Ліля Демидюк: Хоча в Німеччині є безліч правил, до життя німці ставляться простіше, ніж українці

Які перспективи чекали на тебе у Львові?

Не вважаю, що перспективи десь на когось чекають, їх треба шукати і створювати. Хоча до останнього я ще не доросла, але працюю в цьому напрямі. У Львові я вже була професійно визначена, хоча після захисту дисертації у виші не працювала (якраз тоді був час скорочення годин на дисципліни з україністики), але спробувала себе як викладачка в гімназії, журналістка та фотографиня. Останні два способи самореалізації мені особливо сподобалися.

Скільки часу ти вже мешкаєш у Німеччині? Прижилася? Вивчила тамтешні правила життя? Чи легко тобі як людині з українським мисленням мешкати в Німеччині?

Уже четвертий рік. Тепер легше, уже звикла до німецьких смаків, запахів та особливостей. У перший рік було особливо складно, постійно порівнювала невелике провінційне містечко, у якому ми нині живемо, з розкішним рідним Львовом. У моїй памʼяті та уяві Львів перетворився на райську місцину, з якої мене наче й не вигнали, але куди повернутись уже не так просто.

Щодо німецьких правил, то, мені здається, вивчити всі неможливо, бо їх дуже багато й емігрантові ніхто не вручає перелік цих правил для ознайомлення. Думаю, це був би величенький том, який можна було б тримати вдома, як важку зброю. Та оскільки такої інструкції я не мала, часто потрапляла в ситуації, коли мою звичну для української людини поведінку німці сприймали як щось неймовірне. Скажімо, знимкування будинків у німецькому селі. За мною біг цілий гурт мешканців того села з наполяганнями видалити всі фото, бо вони не хочуть, аби хтось фотографував їхні будинки. Я була шокована, вони теж. До речі, мешканці того села так і не повірили мені, що в Україні можна знимкувати будь-що.

Іншого разу я забрела в дачний масив. Ворота були відчинені, десь там удалині на одній з ділянок люди сиділи за столом. Аби нікому не заважати, я пішла в іншому напрямку, шукаючи гарні квіти для фото. Згодом мене наздогнала старша пані з тієї компанії, а за нею ще й дядечко з милицями (от хотілось їм за мною побігати) і дуже стурбовано запитали, а що ж я роблю. На мою чесну відповідь сказали, що просто так я не можу ходити й знимкувати що-небудь у їхньому дачному масиві. Хоча всі ділянки обгороджено та зачинено, а я фотографую лише те, що доступно біля загорожі, треба було знайти відповідальну особу за цей дачний масив і попросити дозволу робити фото їхніх квітів. Схожих випадків було безліч, які ще будуть нові – складно передбачити, але сподіваюся, що з часом я вичерпаю перелік цих непорозумінь.

Що цікавого ти відкрила для себе в Німеччині, зокрема в житті пересічних німців, що варто було б запровадити в Україні, перейняти досвід?

Хоча в Німеччині є безліч різноманітних правил, до життя німці ставляться простіше, ніж українці. Вони не мають потреби щось комусь доводити та змагатися, у кого новіший телевізор чи модніше вбрання. Вони раціональні та практичні. Зазвичай носять джинси, футболки та кросівки на всі випадки життя. Довкола приватних будинків ставлять простеньку загорожу, без двометрової кованої брами. Штори теж вішають прості, які зручно прати, без усяких рюшів, навісів та кутасів. Авто зазвичай обирають таке, яке відповідає потребам сімʼї, а не новіше, крутіше чи дорожче. Загалом німці мають «пунктик» на економії. Їх дуже приваблюють чарівні слова «розпродаж» та «акція». Навіть харчі вони намагаються купувати ті, на які є знижки (це не означає, що вони неякісні чи термін придатності сплив), розпродажі одягу також дуже популярні. А потім німці можуть хвалитися, що ту чи іншу річ купили утричі дешевше.

Спершу мені здавалося, що німці не цінують естетику. Моделеподібних жінок з макіяжем «від а до я» ще не зустрічала. Елегантні сукні жінки одягають на великі свята, а височенні підбори тут узагалі рідкість. Щодо чоловіків – якщо він одягнув сорочку, а не футболку, то це вже святкове вбрання (не кажу про ті професії, які зобовʼязують мати офіційно-діловий вигляд, але навіть бургомістр тут краватками та костюмами не зловживає).

Згодом я зрозуміла, що в них просто інше поняття естетики й виявляють вони її зовсім в інших сферах. Одна з них – прибудинкові території. Зазвичай вони гарно прибрані, жодного сміття довкола, рівненька травичка та клумби з квітами. Двори приватних будинків узагалі схожі на райські куточки. У багатоквартирних будинках майже всі вікна та балкони заквітчані, іноді здається, що тут сусіди змагаються одне з одним, у кого ростуть гарніші та пишніші квіти. Мені б хотілося, щоб так було й в Україні, бо це залежить не від уряду, президента чи мера міста, а від кожного мешканця.

До речі, німці, незалежно від рівня доходу чи статусу, самі прибирають довкола будинків. Є випадки, коли для цього наймають спеціальну фірму, та часто можна помітити, як власник того чи іншого особняка розчищає тротуар біля свого будинку. Ні, не з боку свого двору, а зовні, і робить це не абияк, а ретельно: викорінює всі бурʼяни, що проростають зі щілин бруківки навесні та влітку, взимку оббиває лід та посипає камінцями. Тут це звично й ніхто не вважає, що зробив якийсь подвиг. Думаю, якби таке практикували в Україні, усім стало би приємніше жити.

Чого ти, навпаки, ніяк не можеш зрозуміти в німцях?

Отієї залюбленості в правила. Таке враження, що правила поширюються на все й ти живеш у строгих рамках: туди не йди, там не ставай, у той бік не дивися. Приватними дорогами не можна ходити, у ліс просто так теж не підеш, бо він може комусь належати й треба точно знати, де можна гуляти. Порохотяжити можна лише в певні години дня, зазвичай після 18:00 уже не можна (з 12:00 до 15:00 теж). Дуже багато паперової бюрократії у всіх сферах життя. Здається, у компʼютерний вік можна було б уже без цього обійтися, але ж ні, листи з усіляких установ – то невідʼємна частина життя кожного жителя Німеччини. Багато з тих паперів треба зберігати протягом усього життя, тож їх назбирується мало не ціла шафа. Якщо врахувати, що більшість німців живе в найманому житлі, то перевозити ті всі архіви доволі клопітна справа.

Щось пишеться в Німеччині? Адже у Львові ти, крім наукових праць, писала багато добірної поезії, навіть сучасну казку про Бабу-Ягу…

Про Бабу-Ягу я так і недописала, на жаль. Спробувала шукати видавця, та не вмію бути сама собі менеджером, отож розчарувалася та втратила натхнення продовжувати цю казку. Хоча були читачі, яким подобалося читати її он-лайн і вони чекали на продовження, та для мене важливо знати насамперед, що книжку буде оприлюднено в паперовому вигляді. Писати в шухляду не хочеться, краще піти познимкувати квіти. В Україні я писала більше, ніж тепер, та все ж вірші іноді приходять і не питають мого дозволу написатися. А проза потребує мотивації та самодисципліни. Розпочала книжку про своє життя в Німеччині, але пишу її, лише коли натхнення мене перемагає. Думаю, якби був якийсь контракт з видавцем, то книжка вже давно була б завершена.

Тягне додому? Часто буваєш у Львові? Чи маєш тепер змогу мандрувати Україною як німецька туристка? Де вже вдалося вам із чоловіком побувати?

Так, сумую за Львовом, але буваю нечасто – так складаються обставини. Мрію колись показати чоловікові різні місцини України. Трохи Карпат та Закарпаття чоловік уже побачив і сказав, що, якби краще розвинути інфраструктуру та відремонтувати дороги, ці місця були б дуже популярні серед іноземних туристів.

Ти багато фотографуєш. Знимки твої по-мистецьки гарні і в колористиці, і композиційно. Що цікавого можна познимкувати в Україні та Німеччині?

Цікавим може бути все. Навіть старий похилений паркан, коли з-за нього визирає квітка, а сонячне світло по-особливому падає. Звісно, для українського глядача цікаві фото німецької архітектури, а для німецького – українського життя. Мене тішить, що в Україні ще можна знимкувати людей на вулицях. Ці фото живі та атмосферні, викликають захоплення та заздрість у німецьких фотолюбителів, бо тут, навіть якщо знимкуєш будинок, треба постаратися, аби в кадр не потрапили перехожі, а якщо потрапили, то згодом затемнювати чи розмивати їхні обличчя. Спершу це мене дуже розчаровувало, бо вулицями німецьких міст ходить багато цікавих для фотографа людей: з татуюванням від голови до пʼят та волоссям усіх кольорів веселки. Довелося змиритися з тим, що деякі фотокадри можна робити лише подумки.

Нещодавно бачила твоє відео з цікавої крамниці в Лейпцигу. В коментарях було зазначено, що німці не надто охоче погоджуються на таку безкоштовну рекламу. Чому? З чим це пов’язано?

Точно не знаю, з чим це повʼязано. Здається, вони навіть не розглядають це як рекламу чи ознаку популярності, а бачать у цьому якусь загрозу. Одного разу дідусь-продавець німецьких банячків та сковорідок заборонив мені їх знимкувати, бо я, на його думку, – китайська шпіонка. З цього я зрозуміла, що німецькі підприємці переживають, що Китай захопить їхній ринок і позбавить їх залишків національного виробництва.

І нарешті цікаво, чи дорого жити і працювати в Німеччині? Що треба, щоб мати легальну роботу? Багато там емігрантів і біженців?

На перше запитання немає однозначної відповіді, бо все залежить від регіону, в якому живеш. У Мюнхені жити дуже дорого, у Кріммічау – набагато дешевше. Але там, де жити дешевше, є мало можливостей для працевлаштування. А там, де багато варіантів для роботи, мало можливостей знайти вільне житло. На Заході Німеччини пошук квартири для оренди може тривати рік. Власники помешкань організовують щось схоже на день відкритих дверей: щоб оглянути житло, може вишикуватися черга зі ста осіб, а власник візьме в них анкети, довідки про зарплату тощо й потім вирішить, кому із претендентів здати квартиру в оренду. На Сході Німеччини ситуація протилежна (за винятком Берліна та кількох інших великих міст). У невеликих містах інша проблема: є багато порожніх будинків, де ніхто не мешкає, їх поступово зносять.

Емігрантів та біженців тут справді багато й це, певною мірою, викликає роздратування німців. Іноді біженці, яким офіційно дозволено жити в Німеччині, мають більше прав та можливостей, аніж місцеві мешканці. Скажімо, існує спеціальна установа, яка виплачує певні кошти особам, які навчаються у виші. Віковий ліміт для отримання цієї допомоги – до 30-ти років, а для біженців – до 35-ти. Окрім того, більшість біженців не має дозволу на роботу й може минути три роки, поки вони його отримають. Але держава щомісяця виплачує їм кошти на прожиття. Таких біженців мільйони й це лягає вантажем на німецьких платників податків (а податки тут високі).

Щодо можливості легальної роботи – вона існує, але не для всіх. Насамперед для висококваліфікованих працівників у сфері програмування та інженерії. Також тут бракує персоналу для лікарень та різних закладів з догляду за людьми похилого віку. Процедура отримання робочої візи складна, та вже ж цілком реальна.

Дякую тобі за цікаву бесіду.

Фото з архіву Лілі Демидюк, портретні – Сергія Шрьодера

Спілкувалась Оксана КРИШТАЛЕВА, для Leopolis.news