22-річний військовослужбовець вже має бойовий досвід – він захищав рідну землю з 2020 року. Його військова спеціальність – стрілець, помічник гранатометника, а після навчання – навідник-оператор БМП-1.

Під час важкого танкового бою на Запорізькому напрямку Андрій МОЧЕРАД разом із побратимами отримав важке поранення. Після довгого лікування, реабілітації, він продовжує службу у першому відділі Яворівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки м. Мостиська. Андрій МОЧЕРАД переконаний: зараз, як ніколи, нам усім потрібна єдність, рішучість у захисті рідної землі.

«Найголовніше – прогнати окупантів, повернути територіальну цілісність України. І кожен повинен чітко відповісти собі на запитання: хто, як не я, мусить захистити рідну землю, коли ворог прагне знищити українську націю, – говорить він. – Щоб Перемога була близькою, треба всім чоловікам стати в обороні своєї країни!».

В інтерв'ю «Нашому краю» Андрій МОЧЕРАД розповів про свої фронтові дороги, бойових побратимів, настрій наших воїнів. Андрій – уродженець селища Санники, тут проживають його батьки і рідні. Великою підтримкою для нього є дружина Марія, а також увага та розуміння від родини, односельців, друзів.

– У Вовчищовичах закінчив школу, потім навчався у коледжі, – розповідає він. – 5 жовтня 2020 р., коли мені було 19 років, був призваний на строкову службу. Проходив навчання у військовому центрі, служив у 81 батальйоні в Полтаві. Бригада тримала лінію оборони біля Краматорська. 18 січня 2021 р. підписав контракт. Як стрілець, помічник гранатометника, вже 26 січня з побратимами виконували бойові завдання у Донецькій області, в Новолуганському напрямку. Потім – знову навчання в центрі, де отримав військову спеціальність навідник-оператора БМП-1. Після цього понад півроку стояли на передових позиціях. На ротацію і бойові злагодження повернулися у Полтаву, а потім у Харківську область. На щастя, у батальйоні не було втрат, всі повернулися живими.

– Як зустріли 24 лютого 2022 року і повномасштабне вторгнення агресора в Україну?

– В цей час ми проходили бойове злагодження у Харківській області. Важливо, що у нас в батальйоні службу проходили здебільше молоді за віком воїни, а наші командири дуже підтримували всіх нас, разом йшли на штурм і виконання бойових завдань. Відразу ж після початку повномасштабної війни наша бригада, у складі 70 воїнів і 8 бойових машин піхоти, була скерована на захист міста Суми. Тоді й відбулися перші важкі бої, втрати, але ми розбили колону ворога, захистили місто від окупації. Про це навіть були документальні сюжети на телеканалах, у соціальних мережах. Хочу підкреслити, якою величезною була підтримка від сумчан, звичайних простих мешканців міста. Вони виходили проти ворога, допомагали нам, приносили пальне. А один літній чоловік, якому було вже до 70 років, прийшов до нас з власною мисливською рушницею, готовий був воювати з нами проти москалів… Вже потім, коли ми прогнали ворога з міста, то побачили, що в них вже була заготовлена, парадна форма, медалі, адже вони готувалися до швидкого захоплення міста, хотіли парадним маршем пройти по ньому. Але ми не дозволили їм цього зробити, розбили їхню колону і звільнили Суми, при величезній підтримці місцевих!

– Як далі пролягали ваші фронтові дороги?

– Наш танковий батальйон тримав оборону у Запорізькій області. Тут також ми разом з побратимами виконували бойові завдання, зокрема, розбили контрольний стратегічний пункт ворога, що дуже допомогло нашим військам у звільненні окупованих територій. Вважаю, що дуже важливим є військове побратимство: один за всіх, всі за одного. Ми завжди підтримували один одного, узгоджували дії і прикривали у важкі хвилини, щоб не було втрат. Бо дуже непросто, коли гинуть друзі... Зі смертю завжди неможливо змиритися. Але якщо ти воїн, то мусиш виконати бойовий наказ, незважаючи ні на що. 26 березня о 8:00 ранку наш танковий екіпаж тримав оборону і потрапив під артобстріл. Я і мій побратим водій-механік Владислав Лопушан, на позивний «Владос», отримали важкі поранення, але ми вижили. Я втратив ногу. А нас фактично врятували від смерті місцеві жителі, вивезли з поля бою. Потім побратими евакуювали у медчастину. Турнікет на ногу накладав я сам ще на полі бою, пізніше вже допомогу надали медики. Лікування і реабілітацію проходив на Вінниччині. Після протезування мені призначили другу групу інвалідності, але я продовжую служити. Зараз, як військовослужбовець, виконую завдання у першому відділі Яворівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки м. Мостиська.

– Як зараз проходить ваша служба? Що б хотіли сказати своїм ровесникам, землякам?

– Насамперед, не можна бути байдужими, а слід допомагати ЗСУ, підтримувати наших воїнів. Зараз кожен повинен стати на захист своєї землі, не ухилятися від мобілізації, а разом всім піти захищати Батьківщину. Пора повертати своє – нашу землю, територію, цілісність держави. Коли станемо всі разом в обороні – тоді і будемо святкувати нашу Перемогу.

Автор інтерв’ю: Галина Сорока, газета «Наш край»

Служба зв’язків з громадськістю Львівського ОТЦК та СП