12.06.2026
Університет ветеринарної медицини та біотехнологій — і в них журналістика? Університет ветеринарної медицини та біотехнологій — і в них спортивна журналістика?
Що ж, журналістика — сторожовий пес демократії, а тому професійний ветеринарний догляд за цим собакою є архіважливим чинником довголіття і пильності нашої волелюбної тваринки.
Якщо ж серйозно, то чому Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій започатковує вишкіл журналістів, і не просто журналістів, а в рамцях освітньо-професійної програми «Спортивна журналістика»?
Зрозуміло, що сумніви стосовно спроможності галузевого закладу освіти здійснювати якісний медіавишкіл лежать у площині, по-перше, практики функціонування неокласичних університетів (а ця практика в Україні цілком себе виправдала), по-друге, усвідомлення величезної персональної відповідальності менеджерів та викладачів, які започатковують програму, за результати навчання. Потенційно якісне навчання майбутніх журналістів, занурених у спортивну проблематику, стане можливим завдяки професійній роботі спеціалізованих спортивних кафедр в університеті, спортивного комплексу європейського рівня і бажанням моїх колег, не пов’язаних із журналістикою, вивести професійну спортивну комунікацію в Україні на високий фаховий рівень, що в поєднанні із залученням до навчального процесу дійсно класних викладачів журналістики, науковців-комунікативістів, спортивних журналістів обов’язково дасть бажаний результат.
А ось аргументи на користь доцільності професійно-освітньої програми «Спортивна журналістика» потребують розлогішого тлумачення.
І в сфері вишколу майбутніх журналістів, і в медійній практиці набув сталості термін «універсальний журналіст». Буду відвертим: миттєва асоціація із Жаном-Клодом Ван Даммом переслідує мене постійно, але — все ж — експлуатований на лекціях, на практичних і семінарських заняттях, при аналізі студентських контентів та при дискусіях і диспутах в академічних групах, цей термін може сприйматись лінійно; утім, його вартує розглядати в контексті різноманітності журналістської праці. Якщо бодай фрагментарно розібрати феномен ось цієї універсальності, то стає зрозумілим, що цей феномен є як мінімум дуалістичним.
Технологічна універсальність журналіста передбачає необхідність врахування в навчальному процесі його (журналіста) майстерність однаково вправно працювати «з пером», з камерою, з мікрофоном, адаптуючи матеріал до будь-яких видів медій, і передбачає радше втілення його вмінь в технічну конвергентність. Контентна універсальність пов’язана із створенням журналістського матеріалу, розумінням того, що саме журналіст насправді повинен запропонувати авдиторії, якими є його професійно кваліфіковані знання навіть в невеличкій новинній подачі, не кажучи вже про серйозний аналітичний чи критичний матеріал. І якщо з першим розумінням універсальності — з її технологічною сутністю — ми ще можемо дати собі раду (навіть не оперуючи достойними теле- радіостудіями чи медійними лабораторіями, адже мобільні телефони є тепер у кожного учасника навчального процесу, додамо до цього нашу спритність і технічну компетентність — і ми озброєні цифрою), то друга ознака універсальності не дуже далеко відійшла від одного із найбільш улюблених слів графіті-хуліганів.
І це слово – «кепсько».
В ліцензійних і акредитаційних документах є таке поняття: «невизначені умови». В контексті адаптації навчального процесу до реальної журналістики йдеться, зокрема, про те, що журналіст повинен будь-яку подію, будь-який факт перетворити на медійну інформацію і запропонувати цю інформацію авдиторії в той спосіб, який цій авдиторії в цю мить є доступним й зручним. І байдуже, про що йдеться — про воєнну стратегію, про новий серіал, про обстріли міст, про дивність пана Трампа, про побут переселенців, про футбольні баталії чи про специфіку нетрадиційних медичних послуг. Невизначеність умов — це і є невизначеність розуміння подій, які треба висвітлювати, невизначеність ставлення до фактів, які треба коментувати, невизначеність у пошуку аргументів, які треба наводити для доведення власних міркувань, доволі дилетантських для автора в умовах універсальних медій, а спеціалізованих в Україні не так і багато, і вони вже давно персоніфіковані малочисельними асами-професіоналами. Невизначеність умов — це часто брак знань в проблемі, яка в цю мить є у фокусі журналіста і яка потребує негайного висвітлення.
Невизначеність умов — це відчутна в багатьох матеріалах млявість і — найприкріше — аматорство, яке межує з тим, про що попереджав Герой свободи світової преси Сер Гарольд Метью Еванс: «розуміння теми — не привілей, а обов’язок журналіста. Інакше він зраджує суспільство».
Особливу увагу зверну на нюанс, який обов’язково викличе запитання і у студентів, і уколег, і у тих глибоко шанованих мною експертів, які свого часу (а час швидко спливає!)проводитимуть акредитацію освітньої програми: чому бакалаврат? Чому не магістерка?
Уникаючи розлогого опису організаційно-методологічної бази сучасної триступеневої структури вищої школи України, відмічу лише, що, на мою особисту думку, саме восьмисеместровий бакалаврський рівень здобуття галузевої медійної освіти дозволить максимально можливою мірою представити студентам увесь спектр чинників професійного висвітлення в медіях історії, сучасного стану, персоналій та перспектив розвитку спорту і фізичного руху. А трисеместровій магістерці вартує залишити більш вишукані і розлогі за охопленням знань і навичок, певною мірою авторські та ексклюзивні курси елегантного, не конче галузевого медійного мистецтва — повторюю, йдеться про українські умови, в яких ключовий наголос ставиться саме на бакалаврських студіях.
Мені видається, що спеціалізація конкретного напрямку медійної практики — один із найбільш перспективних шляхів університетського медійного вишколу. Освітньо-професійна бакалаврська програма «Спортивна журналістика» дозволить сфокусувати увагу майбутніх медійників на проблемах спорту і фізичного руху, сконцентруватись на специфіці, технологіях, нюансах, термінології, історії, персоналіях, секретах, правилах, залаштунках — і усього іншого, що є актуальним і цікавим в спортивному житті. Освітньо-професійна бакалаврська програма «Спортивна журналістика» як вишкіл професійних медійників конкретного галузевого напрямку, попри неминучі штрафні у свої ворота, жовті картки нашим виконавцям і обговорення потенційно можливих локальних тимчасових дискваліфікацій (треба бути готовими до будь-яких проблем), обов’язково матиме успіх — і не тільки тому, що на цей успіх вже працює ціла група університетських викладачів, науковців, спортсменів і методистів. Цього мало. Головне, що в університеті є розуміння кінцевої мети програми — підготувати журналістів, професіоналізму яких аплодуватимуть трибуни.