logo
21/04
20/04
19/04
2 ...

«Ми хочемо бути ще потрібними Україні…», – так сказали ветерани війни Самбірського РТЦК та СП

27-02-2024 13:25323

«Ми хочемо бути ще потрібними Україні…», – так сказали ветерани війни Самбірського РТЦК та СП
Фото: Миколи Сенейка

На світлині десять неймовірних захисників України… Вони через складні поранення обмежено придатні до виконання бойових завдань. Тож цих фронтовиків, ветеранів війни  командування їхніх військових підрозділів скерувало на службу до Самбірського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (РТЦК та СП). Тут вони продовжують виконують різні завдання. А головне, відчувають, що, втративши здоров’я, держава не відмежувалася від них як списаних, а оцінила те, що зробили для неї у важку хвилину в боях з ненависним московським окупантом. Їм довелося побувати у пекельних сутичках під Бахмутом. Не лише тут.  

Перед очима цих бійців ще довго стоятимуть жаливі картини втрати друзів, стогін поранених, кров, рев літаків, шахедів, дронів, вибухи ракет, мін, зруйновані міста, села, лікарні, школи, дитячі садки, театри… Зловісне московське зло не затреться на дорогах історії, а про нього нагадуватимуть глибокі душевні і тілесні шрами, біль осколків, яких лікарям не вдалося витягнути та їм доведеться, мабуть, з чужим залізом вікувати.   

У кожного своя неповторна історія на мізерній межі між життям і смертю. Їх можна годинами слухати. Дуже важливо, що не зневірилися, не опустили руки, а задоволені – службою в РТЦК та СП  можуть допомагати Україні, її ЗСУ вибити, як скаженого звіра, захланного ворога, очистити від нього рідну землю.  

Колишній десантник героїчної 80 ОДШБ Ігор Зобків, який родом з Одещини, а зараз проживає в Бориславі, сказав:   

– Я хочу бути ще потрібним Україні, – і продемонстрував, що чудово ходить на протезах, може навіть бігати. Все ж для окопів не годиться, бо там потрібні здорові ноги, а ось кохану Марію, майбутню дружину, без проблем здатний підняти на руки, з нею навіть покружляти. 

Із шкільних літ Ігор Зобків хотів бути армійцем. І саме десантником як елітного роду військ. Мрія здійснилася. Війна водила його обпаленими дорогами півдня. Їхня БТР підірвалася на протитанковій ворожій міні… У лікарні Вознесенська прийшов до тями і зрозумів, що без лівої ноги, завмирає права. Її також позбувся нижче коліна. А він ще такий молодий… В Одесі рятували очі, а в одному таки залишився осколок. На нього практично не бачить. Вдячний медикам – зробили понад двадцять операцій, до природного виправили обличчя. У Львові припасували досконалі протези. Дорогим для нього є президентська нагорода – орден «За мужність» ІІІ ступеня. 

Останню реабілітацію десантник проходив у Трускавці. До таких, як він військових, навідувалися дівчата із гостинцями, смаколиками, красивими посмішками – додавали настрою, оптимізму. Якось руку одної затримав у своїй міцній долоні… І цього було достатньо. 

– Тепер, – сказав Ігор Зобків, – зводимо своє гніздечко. Купив машину, ремонтуємо в Бориславі квартиру.   

Драматична історія в дрогобичанина Івана Леша, який служив у знаменитій 24 бригаді ім. короля Данила Галицького. Через поранення переніс дев’ятнадцять операцій, після яких став інвалідом другої групи. Подібне можна сказати про його побратимів-добровольців Михайла Ванівського із с. Бабина Новокалинівської ТГ, помічницею для якого є паличка, Михайла Папіша – жителя сусіднього села Луки Рудківської ТГ, який під Бахмутом з окопів виносив поранених та самого прошили ворожі кулі, а також Івана Бая із с. Задністряни. З ними у цьому уславленому героїзмом військовому підрозділі ЗСУ воював Олег Овдіюк з м. Миколаїв. В районі фронтової зони Бахмута був контужений, вороже залізяччя серйозно зачепило плече. 

У кожного своя доля і свій шлях широкий. Це ніби про бійців: 80 ОДШБ самбірчанина Романа Гущина, куля якому перебила нерв ноги; Володимира Мирдича із с. Ралівка – 47 механізованої бригади «Магура», котрий на фронті зазнав вибухово-осколкового поранення правої руки, ноги, черепно-мозкової травми та струс мозку. 

Смерть оминула Михайла Клименка – сержанта 10 гірсько-штурмової бригади. Йому 25 травня виповнювався 51 рік від дня народження, а напередодні – 21 травня потрапив під ворожий обстріл. «Подарунок» рашистів – поранення в легені, живіт, ноги, а з тіла медики витягнули сім осколків. Наперекір недолі та ворогу вижив. Міністр оборони України нагородив медаллю «За поранення (важке)». У цьому списку штатних військовослужбовців РТЦК та СП Андрій Боцик – старший сержант, бойовий  медика Самбірської військової частини А-0807. Захищати Україну почав з 2020 року в Луганській і Донецькій областях. На грудях медаль «Учасник бойових дій», береже генеральську грамоту.

Два роки великої війни… А загалом українці боронять своє право на свободу, незалежність Батьківщини від історичного ворога, яким була і залишиться московія, – десять літ: від початку Революції гідності, коли народ в 2014 році власну бандитську владу прогнав до путінської росії…   

Але найгарячіше вогнище війни розгорілося після 24 лютого 2022 року. На світанку, напавши на ще сонні міста, села, путінська нечисть прихопила із собою парадну форму, бо вважала, що за три дні захопить Київ, денаціоналізує і демілітаризує миролюбну Україну, бо правне бути в Євросоюзі, НАТО, обстоює державну мову, а це не до вподоби кремлівському диктаторові. Тож, за планом поганого учня радянської школи кегебе, його солдатня з трикольором і двоголовою куркою-гербом мала переможно прочоботати столичним Хрещатиком. 

Не вийшло. 

Захланні плани москалів поламали сотні, тисячі мужніх українців, гідних славних козаків, Січових стрільців, вояків УПА, Героїв Небесної сотні та теперішньої  російсько-української війни. Поле битви народжує новітніх патріотів, у пекельному вогні гартується народ, в його середовищі кристалізується нація. Вона яскравіше розпізнає, хто є хто, з ким після неминучої перемоги будувати державу, творити її майбутнє. Це яскравий приклад для різного роду ухилянтів від військової служби, виконання ними свого синівського обов’язку перед Батьківщиною, яка потребує захисту від клятих рашистів, бо не перестають її наносити болючих ран. 

Дивився на цих десятьох фронтовиків, що продовжують служити в Самбірському РТЦК та СП, упевнювався, що Батьківщина підніметься з руїни, а ми не упустимо історичного  шансу – здобудемо та укріпимо свою свободу, навіки відмежуємося від лихої московії, а грізним кулаком заявимо: «Запам’ятай, чужинець, на рідній землі був і буде господарем тільки українець».

Підготував Микола СЕНЕЙКО, для Leopolis.news