Не писати те, про що треба писати, але знати, про що писати треба: контент українських медій як невизначеність | Блог Юрія Фінклера

https://leopolis.news/post/113573/ne-pysaty-te-pro-shcho-treba-pysaty-ale-znaty-pro-shcho-pysaty-trebakontent-ukranskyh-mediy-yak-nevyznachenist--blog-yuriya-finklera

06/11/2024

1. 22 листопада 1963 року у місті Даллас (Тексас) було вбито 35-го Президента США Джона Фіцджеральда Кеннеді. Через декілька годин на облавку літака, що повертався до Нью-Йорка з тілом GFK,  присягу на вірність народу США прийняв до цього часу Віце-президент Ліндон Джонсон. Сіренький, непоказний, якого журналісти називали "Містер Птах" через його невдачі у втіленні планів та перебування у хмарах полону нездійснених мрій.

При цьому пан Джонсон є автором доволі оригінальних висловів - можливо, і абсурдних, але лише моментально. Ось чи не перша його президентська фраза для журналістів: "влада мала б не робити те, що треба робити, але знати, що робити треба".

І я собі подумав - а чи не адаптувати цю неоковиту фразу до журналістики? Окрім особистого інтересу, причин такої адаптації є декілька.

Перша причина - деякі студенти, особливо молоді (я працюю з молодшими бакалаврами); багато хто з них приходить до коледжу з твердим переконанням, що журналістика - це реальна влада, нехай і четверта, і лише хід навчального процесу поволі знімає з очей наших вихованців облуду владно-тоталітарного розуміння природи медій.

Друга причина - взаємини з владою; вони є складними і завжди непередбачуваними, але необхідно враховувати, що медії не оперують владними повноваженнями, а ось влада оперує не лише повноваженнями інформаційними.

Третя причина - технологічна; професійна журналістика залишається на телебаченні, на радіо, в друкованих та інтернет-медіях та в інформаційних агенціях, при цьому значна кількість комунікаційних платформ і соціальних мереж розмиває поняття медій, силоміць затягуючи професійну журналістику в ті сфери, де нею і не пахне.

2. Мабуть, розпочати треба із знакової для української професійної журналістики події, яка мала місце такого далекого 5 серпня 2019 року, коли Адміністрація Офісу Президента України заявила, що "команді Володимира Зеленського не потрібні журналісти для спілкування із суспільством, це вони роблять без посередників". Дуалістичний сенс повідомлення Богом даного Андрія міг нести суспільству або ідею повного ігнору з боку нової української влади журналістики як інституціональної практики (і добре - ми не втручаємось у ваші справи і проводимо комунікацію з людьми через нежурналістські каналі), або натяк на цілковиту зайвість журналістики як інституціональної практики, а це несло великі ризики насамперед тому, що влада оперувала повним набором потенційно небезпечних для журналістики впливів регуляторного характеру (згадаймо: до початку дії Закону про медії 31 березня 2023 року регуляторною політикою в галузі функціонування засобів масової комунікації займались Міністерство юстиції - друковані медії, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення - аудіовізуальні медії і навіть Державний комітет телебачення і радіомовлення, якому було доручено вести облік в рамцях... Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції).

Отже, в медіях не зрозуміли: або журналістам було дозволено писати навіть те, що вони не повинні писати, або не дозволено писати того, що вони писати повинні.

3. Влада діяла специфічно і креативно. Медії як такі продовжували існувати і працювати, втім, віяло охоплення аудиторії сигналом деяких мовників поступово звужувалось. Через рішення Нацради зменшувались обсяги мовлення або позбавлялись на право ретрансляції телевізійних каналів деякі регіональні мовники. А 4 квітня 2022 року із цифрового етеру зникли телевізійні канали "Прямий", "Еспресо" і "5". Причому Нацрада до цього рішення не мала жодного стосунку - це зробив  Державний Концерн радіомовлення, радіозв'язку та телебачення. Саме так: технічно-"виконавчий" Концерн без (ну, звісно...) офіційної "законодавчої" Національної ради за діючою ліцензією просто позбавив мільйони глядачів можливості доступу до цих каналів в мультиплексі. Залишимо поза дужками причину відключення - нарцисизм (!!!) відомої в Україні людини - і зосередимось на тому, що не треба вважати, ніби нічого страшного не сталось, адже можна вільно дивитись ці каналі в інтернеті. По-перше, було створено антиправовий прецедент; по-друге, далеко не вся потенційна українська аудиторія в її конкретному стратифікаційному розрізі дивиться телебачення в інтернеті як і взагалі відеоконтент в мережі; по-третє, інакше вже найближчими днями (листопад 2024 року) менеджмент цих каналів не планував би подавати заявки на мовлення в тому-таки цифровому форматі.

Отже, в медіях починали розуміти: влада явно пропонує журналістам транслювати набагато менше від того, що журналісти могли б транслювати.

4. Просування провладних наративів особливо яскраво проявилось у феноменальному медійному парадоксі під назвою «Телевізійний Марафон "Єдині Новини"», про який і українськими дослідниками, і українськими журналістами, і представниками Єврокомісії вже стільки написано, що будь-які прояви оригінального тлумачення цього Марафону виглядатимуть смішними. Але зовсім не смішними є реакції аудиторії на подібну стилістику провладного медійного мезальянсу. У жовтневому (2024 року) опитуванні від соціологічної  групи "Рейтинг" ми довідались про те, що інформація від Марафону є цінною лише для 21% українців. Натомість лідирує... Телеграм: 47%.

5. Парадоксальна ситуація з тим Телеграмом. Усі провідні українські університети та свідомі медії публічно або інкогніто відмовляються від цієї російської платформи, надаючи перевагу комунікаційним майданчикам західного походження без ризиків витоків інформації. Провідні та свідомі, але не влада. Протягом тривалого часу офіс нашого Президента демонстративно офіційно запрошував Телеграм-канали на брифінги, прес-конференції та прес-підходи як представників медій - тобто, акредитованої професійної журналістики, чого не мало б бути в природі (відмовляючи при цьому в акредитації професійним медіям); ба більше: вже у жовтні 2024 року заступник керівника департаменту з питань протидії інформаційним загрозам (увага!) національній безпеці (увага знову!!) Центру протидії дезінформації (увага втретє!!!) при РНБО (яка там по рахунку увага?) Кирило Вікторов писав: "...ми пропонуємо використовувати Телеграм для наповнення нашого інформпростору корисною, правдивою інформацією, щоб якщо людина зацікавиться чимось, наприклад, у сфері правопорядку - щоб вона могла зайти у Телеграм і знайти для себе правдиву інформацію щодо - тих чи інших реформ" (стилістику і пунктуацію від пана Кирила збережено). 

І це не свята наївність від випадкової людини. Ні, це - свідома провокативна акція проти професійної журналістики; власне, проти того узаконеного регуляторами медійного поля, яке своїм інституціоналізованим статусом покликане створювати новинні, аналітичні та експертні контенти для будь-якої аудиторії. І звернення владних отців, відповідальних за інформаційну безпеку України, до галімого анонімного російського технологічного продукту багато про що говорить. Насамперед - про те, що для чинної української влади професійні медії, акредитовані державними ж структурами, є підпорядкованим їй тлом власного існування.

Отже, трепетно ставлячись до анонімної російської платформи і нехтуючи легалізованими українськими медіями, якими можна, їх забороняючи, їх обмежуючи та їх контролюючи, бавитись досхочу, влада черговий раз підкреслює: вона не робить те, що треба робити.

Але знає, що робити треба...