Після поранення 30-річний Михайло Чорній продовжує службу в Червоноградському ТЦК та СП. Сьогодні він відряджений в один з підрозділів, який займається підготовкою мобілізованих. Там ми і познайомились.

До війни майже 10 років Михайло працював на успішному підприємстві «Клінгспор», що у Великих Мостах виготовляє абразивні матеріали. У 2015-2016 роках проходив строкову службу у 14-й бригаді у Володимирі-Волинському.

«У перший же день війни пішов до військкомату. Відправили служити до рідної 14-ї бригади на Волинь. Піхота, перший механізований батальйон. Практично відразу відправили на схід. Стояли на «нулі» північніше села Яковлівка у Бахмутському районі Донецької області. Кожного дня обстріли, стрілкотня. Війна війною. Більше місяця тримали оборону. 1 серпня минулого року міна прилетіла прямо в наш окоп. Мені пробило бронік, посікло лице, ногу. Дуже жостко», – розповідає Михайло.

Після поранення він лікувався. Визнали обмежено придатним, однак він продовжує службу в ТЦК та СП. Одружився. Чекають з дружиною на дитину. Вона переживає за нього. Як розповідає Михайло, з тих, хто пішов з ним в перший день на війну, на передовій вже мало залишилося. Багато поранених, є загиблі.

«Хоча мій друг з яким ми призвалися в один день і служили разом, але в різних ротах, і досі на передку. Важко їм там, важко, але позиції тримають. Тому ротація є вкрай необхідною. Більшість моїх нинішніх колег з ТЦК після поранень визнані обмежено придатними. І коли при роздачі повісток їх запитують чого вони тут, а не на фронті, то я кажу: «Вони звідти вже прийшли. Вони там вже були. А ви тут». Скажу одне: рано чи пізно підуть всі. Бо це війна. І всім треба бути до цього морально готовим. Навіть тим, які зараз відпочивають на Буковелі. Для них війни немає. А є люди, які віддають останнє. Я з друзями також з кожної зарплати віддаю певні кошти на допомогу армії чи волонтерам. Дрони дуже потрібні. Нормальний коштує сто тисяч. Але він живе на фронті максимум три тижні», – говорить Михайло Чорній.

Розповідає, що стріляв майже з усіх видів зброї. Радить усім готуватися до служби і хоч трохи вчитися воєнному ремеслу. Питаю його, що може сказати хлопцям, яких зараз мобілізовують.

«Йде другий рік війни. Ну що я можу сказати: головне не очкувати і швидко роздуплятися. Це дуже важливо. Бо не правда, коли говорять, що не бояться. Всі боятися і це природно. Але просто бути безбашенним – це також не потрібно. Бо у кращому випадку – це швидкий 300-й. Зараз мобілізованих реально готують. Навіть, якщо ти служив, то все одно вчать, їдуть на полігони чи в навчальні центри. У перші дні війни приходили люди, що теж не служили, але були мотивовані. А він приходить і каже: «Я перший раз бачу автомат, я навіть не знаю, як його розбирати». І таких було з 20 процентів. Нині за кордон немало на навчання їде. От мій друг поїхав в Литву ну півтора місяці. Та і зброї зараз полюбе більше і вона якісніша. І вчать нею управляти. А на початках «джавеліни» були, а мало хто вмів ними користуватися. Ті ж «Бредлі» хороша техніка, не совєтська, яка легко дзюравиться. Вони багато кому вже життя врятували. Бо старі БМП, як жартують, то труни на колесах. Сьогодні найважливіше зберегти життя наших хлопців. Бо хто країну буде відбудовувати після перемоги. Ну і головне не вестися на російську пропаганду, яка критикує наші Збройні Сили і хоче якось всіх нас посварити. Мусимо зрозуміти, що без підтримки тилу війн не виграється», – наголошує Михайло Чорній.

Він мріє після війни демобілізуватися. Повернутися до коханої дружини і дитини. Але щоб це сталося якомога швидше треба трохи стишити музику забав у тилу і більше донатити на ЗСУ. Щоб це сьогоднішнє гасло «Все для фронту, все для перемоги» – не було просто модним слоганом, а стало сенсом нашої боротьби проти російських окупантів.

Андрій Болкун, Leopolis.news