11-08-2023 15:488042
Бойовий полковник, учасник місії в Іраку. За спиною – бої під Дебальцеве, Волновахою, важке поранення, лікування. На все має свою чітку і правдиву думку. Як любить жартувати: «Далі Бахмута не пошлють, нижче взводу в командування не дадуть». Знайомтесь – Микола Олександрович Андрощук. Сьогодні працює заступником начальника Стрийського РТЦК та СП. Відповідає за рекрутинг й адаптацію мобілізованих у перші тижні у війську.
Народився полковник Андрощук на Хмельниччині у місті Славута.
Навчався у київському військовому ліцеї. Пізніше – у Харківському танковому училищі та військовій академії. Служив на різних посадах.
Пройшов шлях від командира розвідувального взводу до заступника командира бригади. Війна 2014 року застала його на посаді начальника штабу 51-ї окремої механізованої бригади.
Отримав важке поранення під Волновахою. Довго лікувався, але повернувся до лав Збройних сил.
У 2018 році був призначений на посаду командира 103-ї бригади територіальної оборони командування «Захід» і новітню навалу російських військ у Львові.
Наприкінці лютого 2022 року був з частиною під Овручем. Звільняли Житомирщину, Київщину. Брав участь у формуванні нових підрозділів. З лютого цього року продовжує службу в системі територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Варто додати, що за героїзм Спілка воїнів АТО Волині нагородила Миколу Андрощука орденом «Народний Герой Волині» ІІ ступеня.
Дружина у полковника Андрощука також військовослужбовець. Служить у 14-й механізованій бригаді. Старший син – курсант військового інституту танкових військ у Харькові. Під час наступу російських окупантів на Харків Андрощук-молодший, не маючи ще тоді 18 років, став командиром БТР і служив в протитанковому резерві.
Миколо Олександровичу, чи можна порівняти війну 2014 року і теперішню?
Ну тоді – це дрібне пиво було. Взагалі ніяких порівнянь немає. Тоді, у 14-му році, більш позиційна війна була. Зараз дуже важко. Особливо через неймовірно велике застосування авіації. Сьогодні на нас, окрім ядерних бомб, все летить. Постійні бомбардування у перші місяці війни виснажують.
А як проходить сьогоднішня мобілізація?
У принципі – спокійно проходить. Ідуть хлопці. У перші місяці повномасштабної війни, за моїми спостереженнями, йшли більш патріотично налаштовані. А сьогодні вони просто розуміють, що цю роботу із знищення ворога комусь треба робити і ніхто її за них не виконає. Звичайно, що страшно всім. Тільки дурні нічого не бояться. Але, якщо ти нормально здорова людина, в тебе є якесь IQ, включаєш мізки і вчишся.
Звичайно, що є деякі там не задоволені, що попали. Одні – більш патріотично заряджені, інші – менше. Але в процесі підготовки, спілкування між собою, проходять нормальне злагодження. Ніхто не жене відразу на передову. Хлопці вивчають все озброєння, техніку. Усе навчання триває орієнтовно 2,5 місяці. Немає жодних проблем з харчуванням, обмундируванням. Сьогодні у війську всі спеціальності затребувані. Ну та й фінансова складова є також немаловажливим чинником.
Як, на вашу думку, протистояти російській пропаганді, яка ліпить з працівників ТЦК мало не ворогів народу?
Треба навчитися фільтрувати інформацію. Є пропаганда, а є об’єктивна інформація. У ворогів є свої інтереси. До прикладу, Станіслав Лем у «Вогнем і мечем» мав свій образ війни з козаками Хмельницького. А українські автори зображують героїзм і патріотизм Богдана Хмельницького із захисту наших традицій та цінностей. Пишуть про той же період, але по-різному. Є одна формула: ворог апріорі бреше. Тому жодної довіри будь-якому їх слову.
Давайте змоделюємо ситуацію: в один момент після «народного гніву» всі нинішні ТЦК та СП закривають чи реформовують. І вся система мобілізаційної підготовки впаде, почнеться хаос, порвуться зв’язки. Весь цей срач лише в соцмережах і з них суне в голови наших громадян.
А реальна ситуація така, що в масі своїй українці розуміють, що захищати Україну і свої сім’ї треба. Бо інакше – ще більший гаплик може прийти. Не кожен командир може стати цим, якщо говорити по старому, військовим комісаром. У нас вчать, наприклад, на піхотинців, на командирів механізованих підрозділів, командирів танкових підрозділів, льотчиків і моряків.
А як то бути начальником ТЦК – ніхто не вчить. Але це дуже така специфічна посада. Треба бути і політиком, і психологом, і військовим. Ну хто любить податківців? Ніхто! Так тепер і з працівниками ТЦК: у всьому винна невістка. А у нас понад 60% працівників – це військовослужбовці, які повернулися з фронту з пораненнями. І до цих пацанів ще якісь претензії... Оборона країни є справою усього народу, влади, бізнесу.
До речі, величезні мобілізаційні можливості у представників місцевої влади чи керівників установ та організацій, які законом наділені правом і обов’язком вручати повістки. Ну але де там: вони ж про майбутні вибори свої думають, а не про порятунок країни.
І ще одне. Якби люди відповідно до закону самі вчасно подавали усі зміни свого статусу, здоров’я, навчання, сімейного стану, то й ТЦК було б менше бюрократично-паперової роботи. А так маємо те, що маємо. Працівники ТЦК не з Марсу беруться, а нашого з вами суспільства. Тому не треба лити воду на пропагандистський млин ворога, не розповсюджувати плітки, а допомагати ЗСУ. Ну іншого не дано, якщо не хочемо знову перетворитися в кремлівський концтабір.
Розмовляв Маркіян Войтович, Leopolis.news