Одного ранку в Венезії | Блог Юрія Фінклера

https://leopolis.news/post/115930/odnogo-ranku-v-venezi--blog-yuriya-finklera

01/01/2025

Контрастом чорному кольору простирадла було безумної краси та свіжості білосніжне волосся Бріти, яка простяглася уві сні на ліжку та, широко розкинувши руки, вільно розпустивши це своє чарівне волосся, рівно дихаючи, у стані абсолютного спокою, перебувала в королівстві мрій, солодкавості і неправди. Бріта сама не знала, звідки у неї це біле волосся - тут, в Італії, натуральна білявка викликала асиметрію почуттів; єдине, що вона могла сказати із впевненістю, це те, що вона дійсно була італійкою, італійкою, щоправда, в якомусь далекому коліні, але в ній точно вирувала італійська кров (о, Марцелло сьогодні вночі це відчув!), перемішана з кров’ю українців і шведів: її прадід, італієць за походженням, молодий талановитий гірський інженер, на початку минулого століття поїхав до далекої Австро-Угорщини будувати залізничні тунелі в Карпатських горах, закохався там в українку і став батьком чудового хлопця, якого в часи війни німці вивезли до Німеччини, звідки він разом із нечисленними норвезькими євреями втік до Швеції, там залишився, став скандинавом, а вже його внучка Бріта, обравши вільний стиль життя, мандрувала Європою, півроку жила на батьківщині діда, в Україні, але в лютому 2022 року разом з новими друзями-харків’янами вимушена була виїхати на батьківщину  прадіда, до Венезії, і влаштуватись офіціанткою у Pizza al Volo на Sestiere Dorsoduro, де працювали вільні художники включно із Марцелло. Цю пізерію Марцелло особливо полюбив півроку тому, півроку після смерті своєї дружини Лаури, солістки Gran Teatro La Fenice, неймовірної красуні з унікальним тембром сопрано, рідкісною манерою бельканто і просто чудової, доброї людини.    

Він жив на Via Prada в тихому, нетуристичному куточку Венезії, займаючи весь другий поверх доволі великого особняка. Квартира була його власністю - тепер вже його власністю, але п’ять чарівних років їхнього подружнього життя вона належала Лаурі. Лаура померла миттєво - вона згоріла за два тижні від енцефаліту. Клятий кліщ... Це все було так дико, так дивно і так неприродно, що в цю трагедію мало хто міг повірити. Півроку Марцелло не жив; так, він ходив вулицями Венезії, так, він малював, так, він споживав їжу і пив воду чи вино, але отямитись він міг лише на березі лагуни Diga dell'Arte al Lido, куди намагався приїжджати під кінець дня, і, дочекавшись заходу сонця, стоячи на осідку, немов пірнав у чорну безодню, яка повільно, але впевнено поглинала море і небокрай, перетворюючи усе навколо на чорне простирадло величезних розмірів.

Бріту він знав вже п’ять місяців. П’ять місяців зацікавлених поглядів, невинних прогулянок Венезією, вечірніх розмов, платонічної дружби і витримки, цнотливих поцілунків і швидкого прощання пізно ввечері, п’ять місяців якихось невимовно химерних стосунків, які викликали у Бріти відверто неприємні почуття, - і вона, яка закохалась у Марцелло по завиток вух, відчувала себе скривдженою, ображеною і непотрібною, вона вимагала від нього пояснень, вона прагнула зрозуміти, що відбувається, чому в кінці побачень він тікає, чому йде, кудись поспішаючи, ховаючи руки, щось незрозуміле шепочучи і відводячи очі.

А він чекав на рік по смерті Лаури. Ні, він не був віруючим, він був агностиком без конфесії, без церкви і без парафії, він не підлаштовував своє життя під свята і традиції, не лягав під забобони, він просто хотів витримати рік із поваги до Лаури та її пам’яті, голосу, запахів, тіла, губ, волосся...

Рік минув вчора.

І в цю ранкову мить він, сидячи на краю ліжка, на чорному простирадлі величезних розмірів, не уявляв собі неминучої, прийдешньої через декілька хвилин розмови - про цей страшний останній рік, про вчорашній день, про дивовижну ніч, про те, що ще позавчора він не міг собі дозволити те, на що чекала Бріта; про те, що його Лаура - яка захоплювалась голосом Марії Каллас, яка ставила Марію Каллас в приклад собі, яка перетворила Марію Каллас на еталон власного життя, неодноразово, сміючись, говорила про те, що у випадку своєї смерті хотіла бути, як Марія Каллас, кремована і розвіяна в морі, але він не зміг розвіяти її прах, - його Лаура була тут, на столику, в поминальній урні чорного кольору; на урні був зображений жовтий птах з неймовірно непропорційними формами побудови дзьоба, але натомість з маленькими крилами і немов переламаними лапками, який збирався злетіти, очі цього птаха горіли червоним вогнем, в зіницях очей відбивався морський краєвид із чітко окресленим небокраєм, але цей вогонь в очах птаха був не вогнем натхнення і надії, а вогнем відчаю і розпачу, оскільки цей птах вже розумів, що море, свобода, політ і далекі краї перетворяться на вічне марево і нездійснену мрію, тому що цей птах ніколи не злетить і залишиться тут, на березі.

Тут, на березі, як і птах на поминальній урні, залишиться і Лаура.

Бріта прокидалась. Її тіло зігнулось в дузі і випрямилось. Очі ніжно дивились на Марцелло. Губи прошепотіли «Коханий».

Вона підвелась...