28-12-2020 10:3029941
Культурну та наукову громадськість Львова збурила ситуація із незаконним будівництвом довкола церкви зі села Кривка Турківського району Львівської області (1763), яка знаходиться у Шевченківському гаю на території скансену. Міська влада не зупиняє втручання будівельників в історичне середовище. Детальніше розповісти про усю цю скандальну справу ми попросили заступницю директора Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького Лесю Гарасим.
Пані Лесю, Шевченківський гай – це музей під відкритим небом. Його люблять і львів’яни, і гості міста. Чим він особливий?
Завжди кажу, що ми – не просто музей просто неба. Наша унікальність очевидна – паркова зона недалеко від центру, понад 100 зразків давньої архітектури, цінна фондова колекція і люди, що це все намагаються зберегти й примножити. А ще наш музей володіє унікальною збіркою сакральних об’єктів – 6 церков і костел. А якщо рахувати каплиці, то не знаю, чи якийсь із європейських скансенів може похвалитися цим.
Але у вас є ще одна особливість – монастир на території.
Так, це ще один момент нашої унікальності.
Як він з’явився тут?
Історія сягає аж початку 20 століття, коли на частині території, де зараз музей, було засновано монастир монахів-студитів. Вони тут жили, молилися і вели господарку. Старожили згадують, як дітьми бігали сюди по молоко. Наприкінці 20-х років Андрей Шептицький для потреб монастиря перевіз церкву. Селяни з села Кривки збудували собі нову, а стара стала непотрібною. На перевезення цього храму Шептицького намовили Іларіон Свєнціцький і Михайло Драган. Це був надзвичайно плідний тандем музейників і духовної особи, що порятували багато артефактів, серед яких і храм, який вже сьогодні є пам’яткою національного значення. А могли ж збудувати й щось нове – це значно простіше, мабуть, ніж розбирати, думати як перевезти, а потім ще й правильно зібрати. Проте це була подія. У 1931 році храм освятили. З того часу це місце стало осередком, де збиралися українці. Але ж із початком війни, приходом совєтів монахам стає неможливо провадити діяльність. Згодом церква йде в підпілля, монастир занепадає і храм залишається замкненим. Лише за два десятки років тут створять спочатку відділ народного будівництва, а потім у 1971 році офіційно буде заснований Музей народної архітектури та побуту.
То вам наступного року 50?
Так. І виходить дуже цікавий збіг: 50 років від заснування музею і 90 від освячення церкви з с. Кривка.
А зараз у монастирі живуть монахи?
Починаючи з 90-х монахи-студити повернулися до Музею і вже 30 років служать у церкві зі с. Кривка. За спогадами музейників, ще на початку тодішній директор дозволив їм жити у приміщенні школи і якийсь час вони навіть працювали доглядачами й опікувалися церквою. Згодом монастирю віддали інше приміщення. Монахи його відремонтували й облаштували собі простір. Там вони живуть і зараз. Правлять у храмі. Їх наразі двоє.
То ви, по суті, ділите музейний простір?
Виходить так. Ми є законними власниками і маємо угоду, укладену з монастирем, що надає право йому перебувати тут і користуватися кількома сакральними об’єктами, зокрема й церквою зі с. Кривка. З умовою, що монастир не має права втручатися в музейні об’єкти і проводити реставраційно-будівельні роботи без погодження з музеєм. Зрештою, це нормальна практика домовитися про правила і дотримуватися їх.
Тоді в чому проблема? Є договір, є умови…
Насправді це дуже складне питання, відповіді на яке музейники шукають не один десяток років. Я от недавно переглядала старі документи, протоколи, що стосуються життя музею й монастиря. Скажу, що проблеми майже не змінилися: графіки і безкоштовний вхід парафіян, порушення охоронного режиму, персоналізовані конфлікти. А також втручання в музейний простір та інтер’єри… І насправді ми зараз дуже вдячні музейникам, які у свій час ретельно фіксували, що саме було понищено, бо за їхніми доповідними можна уявити попередній інтер’єр, приміром, у церкві зі с. Кривка.
То музейники й тоді реагували так, як ви сьогодні?
Реагували, але судячи з того, що маємо зараз, це не мало потрібного результату. Маю спостереження, може й суб’єктивне, що все залежить від рівня свідомості і настоятеля, і директора музею. А також від позиції вищого керівництва і його бачення музею у контексті міста чи області. Все ж, тут не весь час відбувалася така гостра боротьба. Так, були хвилі претензій на музейне майно, які, приміром, свого часу зупинив своїм підписом тодішній міністр культури Іван Дзюба. Але є й гарні приклади співпраці.
В чому полягає теперішня хвиля претензій?
На території біля церкви зі с. Кривка розпочалося будівництво літньої каплиці для потреб монастиря. Без погодження з музеєм і, підозрюємо, без належно оформленої дозвільної документації. Ініціатор будівництва о. Юстин Бойко – колишній настоятель монастиря. Усі наші прохання показати документи проігноровані.
Але ж о. Юстин посилається на якийсь документ?
Оперує протоколом, де науково-методична рада дозволила йому упорядкувати територію навколо церкви і змістити тимчасову каплицю вбік. Її спорудили кілька років тому на один тиждень й вона так і залишилася стояти донедавна. У протоколі жодним чином не йшлося про будівництво нової, понад десять метрів заввишки, каплиці. Коли на наступній раді архітектор Роман Сулик запрезентував проект цієї каплиці, ми дали чітко зрозуміти, що цього не варто робити, оскільки якось не пасує в музеї споруджувати новотвори, коли ще можна врятувати якусь пам’ятку і тим самим продовжити справу, яку почали Шептицький, Свєнціцький і Драган. Не маю пояснення, чому ця пропозиція не знайшла відгомону в серці отця Юстина. Крім цього, ми застерегли, що зведення нової каплиці потребує тривалого процесу підготовки відповідних дозвільних документів, оскільки роботи плануються біля пам’ятки національного значення.
То будівництво розпочалося всупереч рішенню науково-методичної ради?
Продовжився благоустрій території і майстер-клас із народного будівництва, як це трактує отець у соцмережах. А в рамках цього «благоустрою» з’явилося не зовсім автентичне подвір’я, вимощене каменем, пам’ятний кам’яний хрест, встановлений теж без погодження, і вже вималювалася каплиця, на яку зі всіх документів нам показали лише рисунок.
А ви зверталися до керівництва міста? Чи в відповідні органи, що мали б зреагувати на порушення?
Десь із жовтня ми фіксували порушення і повідомляли вищому керівництву. На якийсь час вдалося домовитися про зупинку будівництва до з’ясування обставин. Але о. Юстин, спочатку пообіцявши, що лише законсервує скит на зиму, за кілька днів відновив повноцінні роботи. Останньою краплею стало те, що будівництво не спинялося навіть 25 грудня, на Різдво. Ми змусили зупинити роботи, викликавши поліцію.
Після вашого відкритого колективного листа в мережах розгорілися палкі пристрасті, прихильники двох сторін закидають один одному різні звинувачення…
Це абсолютно прогнозовано. Нам нав’язують якийсь глобальний конфлікт із Церквою. У кожній розмові пояснюємо, що ми не проти монастиря, ми проти незаконного будівництва в музеї. І байдуже, хто його провадить. Бо перед законом мають бути всі рівні, незалежно від діяльності і статусу. Ми не вимагаємо зірки з неба, ми просимо показати документи, які б відразу знизили напругу. На жаль, отець обрав інший шлях вирішення цієї проблеми. І мені дуже дивно, що представник церкви, яка так потерпіла від більшовицького режиму, вирішив діяти за принципом – мета виправдовує засоби. Хтось не бачить жодної проблеми в тій каплиці, а ми бачимо у ній порушення закону про охорону культурної спадщини і дуже великий прецедент. А якщо ще комусь захочеться щось змінити в музеї, киваючи на каплицю-новобуд?
Отже, ви – «авториня заворухи»? Принаймні так вас назвав отець у соцмережі.
Я приємно здивована, що отець Юстин встигає не лише провадити духовні і громадські справи, а ще й стежить за змінами українського правопису і використовує фемінітиви у своєму мовленні. А от до «заворухи» маю претензію – якесь вже те слово пахне жаргонізмом. Хоча те, що відбувається в Музеї зараз, теж не є нормою. Прикро, що о. Юстин так думає про музейників. У нас є різні люди, вони мають різні думки, але у ситуації з каплицею позиція одна: провадити в музеї самовільне будівництво і розвивати одну інституцію за рахунок втрати цінностей іншої – не прийнятно. Зрештою підтвердженням цього є підписи музейників під нашим відкритим листом.
Виходить, що зараз ви дійшли до патової ситуації?
Думаю, що вихід завжди є. Перший крок ми вже зробили. Ми визнали, що у нас є проблема й оголосили про неї громадськості. Далі мала б запрацювати якась новостворена рада чи комісія, до складу якої входили б усі зацікавлені сторони: музейники, чиновники, представники церкви, юристи, депутати. Ще однією важливою ланкою цієї комісії мало б стати представництво, приміром, в особі завідувачів кафедр етнології і фольклористики ЛНУ ім. Івана Франка, де готують фахівців, а також науковці з Інституту народознавства. Комісія мала б нарешті почати розв’язувати цей болючий вузол, бо, як мені видається, попередня, на яку посилається отець при розмовах про дозвіл на будівництво, досі лишень ще більше затягувала пасок на горлі музейника. Сподіваюся, що до нашого офіційного святкування півстолітнього ювілею матимемо готову дорожню карту з вирішення проблеми інституційних взаємин з монастирем. Для музею це було б і найбільшим досягненням, і найкращим подарунком.
Розмовляв Маркіян ВОЙТОВИЧ, Leopolis.news
P.S. Редакція готова оприлюднити позицію щодо ситуації із незаконним будівництвом у Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Кл. Шептицького уповноважених представників Львівської міської ради та УГКЦ.