором, яка заборонила писати і передавати ці листи. Вона сказала, що ці в'язні, яким ми пишемо, невідомо за що потрапили до в'язниці й можуть бути звичайними злодіями, і взагалі втручатися в ці політичні ігри учням не можна. Мої аргументи щодо потреби участі школярів у цій патріотичній акції та формування активної громадянської позиції не були почуті, і я вимушена була без розголосу передати ці листи волонтерам, хоча учні питали мене, чому немає цієї інформації ні на сторінці у ФБ, ні на офіційному сайті закладу, бо діти пишалися тим, що змогли долучитися до цієї важливої справи в підтримці ув’язнених патріотів.

Навесні 2018 року до нашої школи приїжджав Ахтем Чийгоз, колишній політв’язень, до якого потрапив лист одного з наших учнів і став для нього рятівною соломинкою. До його приїзду та опісля я мала розмови з директоркою, яка була дуже незадоволена цим фактом, сказала, що тепер учня завербують та будуть використовувати, що краще б замість айфона для дитини він подарував щось для школи, і попередила мене, що забороняє брати участь у таких акціях. Однак учні 11-го класу підтримали ідею пана Ахтема зняти відео на підтримку ще одного політв’язня, Володимира Балуха, і ми зі старшокласниками із дозволу батьків зняли відео, яке отримало величезну підтримку серед патріотів. Представник одного з ТБ-каналів задзвонив мені, щоби домовитися про інтерв’ю з учнями. Я попередила старшокласників, учасників акції, якщо батьки дадуть свій письмовий дозвіл, то запрошу журналістів у парк біля школи, щоби не брати інтерв’ю на території закладу, оскільки директорка не дасть свого дозволу, тим паче, її того дня не було в школі. Після того, як вийшло інтерв’ю в новинах, вона знову мене висварила та сказала, що за такі дії я маю покласти їй заяву на стіл, хоча я мала і письмові дозволи батьків, і цю акцію було проведено не на території школи, а за її межами, й ініціатива була від учнів, і була підтримка батьків.

Восени 2018 року ми отримали плакати із зображенням Героїв України. «Герої, які залишилися в строю!» – проєкт, який розробили найкращі вчителі Львова, його було реалізовано для всіх шкіл міста й області за бюджетні кошти. Ми з учнями вирішили повішати їх у рекреації на 2-му поверсі, де вже була постійна виставка фотографій до Дня захисника Україна. Ми вирішили назвати цю рекреацію патріотичною, проводити тут інтерактивні екскурсії, розповідати учням про героїв, а також організовувати національно-патріотичні акції.

Директорки тоді не було в Україні, й активісти учнівського самоврядування вирішили зробити сюрприз. Ми всі разом із величезним задоволенням клеїли плакати на картон та розмальовували підрамники. Коли повернулася директорка, я не мала можливості відразу повідомити їй про нашу роботу, коли вона без жодних запитань щодо виставки наказала все негайно познімати. Про демонтування виставки я дізналася вже тоді, коли всі плакати було зірвано.

Мене не викликали до керівництва, не запитали навіть про тематику виставки. Я забрала в педагога-організатора плакати та пішла шукати директорку. На запитання, чому було знято плакати, вона мені відповіла, що нічого не знає про цю виставку, що всі, хто бере участь у війні, є героями, що це некоректний проєкт, як могли дозволити це надрукувати і хто взагалі таке придумав. Я відповіла пані Савчук, що автором є її колишній учитель Сергій Хараху (С. Хараху – заступник директора Класичної гімназії при ЛНУ ім. Івана Франка, голова комісії освіти і науки Громадської ради при ЛОДА, потрапив у топ-20 конкурсу «Global Teacher Prize Ukraine-2017», призер міського етапу Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2016» у номінації «Захист Вітчизни», двічі переможець конкурсу «Успішний педагог», автор підручника «Захист Вітчизни. 10 клас», а також навчальних програм, збірок та методичок, сотник ГФ «Народна Самооборона Львівщини», член Координаційної ради з національно-патріотичного виховання при ЛОДА – ред.).

Коли я намагалася пояснити і розповісти про мету проєкту, інформативність, авторство і його підтримку з боку керівників освіти міста та області, пані Савчук сказала, що її це не цікавить і вона не має часу зі мною про це говорити. Я була шокована таким байдужим ставленням до праці дітей та наших прагнень щось хороше зробити для школи. Також вона сказала, що в нашій школі не буде ніякої патріотичної рекреації і ніхто не буде проводити ніяких екскурсій, бо ми тільки зіпсували їй стіни, бо понабивали на ній цвяхів.

Після розголошення цього випадку в соціальних мережах на нараді в присутності всіх заступників мені дали доручення терміново повісити плакати на місце.

Плакати відразу повернули на своє місце?

Уявляєте, так! Є ще такий приклад. Коли я попросила провести урок мужності Ігоря Шолтиса, одного з учасників війни на Донбасі, який пише та співає під гітару власні пісні про Україну, військову дружбу та побратимів, пані Савчук перервала його виступ запитанням: «Чи ви ще довго? Скоріше вже закінчуйте!». А коли цього року я хотіла запросити пана Ігоря на творчу зустріч, директорка сказала, що він уже в нас був, і відмовила. На жаль, прикладів ще можна навести багато.

А паралельно мене принижували при учнях, батьках та колегах, зневажливо ставилися під час зборів педагогічного колективу, класних керівників та нарад у кабінеті директора. Заступники і мої колеги дозволяли собі підвищувати на мене голос у присутності не тільки директорки, а й учнів, колег і батьків. Педагога-організатора взагалі вивели з мого підпорядкування, що є нонсенсом у навчальному процесі. Всі мої спроби налагодити співпрацю з педагогом-організатором завершувалися ігноруванням та підтримкою останнього з боку Савчук. Директорка навіть не звертала увагу на мої звернення, доповідні, інформаційні запити щодо роботи педагога-організатора. Як наслідок «злагодженої роботи» адміністрації та маніпуляцій колективом мені оголосили дві сфабриковані й безпідставні догани, а тепер мене мають намір звільнити згідно з п. 3 ст. 40, 43 КЗпП України.

Чи Ви зверталися по допомогу до районного відділу освіти?

Зверталася до начальника відділу освіти Васюти Л.М. Працювала комісія щодо мого звернення, мобінгу не визнали. Видали підсумковий наказ, але пункти щодо створення комфортного психологічного клімату в навчальному закладі, а також вжиття дієвих заходів для усунення причин, що призводять до виникнення конфліктних ситуацій серед учасників освітнього процесу, активізації співпраці із психологом тощо директорка не має наміру виконувати. Л. Савчук лише налаштовує колектив та маніпулює емоціями колег. Тільки-но я почала порушувати питання невиконання підсумкового наказу – психолог звільнилася. Може, це збіг?! Не знаю. Найстрашніше в цій ситуації, що це бачать діти. Який це для них приклад?

А як на це реагує профспілка Вашого ліцею?

Профспілка ліцею повністю на боці директорки. В нашому закладі діє принцип, за яким обирають того, хто повністю підтримує позицію керівництва.

Ви зверталися в районну профспілку?

Голова районної профспілки Г. Івах був присутній на кількох засіданнях і підтримав директорку. З його вуст я не почула жодного слова підтримки.

А обласна профспілка?

Так. Я навіть написала листа ще 30.08.2019 р. до голови профспілки М. Яцейко. Але у відповіді було таке: «На жаль, в Україні відсутнє законодавчо визнане поняття «мобінг»… З метою відновлення належного мікроклімату у колективі, усунення конфліктних ситуацій серед учасників освітнього процесу директору ліцею і Вам рекомендовано налагодити ділову комунікацію і співпрацю».

Як реагує міський відділ освіти?

Торік 10 жовтня я потрапила на прийом до начальника управління освіти Зоряни Довганик і подала свою першу скаргу через ЦНАП. Через місяць відбулося перше засідання міської комісії у приміщенні ліцею. Друге засідання вже було в управлінні. З.Довганик запропонувала допомогу «незалежного психолога». Ця пані А. Горбач прийшла лише раз. Поспілкувалася з пані Савчук, потім зі мною. Порадила нікуди не писати і не скаржитися. А. Горбач також сказала, що бувають випадки, коли треба прогнутися. Мене приголомшили такі поради, я не погодилася зі словом «прогнутися». Тоді вона спитала, чи я заміжня, і навела приклад, що в сімейному житті жінка має час від часу прогинатися під свого чоловіка, щоб згладжувати конфліктні ситуації. Я зауважила, що краще обговорити проблему і знайти компроміс. Більше я цю пані «психолога» не чула і не бачила.

Міська комісія вже завершила свою роботу?

Поки що не знаю. Після першої скарги я вимушена була відправити ще три. Думаю, ще ні, бо мені цієї інформації не повідомляли.

Ви б хотіли стати директоркою цього ліцею?

Ні! Ні в якому разі! Робота директора – це величезна паперова відповідальність. Я людина творча і дуже люблю постійно контактувати з дітьми. Народження ідей, реалізація задумів, репетиції, відверте спілкування, організація – це бурхливе життя і є моя стихія. Паперова бюрократія вбиває творчість. Є одиниці директорів, які можуть успішно поєднувати талановитого керівника з педагогом, підтримувати колектив та рухати прогрес разом.

Євгеніє, чию підтримку Ви відчуваєте найбільше?

Мені дуже допомагають «Народна Самооборона Львівщини», керівником якої є В. Веремчук, комісія освіти і науки Громадської ради при ЛОДА, яку очолює С. Хараху, експерт комісії з юридичних питань О. Зуб. Я всім безмежно вдячна. І, звісно, випускники ліцею, яких я навчала та реалізовувала цікаві виховні проекти.

Як Ви вважаєте, чому так довго тягнеться процес визнання мобінгу?

Це дуже серйозний прецедент, розголос на всю Україну. Обласна профспілка працівників освіти не уповноважена захищати права вчителя в навчальному закладі. Всім керівникам не вигідно визнавати факти мобінгу підлеглих, тому всі чиновники стали на бік директорки ліцею №2. Л. Савчук неодноразово натякала, що вона людина зі зв’язками, має серед родичів та приятелів багатьох керівників як у міськраді, так і в МОН, юристів тощо.

Стати на бік учителя – це як відчинити скриньку Пандори, дати зрозуміти іншим освітянам, що вони можуть захищатися від авторитарності й несправедливості керівника. Маса перестає бути аморфною, перетворюється на громаду, а активною громадою керувати не так просто. Велика проблема в тому, що досі в головах людей сидить совіцька фраза «начальник правий». Ми маємо знайти сили і бажання очистити свої думки і жорстко пояснити, що ми є особистості й на нашу гідність та свободу жодна людина не має права зазіхати. Навчитися себе любити і поважати так, щоб тебе поважали інші й навіть любили, це не так просто.

Тобто гроші та влада мають більшу цінність, аніж чесність і порядність?!

На жаль…

Дякую, хочу завершити нашу розмову словами Тараса Шевченка: «Борітеся – поборете!»

Розмовляв Маркіян ВОЙТОВИЧ, Leopolis.news