Які виклики постали перед львівськими лікарями після 24 лютого 2022 року, коли змінилася не лише Україна, а зрушився в бік позитиву увесь світ? Про важку філософію війни, про те, як в людях проявилося все найкраще під час спільної небезпеки, як обпалює біда за багато кілометрів від зони бойових дій, – говоримо із Наталею Войнаровською, завідувачкою відділення неврології та реабілітації 5 міської клінічної лікарні міста Львова.

Війна, що перейшла в активну фазу, зі слів медиків, як не дивно, не стала для них надвеликим викликом. І щодо масштабу роботи, і щодо кількості пацієнтів тощо. Парадоксально, але COVID, що передував російській агресії, мобілізував настільки, що вони ніби були готові до того, що сталося. Проте, медиків таки серйозно зачепило війною - як виявилося, важко особисто вберегтися від такого масштабу горя, коли воно заходить у твої двері за тисячі кілометрів від місць, де рвуться снаряди. Навіть якщо ти профі й у тебе є свої фахові прийоми для того, аби не страждати від щоденного людського болю, який пропускаєш крізь себе.

Ми виявилися не готовими лише до болю війни

- Найбільшою для нас стала морально-психологічна проблема. Перший шок – страх масового відтоку людей і, зокрема, нашого медичного персоналу. Дуже переживали, чи буде кому працювати. Як на диво, жодна людина з нашого відділення не виїхала за межі України. Ми чекали найгіршого, мобілізувалися, перелаштовувалися, аби бути готовими до будь-яких викликів. Проте жодна санітарка, жодна медсестра, навіть ті, у кого малі діти, внуки – не виїхали, ховаючись від війни.

Другий шалений психологічний удар ми отримали, коли пішли потоки людей, переселених з Бучі, Ірпеня, Бородянки… До нас приводили людей після інсультів. Ті історії, котрі ми чули… від них дотепер мороз по шкірі. От, до цього ми не були готові ніяк. Так, ми дивилися фільми про війну, читали про це книжки, слухали розповіді нашого старшого покоління, але… Ми виявилися не готовими до реалій і болю війни.

У мене була пацієнти – родина з Бородянки, молоді люди до 40 років. Вони 12 км пішки попід руки волокли паралізовану маму. А поряд вели ще двох маленьких дітей. У перших числах березня 2022 року. Про особисті речі там взагалі не йшлося. І чоловік, і жінка мали свій маленький бізнес. Показували фото квартири, на яку складали кошти все життя. Тільки вселилися в ту квартиру… А потім фото, розміщене у ЗМІ, того будинку, де вони жили. Його більше немає. І ми почули чимало таких історій. Це було страшно.

Що чекає цих людей? Які в них перспективи? Проте, як не дивно, ніхто з них тут не сидів, не плакав, не істерив. Вони якось розповідали свої історії адекватно. І з надією, що поїдуть за кордон, зароблять кошти, повернуться і все відбудують. І це так вселяло надію! Нам це давало реальне відчуття, що ми з усіма викликами справимося. Ці люди мене дуже подивували. Вони були дуже мобілізовані і вирішували питання сьогоднішнього дня. Жили не учора, не завтра, а сьогодні.

Третій виклик, із яким ми стикнулися, – це маса мобілізованих людей, які проходять у нас медичне посвідчення. Дивишся на цих молодих хлопців, з вищою освітою, інтелігентних, освічених… Дуже страшно. Дуже боляче. Бо ти розумієш, що це цвіт нашої нації. Питаєш: «Ви вже одружені, діти є?» І страшно почути, коли кажуть, що є діти, і може ще страшніше, коли кажіть, що немає дітей. Тому, що це наш генофонд. А у нас робота людина-людина… і оці маси людей, котрі через нас переходили. І скільки б ти років не працював, який би ти психолог не був, які б ти власні прийоми не напрацював, аби відгородитися від ситуації, це – нереально. Ти все одно перепускаєш це все крізь себе.

Щодо вояків, які воюють, зараз лікарні поділені на ті, котрі приймають цивільних і ті, що є для військових. Ми – по цивільних. Є поодинокі випадки, коли до нас звертаються. Ми звісно не відмовляємо, але на госпіталізацію через такий поділ лікарень ми їх не беремо.

Здебільшого приходять хлопці, котрі приїздять сюди на ротацію, не надовго. Ой, у них у всіх є проблеми! Важкі бронежилети, важка фізична робота, копання окопів, вони носять важкенну зброю, бігають з нею, скачуть. А це спини, а ще контузії голови, стресові розлади. У них у всіх є причини для звернень до лікарів. Проте зазвичай вони поспішають: мені швиденько, щоб стало легше, маю мало часу…

Сталося щось таке, що ми зрозуміли, які ми і виявили, у чому наша сила

- Відрадою є те, що наш колектив - як один кулачок! Зібралися, ніхто жодного разу не занив, що важко з доїздом, а у нас багато персоналу добирається з району. Були ж перебої з транспортом, блок-пости. Але ніхто за цей час не пропустив жодної зміни. Щиро – у нас завжди була добра атмосфера в колективі, але зараз ми стали як одна родина, згуртувалися і стоїмо стіною один за одного. Це, як виявилося, дзеркало всього нашого українського народу. На кожній ланці, на кожному напрямі така ситуація. Напевно сталося щось таке, що ми зрозуміли, які ми і виявили, у чому наша сила. Для себе усвідомила, що внутрішньо, мені світліше жити, аніж до цих подій. Бо я побачила, що при тому, що є абсолютне зло в цьому світі, набагато більше величезного добра!

Дотична до Польщі, часто там буваю. Те, що побачила у ставленні поляків до наших громадян – без сліз не можу про це говорити. Коли ми одне одному допомагаємо тут в Україні, ми ніби в одному казані – або загинемо всі, або допоможемо одне одному і вийдемо з цієї біди. З поляками в нас було чимало історичних нюансів. І ці тріщини, здавалося б можна підлатати, аде загоїти їх цілковито нібито неможливо. Окрім того, східний сусід сторіччями нав’язував нам комплекс меншовартості, що ми навіть не розраховували, що так все може змінитися в один день. Польща – це ціла країна наповнена суцільним добром до нас. А країни Балтії?! Ну, добре прибалти, поляки – якщо ми впадемо, буде литися їхня кров. А Британія? Іспанія? Це свідчить, що в світі переважає добро. Усвідомлення цього сприяє тому, що мені світліше жити.

А ще більшість з нас навчилися жити сьогоднішнім днем. Радіти йому. Ми вже не загадуємо, що буде через 20 років і як ми справимося з інфляціями і негараздами. Мене завжди дратувало, коли наші громадяни нарікали на нашу країну. У моїх дітей клас роз’їхався світами. А я з ними дружу і спілкуюся. Вони звідусіль розповідають мені, як виявляється багато класного в Україні: «Та ми такі круті!».

Тішуся, що ми позбуваємося комплексу меншовартості. Бачимо, що ми освічена, красива нація, з розумними, прогресивними дітьми. Так що – ні слова поганого про нашу країну! Нам корупцію побороти, і все в нас налагодиться. За всіма напрямками бачу, що ми рухаємося правильно. Тільки, щоб нам допомогли зброєю.

Дочекаємося перемоги і всі плани реалізуємо

- Сьогодні наше відділення живе трохи інакше, аніж у мирний час. Інакше побудований відбір пацієнтів: ми відкинули легші варіанти, планові госпіталізації. Беремо здебільшого лише важчих, з категорії, якщо сьогодні не пролікувати – завтра будуть наслідки. І дуже багато хлопців-рекрутів. Робота рутинна, кожен день у напруженому темпі.

Хотілося б більше комфорту для пацієнтів, що трохи ускладнено територією, яку займає наше відділення. Хотілося б, щоб в палатах було затишніше, щоб у кожній було не більше двох людей. Добре, що у нас вже є ліфт, вирішено проблему доступності хворих до відділення. Хотілося б розширити зону реабілітації, трохи більше персоналу, хоч ми вже над цим працюємо разом із керівництвом і маємо повне розуміння. Зараз, можливо, такі бажання не на часі. Що можемо в цих обставинах – те робимо. Але плани в нас є, як це удосконалити. Ми знаємо, як це зробити, готуємося до того, готуємо спеціалістів. Є люди, котрі навчаються, щоб прийти працювати саме в наше відділення. Дочекаємося перемоги і тоді все реалізуємо. А Перемога буде! Однозначно! Навіть питання так не стоїть!

Розмовляла Світлана Хитрова, для Leopolis.news