Перерваний політ долі   

…Він вже готувався до чергової відпустки. В кутку стояла спакована сумка з гостинцями для рідних – дружини Лесі, шестирічного синочка Марка. Вони з нетерпінням його чекали в Івано-Франківську, де постійно проживають. Святково прибрали помешкання. Поміж тим запланували разом завітати у Самбір, щоб тепло обняти матір Лесю, пригорнути за схудлі, але ще дужі плечі, батька Юрія, поручкатися з братом Віталієм. Андрій мав намір неодмінно  зустрітися з давніми друзями по станиці Пласту – НСОУ. Адже з ними у цій молодіжній патріотичній організації. зростав, мужнів, гартувався духом і тілом, як наказ ніс у серці святий обов’язок пластуна – вірність Богові та Україні.

На фронті не без критичної ситуації. І чи не щодня. Наземні українські військові  підрозділи потребували вогневої підтримки з повітря. Авіаційне командування розуміло, що завдання не з простих, воно посильне лише асу. Жереб долі випав на майора Андрія Ткаченка. Не дуже й засмутився – йому не новина громити ворогів. Ще під час АТО/ООС для проросійських сепаратистів його штурмовик став справжньою грозою, вони з трикольором і двоголовим на ньому виплодком орлом, якого не знає природа, втікали із захоплених міст, сіл Донеччини, Луганщини. За час повномасштабної війни також немало бойових годин провів у небі.

І він  гордим соколом злетів у синю даль, вище хмар, зате ближче до Бога… Крильми винищувача Андрій Ткаченко подав умовний знак, мовляв, все гаразд, побратими, ціль знайшов, починаю працювати… Вже ніби час на розворот… Москальська ракета, на жаль, у небі наздогнала його залізного птаха. Шансів врятуватись не було. Цей політ українським небом, якого він любив, для військового льотчика  став останнім.

Через кілька днів, 12 березня 2024 року, вже у військовому званні – підполковник Андрій Ткаченко навіки спочив в Івано-Франківську. Жахлива картина, коли дружина хоронить   чоловіка, неповнолітній син зостається сиротою, в житті буде без батькового опертя. У таку натягнуту, як струна, мить неймовірно гірко і боляче матері. Адже, тримаючи на грудях синочка, ніжно співала йому колискові, допомагала спинятися на ноги, навчала любити і шанувати все рідне, мудро наставляла, як у цьому суперечливому світі не осоромити ні себе, ні родину. Він був її надією, майбутнім. Все це перекреслило найстрашніше зло – війна.

Разом з матір’ю, здавалося, ридало українське небо. Андрій Ткаченко любив його синє  безмежжя, яке нагадувало йому половинку державного прапора. Змалку плекав мрію і готувався літати ним. Своє бажання укріпив у Самбірській станиці Пласту–НСОУ. В цій молодіжній патріотичні організації пройшов всі щаблі вмілостей, відзначався активністю, цілеспрямованістю. Під час пластового летунського табору «Чота крилатих» успішно здав повний підготовчий курс із парашутного планеризму, чим остаточно визначився із своїм майбутнім – бути повітряним захисником України.

Відтак у 2008 році Андрій Ткаченко став курсантом Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Військову службу майбутній ас, пілот-винищувач розпочав в Івано-Франківську, продовжив у Харкові, а потім знову військова доля його повернула назад на  Прикарпаття. Під час проведення АТО та ООС громив проросійських сепаратистів і  московських окупантів. Бойовий досвід збагатив, коли  розпочалася велика збройна навала огидних путінських рашистів. Добряче давав їм «прикурити» з неба на східних та південних теренах. Не раз виконував ризиковані завдання.

Упродовж затяжного воєнного лихоліття у Самборі  непоказно переживала і тихо перед образом Богородиці молилася Леся Ткаченко. Хіба лише вона одна? Тисячі українських матерів, бо з древнього миролюбного роду. Однак, коли на рідну землю зазіхне загарбник, вони  благословляють синів: «До зброї, діти.  Час вам рідний край боронити».

Національна традиція корінням сягає в епоху сивого козацтва, героїчного Січового стрілецтва, нескореної УПА. І при цьому ім’я ворога було і залишається незмінним – росія. Де вона, там війна. З 2014 року злоякісну плеяду нащадків монголо-татарів  поповнив мізерний кремлівський диктатор.

Мати полеглого пілота з чоловіком прийшла на сесію Самбірської міської ради. В руках тримала звернення Станиці Пласту – НСОУ.  Колишні і теперішні друзі просили владу підтримати їхнє клопотання про присвоєння  пілоту-винищувачу, підполковнику Андрію Ткаченку посмертно звання «Герой України».   

Але не було кому зачитати звернення пластунів, прийняти якесь рішення. Запланована сесія міськради не відбулася – забракло депутатів. Засмутилася Леся Ткаченко, ніби хтось її сильно образив. Гірше – мовби наштовхнулася на байдужих, холодних, черствих, наче ходячих сплячих. У душі,  як на похороні сина, враз озвався нестерпний біль. Хто її міг чи може зрозуміти? Хіба що та мати, чий син з визвольної війни повернувся «на щиті».

 У цю мить Леся Ткаченко чимось уподібнилася до Валентини Матвіїв із Жидачева. Вона і чоловік Тарас у Самборі презентували першу книжку талановитого сина-журналіста, офіцера ЗСУ, Героя України Тараса «Мої думки». На її сторінках його актуальні, глибокі за змістом прозові та віршовані роздуми про життя, місію людини в ньому, владу та  якою б хотів бачити Україну. Згодом старанням батьків на світ з’явився другий том.

Перед журналістом Тарасом Матвіївим  відкривалися світлі обрії. Вже мріяв про власну телестудію. Однак долю не вибирають – він перо поміняв на автомат. Закінчив Академію сухопутних військ імені П. Сагайдачного. Відтак молодший лейтенант став командиром взводу 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила. В останню ротацію на схід  поїхав на початку квітня 2020 року. Його підрозділ тримав оборону на опорному пункті передової лінії  Луганського напрямку біля села Троїцьке Попаснянського району. У момент щільного ворожого обстрілу 10 липня 2020 року рятував поранених побратимів… Але ціною власного життя.

Четвертий рік Валентина Матвіїв у глибокій зажурі. Смуток переливає у прекрасні вірші. Ними прагне скрасити власне незносно скалічене життя, погасити тугу серця, в душі засіяти спокій, увімкнути світло  примарної надії. В одній поезії благає: «Верніть мені сина, єдину дитину! Верніть мені щастя і сни мої тихі… Верніть мені теплі синівські обійми… Верніть йому зорі останньої ночі… Не треба було, щоб Героєм він став…».

Дві українські матері. Два сини і дві долі.

Для матерів ще не придумано плати, винагороди за синів, земний політ яким обірвала клята війна. Вони здійнялися у вись. Там у строю небесного легіону зустрілися молодший лейтенант Тарас Матвіїв із Жидачева і підполковник авіації Андрій  Ткаченко із Самбора.

У темні часи яскраво видно світлих людей.     

Микола СЕНЕЙКО

Фото із соціальних мереж