25-08-2022 14:22
3672
Напередодні нового етапу війни Анастасія запустили курси фотографії для підлітків. Група пропрацювала рівно місяць – до ранкового обстрілу 24-го лютого. Так фотографка з родиною опинилася на Львівщині й була змушена починати життя з нуля.
Сьогодні Анастасія називає нову домівку «українською Європою», разом із чоловіком облаштовує будинок та мріє повернутися до улюбленої справи. Свою історію фотограф й громадська діячка розповіла виданню ШоТам.
Анастасія Сторожко тривалий час працювала в ІТ, а потім ризикнула й наважилася присвятити життя улюбленій справі – фотографії. Вона повернулася з Харкова до Рубіжного й відкрила першу в місті фотостудію. А згодом заснувала громадську організацію – аби допомагати родинам, які виховують дітей з аутизмом.
За освітою я соціологиня, але жодного дня не працювала за спеціальністю. Одинадцять років свого життя провела в Харкові, працюючи в ІТ-секторі, але весь цей час мене дуже захоплювала фотографія. Та оскільки я гуманітарій, здавалося, що це занадто складно: цифри, фізика, налаштування. Утім якоїсь миті я все ж наважилася й почала потрохи вчитися, а згодом – і фотографувати.
У 2012 році я повернулася з Харкова до Рубіжного. Так сталося, що я залишилася абсолютно сама. Єдине, що мала в Рубіжному – будинок, у якому мешкали квартиранти. Під час виселення вони повернули мені всі ключі, а пізніше залізли до будинку та вкрали фотообладнання, яке я привезла з Харкова. Це приблизно дві тисячі доларів – доволі велика сума для тих часів.
Пам’ятаю, почала думати, що робити, чим займатися. ІТ-сфера, звісно ж, не була популярна в Рубіжному, а отже, і вакансій не було. І що я зробила? Просто пішла до магазину електроніки й оформила кредит на найдорожчий із наявних фотоапаратів. Так, там не було справді професійних камер, але я обрала найкращий варіант і продовжила займатися фотографією. Потроху знімала, почала вести соціальні мережі, завойовувати клієнтів. І так крок за кроком я стала заробляти на життя фотографією.
Згодом, у 2016 році, на Луганщину «зайшли» міжнародні донори – ООН, ЮНІСЕФ, USAID – які організовували курси для майбутніх підприємців. Я прослухала цикл лекцій про відкриття власної справи й вирішила податися на грант. Того самого року орендувала приміщення – моя мрія здійснилася. Я відкрила першу в місті фотостудію.
Поступово коло клієнтів розширювалося, почали надходити запити про уроки фотографії для початківців. Першою була дівчина, яка брала індивідуальні заняття. Я отримала від неї позитивний фідбек, мовляв, все дуже просто і зрозуміло. Коли навчання вже завершувалося, вона запитала, чи не планую я запускати фотокурси. А справді, чому б ні? Я побачила, що є попит, і вирішила його задовольнити. До того ж, я обожнюю ділитися знаннями, це мене надихає. Як і люди, які також захоплюються фотографією.
Після першого оголошення на мої курси записалися одразу десятеро людей. Звісно, це мене приємно здивувало. Відтоді я двічі на рік набирала нові групи. Дуже пишаюся, що більшість моїх учнів продовжили працювати в цій сфері й стали класними фотографами. Так в місті утворилася й перша фототусовка: ми почали збиратися разом, проводити воркшопи, запрошувати моделей і просто спілкуватися після зйомок.
Взимку 2022 року я запустила дитячу фотошколу. Адже на курси часто приходили підлітки, й інколи вони почувалися некомфортно поруч зі старшими людьми. Тому я організувала щосуботні уроки. Так ми встигли пропрацювати місяць, до 24 лютого.
У мене двоє дітей, і у доньки в трирічному віці діагностували розлад аутистичного спектра. Аутизм не лікується пігулками чи якимись препаратами, тут головне – заняття, корекція та вчасне діагностування. Утім не всі батьки звертають на це увагу, вдаючи, що все нормально. Або просто приховуючи проблеми дитини від загалу. Я вирішила, що маю про це говорити.
Починала з дописів в інстаграмі. У мене було небагато підписників, але для маленького міста цього було достатньо. Я розповідала, які симптоми варто ретельно відслідковувати, намагалася пояснити, що звертатися по допомогу варто якомога раніше. А ще наголошувала, що не варто орієнтуватися лише на місцевих лікарів. Навіть медики інколи помиляються. Коли я вперше прийшла з донькою до невропатолога (дитячого психіатра в місті не було), він сказав, що все добре й потрібно просто чекати. Коли ми прийшли на прийом вдруге, почули зовсім інше: «Де ви були раніше? Це схоже на аутизм».
Завдяки цим дописами довкола мене почали збиратися батьки, чиї дітки також мають розлад аутистичного спектра. З часом про нашу спільноту дізналася психологиня з місцевого реабілітаційного центру й порадила створити громадську організацію. Аби ми, як батьки, могли працювати більш ефективно. Ми подумали та в квітні минулого року зареєстрували ГО.
Ключовим напрямом нашої діяльності стала психологічна допомога батьками, адже мати дитину з аутизмом – це не так легко, як може здаватися. Деякі батьки живуть у постійному стресі й якоїсь миті просто не витримують цього. Зокрема, й через те, що найближче оточення не вірить у діагноз. Я зіткнулася з цим на особистому досвіді, коли чоловік та свекруха одностайно казали, що я перебільшую й взагалі «все в порядку». Тоді я потребувала людини, яка б мене розуміла. Завдяки громадській організації ми – мами – стали такими людьми одна для одної.
Ми зустрічалися, спілкувалися, обмінювалися досвідом. А ще організовували свята для наших дітей, запрошували аніматорів з різноманітними шоу, разом проводили час. І найголовніше – бачили позитивний відгук в очах батьків та малечі. Загалом, намагалися піклуватися про родини, в яких виховують дітей з ментальними розладами.
Для мене Рубіжне – це фортеця. Я жила в цьому місті до 17 років, допоки не переїхала на навчання до Харкова. Та навіть після 11 років життя у великому місті я не відчувала себе харків’янкою. Мене завжди кликало до себе Рубіжне. Це мій дім, мій форпост.
До повернення мені здавалося, що вся справа в людях з рідного міста. Але виявилося, що мене тягнуло саме місто. Для мене воно абсолютно неповторне, єдине. Тут моє коріння, моя душа. Це справді моя батьківщина.
Але й в цій фортеці були свої негаразди. Мені здається, якщо ти хочеш щось змінити в своєму житті – маєш почати ці зміни з себе та простору довкола. Але в Рубіжному люди полюбляли поскаржитися на владу, когось покритикувати. Завжди знаходився хтось поганий, і завжди чекали на якогось умовного «дядю», який прийде й зробить так, аби всім було класно. Та ми ж розуміємо, що це не так.
І мене це дуже пригнічувало. Поки ми з дівчатами намагалися щось робити, розвивати громадську організацію, допомагати іншим родинам, були люди, котрі просто чекали на якусь «халяву». Ось хтось прийде і все зробить.
Напередодні повномасштабного вторгнення у мене була дуже сильна тривога. Було дуже страшно, адже Рубіжне зовсім близько до лінії фронту. Нас вже обстрілювали в 2014 році, ми знали, що це таке. Але цю загрозу серйозно сприймали не всі, більшість людей вірили, що новий етап війни не почнеться. Що «все буде добре, все буде гаразд».
Нам із чоловіком теж не хотілося вірити, що почнеться широкомасштабна війна. У нас було безліч планів: ми будували будинок, робили ремонт та вірили в краще. Попри те, що жили на відстані 30 кілометрів від так званої «ЛНР». Навіть попри періодичні вибухи ми не хотіли уявляти, що це все доведеться втратити.
Але щойно почався новий етап війни, зранку 24-го лютого, за дві-три години ми вже виїхали з Рубіжного. На жаль, не встигли нічого забрати з собою. Це була якась стадія заперечення. Навіть коли відчували, що щось буде, ми внутрішньо відмовлялися кудись збиратися. Тому зрештою не забрали й половини з того, що варто було захопити.
Ми просто їхали. Це був дикий стрес, бо не було жодного чіткого розуміння – куди. По той бік Дніпра – жодних знайомих, рухалися просто навмання. Харків – Кам’янське – Кропивницький. Спочатку планували доїхати до Польщі. Та впродовж усієї дороги моя Варя (донька, – ред.) постійно запитувала, куди ми їдемо. Спочатку казали, що їдемо шукати нову домівку, а коли зізналися, що прямуємо до Польщі, вона почала плакати.
Для нас це досі загадка – чому слова про іншу країну викликали у Варі таку реакцію. Але вона плакала й повторювала, що не хоче їхати за кордон, не хоче покидати Україну. До цього нам здавалося, що донька взагалі не розуміє, що відбувається й куди ми зібралися. Я була переконана, що в неї немає жодної тривожності. Але виявилося інакше.
Тож ми залишилися в Україні. Здавалося б, до кордону кілька кілометрів і можна виїхати будь-якої миті. Але, зізнаюся, є певний страх, що ми все одно будемо там чужинцями. А тут, в Україні, ми на своїй землі. Ми вдома. Навіть попри те, що приїхали з іншої частини країни.
Так, на Львівщині дещо інший менталітет, інші звичаї. Але ми намагаємося під них підлаштуватися. Для нас це не складно. Я розумію, що за кордоном було б набагато гірше: мовний бар’єр, інші традиції. До того ж, ми такі люди, що просто не можемо сидіти, склавши руки. А там і без нас сьогодні багато українців, а житла й роботи – все менше. Власне, тому ми вирішили не створювати собі додаткових проблем, коли можна залишатися вдома, робити своє й підтримувати своїх.
Спочатку ми зупинилися в селищі Івано-Франкове неподалік від Львова. Переночували на диванчиках у місцевому готелі, а зранку звернулися до гуманітарного штабу в сільській школі. Насправді, там можна було на деякий час зупинитися: були місця, хороші умови, харчування. Але довкола – незнайомі люди, і це могло стати стресом для Варі. Крім того, діти з аутизмом часом не розрізняють поняття «своє» й «чуже», можуть торкатися якихось речей, лягати там, де їм хочеться.
Тому ми звернулися до однієї з волонтерок і запитали, чи нема десь поблизу порожніх будинків. У самому селі таких не було, але вона пообіцяла нам зателефонувати. І буквально через три години в мене задзвонив телефон. Ми повернулись до штабу, нас нагодували, дали пакет з продуктами, а разом із ним – папірець з номером пана Миколи. Та жінка сказала їхати до села Дрогомишль, мовляв, там нас зустрінуть.
Тобто людина, яка бачила нас вперше в житті, яка взагалі не повинна нам допомагати, домовилася про те, аби нашу родину зустріли в іншому селі. Ми вилупили очі, дивимось на неї й кажемо: «Що ми вам за це винні?». А вона відповідає: «Нічого, просто моліться за мого чоловіка».
У Дрогомишлі нас зустріли двоє чоловіків та бабуся. І уявіть: ми виходимо з машини, а вони йдуть назустріч, плачуть і обіймають нас. Незнайомих людей! Навіть не знаючи, хто ми такі й що у нас за плечима! Обіймають, цілують, заспокоюють. Два дні ми жили у цієї бабусі Марії, а потім знайшли будинок у сусідньому селі Липовець. Абсолютно безкоштовно, власник просто сказав: «Живіть, скільки вам буде потрібно».
У цьому селі зараз живуть приблизно 40 людей, воно маленьке, навіть магазину немає – лише церква. Але вже в перший день до нас прийшли сусіди й принесли одяг та продукти! Це дуже зворушливо. І так – абсолютно в усьому.
Наприклад, ми прилаштували синочка у дошкільну групу в сусідньому селі, і якось вихователька розповіла, що він розплакався, бо одноліток дав йому ровер, а потім забрав. Ми про це між собою поговорили, посумували та й забули. А через два тижні мені знову телефонує вихователька: «Їдьте до Дрогомишля, вам везуть ровер». А я не можу нічого зрозуміти!
Виявилося, її донька – прикордонниця – розповіла про нашого сина польському волонтеру, який збирає гуманітарну допомогу. І вони привезли для малого велосипед! Син навчився кататися того самого дня. Це було несподівано й просто до сліз. Люди між собою поговорити й вирішили допомогти дитині, яка мріяла про велосипед.
Люди дуже допомагають нам, і це повністю суперечить тому, чим нас лякали в дитинстві на Луганщині. Нам казали, що на Львівщині живуть «бандерівці», які можуть побити, а то й вбити за російську мову. І коли ти чуєш це постійно – починаєш поступово в це вірити. І я в це також вірила, поки не натрапила на людину, яка сказала: «Тю, я була у Львові, й ніхто мене не вбив за російську». Так я зрозуміла, що ці «жахалки» розповідають люди, які ніколи тут не були. Просто переказують чиїсь вигадані розповіді.
Якщо чесно, я не очікувала, що нас так приймуть. Але коли ми приїхали, побачили цих людей, відчули, як вони за нас хвилюються, як їм болить… Я знаю людей, які сиділи в підвалах Рубіжного, але не хотіли їхати на захід країни, бо «тут бандерівці». А не існує тут ніяких «страшних бандерівців». Лише добрі люди, які намагаються допомогти й підтримати.
Я давно планувала перейти на українську, ще задовго до повномасштабного вторгнення. Навіть змінила мову на комп’ютері й телефоні, підбурювала чоловіка бодай вдома спілкуватися між собою державною. Адже потрібно себе якось ідентифікувати, визначитись, хто ти і яка твоя національність.
Я вважаю себе українкою й хочу, аби мої діти так само ідентифікували себе. Бо мова – це одна з перших ознак. Та й не хочеться мати нічого спільного з тими людьми, країною, яка повністю зруйнувала наше життя.
Тут, на Львівщині, деякі місцеві спочатку переходили на російську, аби нам було легше. Але за чотири місяці ми й самі звикли говорити українською. Звісно, спочатку було незвично. Але допомогли шкільні уроки, щорічні іспити з мови – це все відклалося в пам’яті, просто не було мовної практики. Чоловіку дещо складніше з переходом – він все життя спілкувався російською. Але все одно старається.
Ми приїхали до українськомовного регіону, було б дивно, знаючи українську, говорити російською. Ми стараємося й щодня нам вдається дедалі краще. Водночас нам не траплялось жодної людини, яка б зробила зауваження через російську. Це про те, що потрібно створювати для людей умови, за яких вони самі прагнутимуть розмовляти українською мовою.
Взагалі, для мене Львівщина й Луганщина – різні. Зокрема, в тому, як люди ставляться одне до одного. Тут кожен намагається допомогти іншому, є якась взаємопідтримка, розуміння. У нас вдома у всіх двометрові паркани, кожен живе в своєму затишку, деяким байдуже, що там – за парканом. Я не знаю, чому так. Можливо, через державу, з якою ми там межуємо.
Але тут, у Львівській області, зовсім не так. Ми можемо залишити машину в дворі відкритою, знаючи, що через наш двір ходять інші люди, аби скоротити шлях. Попри це ми впевнені, що з автівкою нічого не станеться. А в Рубіжному у нас був двометровий паркан, собака, але машина все одно стояла з увімкненою сигналізацією.
Львівщина допомагає нам не лише практикувати українську, а й виживати. Бо справді важко. Фраза «головне, що ми живі» заспокоює лише перші два тижні. Безперечно, це важливо, це найголовніше, але з часом стрес минає й ти розумієш, що вже немає того захисту. Немає цієї фортеці, якою був наш дім у Рубіжному.
Бо під час війни ми втрачаємо не лише якісь матеріальні речі. Ми втрачаємо зв’язки, друзів, знайомих. Усі роз’їхалися по Україні, по Європі. Звісно, ми зідзвонюємося, але інколи так хочеться просто випити кави з подругами й поспілкуватися.
Фото з будинку на Львівщині, до якого родина Анастасії переїхала після повномасштабного вторгнення російської армії
Також я втратила весь свій бізнес, своїх клієнтів. Усього цього в мене більше немає. Сьогодні, як і в 2012 році я розпочинаю цей шлях з нуля. Веду сторінку в інстаграмі, коли маю вільний час – фотографую. Аби довести людям, що я – фотографка, і гарна фотографка! Щоб показати: мені можна довіряти, я можу вас фотографувати.
І місцеве оточення допомагає в цьому, підтримує, це відчутно. Інколи йдеш селом, вітаєшся з кимось, а тобі кажуть: «А ви не місцеві? А звідки? Луганщина? Ой, як сумно». І це також підтримка від сторонніх людей. Тут справді класні люди.
Сьогодні ми намагаємося облаштувати будинок, засадили город. Я обожнюю займатися рослинами, квітами. Якось до нас забійшла сусідська курка й облаштувала в кущах гніздо. Коли господарка це побачила – то подарувала курку нам. Тож тепер будемо ще й птахівництвом займатися.
А паралельно з облаштуванням домівки – шукаємо роботу. Я розглядаю будь-які вакансії, надсилаю своє резюме, але відповідей поки не отримую. Чоловік тривалий час працював зварювальником на «Азовсталі», а вдома робив ковані вироби. Тож ми подалися на грант. Якщо виграємо, хочемо, аби він продовжував цим займатися.
Повертатися до Рубіжного ми не будемо. Наш будинок частково зруйновано, як і все місто. Я не уявляю, скільки років піде на відновлення. А ще не готова повертатися до людей, які чекали на Росію. Не готова знову жити за двометровим парканом.
Кажуть, що всі прагнуть до Європи. А ми знайшли свою Європу тут, в Україні. Місце, яке найбільш наближене до західних стандартів. Але тут живуть наші люди. І нам тут справді добре.Тому ми залишаємося тут і починаємо наше життя з нуля.
Публікацію розміщено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України
