Мир не приходить сам по собі: за нього треба боротись, а інколи – воювати і вбивати

«24 лютого, приблизно о 5 годині ранку, до дружини подзвонила сестра з Харкова з криком в трубці: «Нас бомблять!». Так я дізнався про те, що почалась війна, – згадує Віктор Біщук. – Наступного дня під час обідньої перерви записався в тероборону. А в суботу зранку з речами був в одному секретному місці на околицях Львова. Почалися інтенсивні вишколи, патрулі, наряди,  шикування, блокпости, вогневі точки. Удома не ночував місяцями». 

Багатьох колег по журналістському цеху у Львові, відверто кажучи, здивувало рішення Віктора Біщука піти в територіальну оборону. Він, батько трьох дітей, екс-заступник директора потужної комунальної телерадіокомпанії, популярний телеведучий у січні 2022 року очолив новий і перспективний інформаційний проєкт. Але хто знає Біщука, той розуміє його мотиви.

Він завжди був нетерпимим до лукавства, брехні, фарисейства та продажних політиків. Гасло «Україна понад усе» є для нього не простими словами, а лейтмотивом усього його життя та професійної діяльності. Тому він сьогодні там, на сході України, захищає від новітніх орд свою сім’ю, свою родину, свою націю, свою державу і свої життєві, філософські принципи вільної і незалежної від кремлівської тиранії Людини.

«Моє сумління перед самим собою чисте. Я зробив для себе цей вибір сьогодні. Можливо, я був би корисніший як журналіст, але я робив свій вибір і несу сам відповідальність за нього. У нас просто немає варіантів. Ми повинні боротись далі. Ми не маємо права здатись. Ми вже це пробували і 100 років тому, і 30 років тому. Ми намагались жити так, ніби по ту сторону від кордону на сході живуть цивілізовані люди. Домовлятись з ними як з людьми.

Але ці істоти завжди ставили нас перед фактом: немає там людей. І кожна така спроба завершувалась смертями. Нашими смертями. Від голоду, від куль. А тепер від «Градів» і «Калібрів». Завжди, завжди один і той же результат. Неважливо – царська, червона чи путінська, але росія несе смерть. Завжди. Тому не має значення – здамося ми чи ні. Підпишемо угоду чи будемо воювати. Вони будуть нас вбивати. Або відкрито, як зараз, або приховано. Задушать в «братських» обіймах. Але коли ми будемо боротись, то матимемо шанс. Бо світ сьогодні (вперше за всі часи!) на нашій стороні. На стороні Світла, а не безпросвітнього Мороку.

Тому, попри страх, біль, сльози, втрати і руїни маємо боротись. Це єдиний наш шанс. Це просто треба прийняти. Маємо стати нацією, яка воює. Війна повинна стати реальністю для усіх. Нам потрібно усвідомити, що по ту сторону – нелюди, які прагнуть нас знищити. Стерти, асимілювати, розселити по таборах... Така наша доля – жити поруч з монстрами. А з монстрами неможливо домовитись – їх треба бити до тих пір, поки не ослабнуть настільки, що не матимуть сил для нападу. І це в наших силах. Тому в нас немає варіантів: МИ НЕ МОЖЕМО ЗДАТИСЬ», – ділиться своїми роздумами Віктор Біщук.

Він говорить, що єдиним безсумнівним позитивом цієї тричі проклятої війни є знайомства з чудовими людьми. Тільки тут, на війні, видно професіоналізм найвищого гатунку. Банальна фраза, але так і є: війна справді показала справжні обличчя людей, які тебе оточують. І ці обличчя прекрасні!

«Чорнобаївка, Снігурівка, а трохи до того – Ізюм, Лиман, Ямпіль і багато, багато інших назв. Я якось так несподівано для себе з’ясував, що давно не радію цим новинам. Вони не викликають такого, знаєте, спортивного азарту: «А, ось вже і Херсон поруч, і Донецьк, і Крим, і Москва, егегей!». Бо за кожним таким вже тепер вільним селом чи містом – люди. Ні, не так – Люди. Ті, з ким ти вчора разом обіймався при зустрічі, ділився волонтерськими підгонами, радів випадковій зустрічі біля «Нової пошти» в Краматорську (тої самої, що на Олекси Тихого, ага), списувався «по зеленому» або «по синьому» і обіцяв зводити на найкраще пиво в Україні, після того, як повернемось. Дивувався: «Ну от той то, чого сюди пішов?». Або не був знайомим з ними взагалі, але знав їх через пости спільних друзів. І дивився на їх обличчя на фотках і навіть трохи заздрив таким крутим, красивим і натхненим.

А потім, раптом читав, що його вже немає. І я не про те, що не варто радіти. Кожне таке село і місто, кожна Стельмахівка, Снігурівка чи Озерне – це не просто позначки на карті Deep state чи назви у звіті Генштабу. Це ЛЮДИ – найкращі, прекрасні, найсміливіші. Це чорні плями в нашій пам’яті, які завжди ми будемо нести за собою, озираючись, і розуміючи, що тут вже немає чим заповнити. Ось тут вони були поруч і от їх вже немає. Бо віддали своє життя за невідомий нікому населений пункт на півночі Харківської області. Бо тоді, в лютому, пішов. А міг не йти. Але – не міг не йти. Я б у кожному звільненому селі і місті змінив би назви вулиць на імена і прізвища тих, хто їх звільняв.

Завжди, завжди, завжди – пам’ятайте про ціну. Це імена і обличчя. Коли говорите чи пишете про Херсон, про Ізюм, про Лиман, Ямпіль – пам’ятайте про них. Про найкращих із нас. І ще одне. Коли ти на лінії зіткнення – це завжди страшно. Не вірте тому, хто каже, що не страшно. Але також знайте, що коли ви засинаєте ввечері у своїй квартирі чи будинку, то невиспані, втомлені, але ввічливі хлопці із золотими левиками на шевронах десь поруч чи далеко на сході бережуть ваш сон», – каже Віктор Біщук.

У практично зруйнованому до щенту Сіверську він супроводжує знімальну група американського телеканалу CNN, яка фіксує звірства, які щодня чинять росіяни всюди, куди можуть дотягнутись. Світ має бачити, що відбувається в Україні – в деталях і крупними планам. І має розуміти, що лише стійкість українців відділяє цивілізацію від російських орків. Якби не фантастична, неймовірна впертість українців – не відступати, не віддавати своє, не здаватись, то так могли б виглядати міста в Східній Європі.

Біщук жартує, що українські солдати пробують розуміти НАТО, яке не хоче втягуватися у велику війну. Але тоді вони мусять дати Україні далекобійні ракети, танки та літаки і ми все зробимо самі. І за пів ціни, навіть, профілактично ЗСУ може повторювати це кожних кілька років. «Русскій мір» завжди несе смерть. І ще гірше смерті – чорну і безмовну безнадію. І тільки Солдат з українським прапором на шевроні стоїть між вами, між вашим мирним містом і ордою, яка ладна весь світ перетворити на попіл на догоду своєму підстаркуватому божку. Віктор просить пам’ятати про це у своїх мирних домівках не лише українців, а й європейців! Від мужності українського народу зараз залежить майбутнє усього світу.

«Дайте миру шанс, каже нам Джон Ленон зі стіни будинку в Ізюмі. Того самого Ізюму. Одного з небагатьох вцілілих будинків. Знаєш, Джоне, так і робимо. Але така штука, знаєш, ми зрозуміли, що мир не приходить сам по собі. За нього треба боротись. А інколи, навіть воювати. І вбивати. Бо інколи (а росіяни то саме той випадок) справжній мир тримається на силі. Знаючі люди кажуть, що на балансі сил. Але то таке, нюанси. Будемо сильними – здобудемо мир. Ми тримаємось і ми переможемо! Хтось волонтерить, а хтось з автоматом в руках. У кожного своя місія на нашій землі. Для когось із вас стало новиною, що для них людське життя, гідність – це ніщо? Що заради своїх підлих цілей вони готові хоч цілий світ винищити? Хіба ви не знали, що єдиним способом вберегтись від них –  це бити їх.  Бити доти, доки вистачить сил. Краще – їхніх. Тільки міцні та системні звиздюліни. А не апелювання до гуманістичних цінностей, добра, Бога, милості чи ще чогось.

Бо весь свій дикий і збочений «русскій мір» росіяни побудували на запереченні того, що прийнято називати загальнолюдськими цінностями. Усі ці ваші Женевські конвенції, Гаазькі трибунали, якими ви їх лякаєте, це ні про що. Вони з них сміються. Вважають це слабкістю, яку треба використовувати. Тому ми ніколи з ними не домовимось. Немає бази, системи понять, на якій ми можемо з ними домовитись. Ми їх можемо лише перемогти – загнати назад на болота, закрити кордони та ізолювати від себе і від світу. Або програти... Але тоді нас не буде. Тому й говорити про це немає сенсу. Терор і залякування – це інструмент. Його мета – очевидна: зламати волю до опору. Але коли здамось, нас це не врятує. Мусимо бути сильними. Оце – якраз той час. Єдиними. Ми мусимо воювати. Усією країною. Кожен так як може – зброєю, словом, грошима. Бо програємо – нас не буде. Бо це саме той, вирішальний час!», – звертається до усіх українців, усіх європейців, усіх людей, які обстоюють загальнолюдські принципи свободи, демократії, права бути самими собою і жити в мирі, журналіст і воїн Віктор Біщук.

«Це портрет Тараса Шевченка, який висить на позиції одного з наших батальйонів. На самому передку, де між ними і ворогом лише кількасот метрів поля. Такий, ну, ви самі бачите, простенький. Просто на папері, прибитий цвяхом до дерева. Такі, тільки в рамках, були популярні в 90-х в офіційних закладах. А ще в шкільних підручниках. А тут – в посадці, поміж окопів, бліндажу, ящиків з БК, і наметів. Там, де немає нічого зайвого. Просто уявіть. Там, де кожного дня обстріли, гради, ворожа авіація і танки. Де можлива смерть отут, поруч, на відстані менше кілометра. Наші приїздять на позицію, закопуються в землю і вішають портрет. Не Бандери (а чого ще чекати від цих галичан? Не Матері Божої (це було б, може, і доречніше за цих умов). А портрет поета. От ви можете собі уявити портрет Лєрмонтова чи Пушкіна, чи хто там ще в них є, в окопах рашистів ? Я – ні. Але, знаєте, я не бачив більш доречного місця для Шевченка, аніж там, на передовій. І коли нам будуть розповідати за «маленьку українську культуру», згадайте це фото. Бо якось так складається, що там, де в окопах зображення поетів, там культура не може бути «малою». І тим бійцям, десь там, на Донеччині, в окопах, не треба пояснювати за що воюємо. Бо вони й самі знають: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!», – розповідає ось таку історію з портретом Кобзаря Віктор Біщук.

Війна залишає глибокі шрами – довжиною в покоління. Шрами-окопи ще довго заростатимуть на нашій землі. Шрами на тілі також затягнуться. Але шрами в душі будуть жити доти, доки житиме людина. І немає на то ради. Але сама ця страшна сьогоднішня війна закінчиться. Добро завжди перемагає зло. Хоча часом дуже дорогою ціною. І Віктор Біщук повернеться до своєї коханої дружини, сина і доньок, друзів та рідних, улюбленої журналістики. Дай Боже, щоб це сталося якомога швидше.

Андрій БОЛКУН, Leopolis.news

Фото з особистої сторінки Віктора Біщука у Фейсбуці