Валерія Соколова: Мені не все цікаво малювати, а тільки те, на що захочу витрачати час свого життя

https://leopolis.news/post/14480/valeriya-sokolova-meni-ne-vse-cikavo-malyuvaty-a-tilky-te-na-shcho-zahochu-vytrachaty-chas-svogo-jyttya

16/01/2020

Із досьє Валерії Соколової. Я – ілюстраторка, народилася у Львові. Навчалася мистецтву книги у Поліграфічному інституті ім. Івана Федорова (Львів) та Білоруському державному театрально-художньому інституті (Мінськ). Постійно живу в США з 1992 року. Духовних зв'язків з Батьківщиною ніколи не поривала, часто приїжджала. В останні десятиліття особливо активно співпрацюю з українськими видавництвами і галереями. Вважаю себе українським книжковим графіком та ілюстратором.

Постійно працюю в галузі ілюстрації дитячої книжкової графіки. Чотирнадцять років викладаю мистецтво ілюстрації та графічний дизайн у Сіті Університеті міста Нью-Йорк. Беру участь у міжнародних виставках і конкурсах. Окрім ілюстрації, пишу дитячі казки та захоплююся мистецтвом іконопису; викладаю в іконописній школі Просопон (США). Маю престижні міжнародні та українські нагороди, присуджені за мої роботи.

Валеріє, і все ж таки… про Львів. Про місто вашої студентської юності, про перші ілюстрації. Пригадайте, як це було.

Моя мама Лариса завжди говорила, що я навчилася тримати олівець раніше, ніж ложку. Найперші свої роботи створила ще дитиною під сильним впливом творчості батька, заслуженого архітектора України Станіслава Соколова і великим враженням від ілюстрованих видань з нашої унікальної бібліотеки. Думаю, що я стала ілюстратором завдяки знайомству зі старовинними та антикварними ілюстрованими книгами і журналами, які колекціонував мій дідусь Михайло.

Звичайно ж, велике значення мали походи в музеї, ізостудія Палацу піонерів, пізніше улюблена дитяча художня школа при Спілці художників, яку я відвідувала щодня після загальноосвітньої англійської спецшколи. Завдяки татові в період підготовки до вступу до ВНЗ у мене були приватні вчителі живопису – Володимир Черкасов і Юрій Скандаков.

Незважаючи на те, що мій атестат був п'ятибальний і я могла пройти в інші інститути без вступних екзаменів, за правилами тих років, вибрала Поліграфічний інститут, кафедру книжкової графіки, де складала шість вступних іспитів, оскільки з дитинства перебувала під найбільшим впливом саме книжкового мистецтва. Інші види ілюстрацій або живопису мене мало цікавили. Здавалося, це – єдиний можливий шлях для мене.

На нашому курсі ще з вступних іспитів склалася дуже тепла творча атмосфера. Ми дружили, ходили на пленери в парки і по місту з етюдниками, робили ескізи у форматі змагання з перших місяців навчання з однокурсниками. Це були портрети і фігури в русі, замальовки міста та цікавих особистостей.

Дивно, але саме з однокурсниками в мене склалися найтепліші стосунки тривалістю в життя, незважаючи на те, що час розвів нас по різних містах, країнах і навіть континентах. Коли я буваю у Львові, ми завжди зустрічаємося. Я постійно спілкуюся з ними в інтернеті та телефоную особливо близьким друзям час від часу.

Коли ви нещодавно були у Львові? Що цікавого побачили в рідному місті?

Востаннє я була у Львові восени 2018 року під час Форуму видавців. Це було відрядження від мого університету. Мене запросили зробити презентацію в музеї І. Франка в рамках форуму, а в музеї Літературний Львів першої половини XX століття (філія Львівського історичного музею) я провела презентацію та майстер-клас ілюстрації для дітей. Окрім того, у мене було заплановано відвідання кількох провідних львівських музеїв, а також музеїв у Карпатах і в Івано-Франківську. Після повернення я повинна була написати звіт за результатами цієї поїздки.

Найцікавішою подією для мене була поїздка в Карпати та відвідування Форуму видавців. В одному карпатському селі побачила пам’ятник, що робив мій тато, коли я була маленькою дитиною. Він ще стоїть під горою, вкритий плакучими вербами. Пам'ятаю, як мій батько креслив на столі проект пам’ятника – й ось пройшло стільки років, і я побачила його вперше на власні очі... коли мого тата вже стільки років немає на цьому світі. У мене було таке відчуття, що це був подарунок згори. Ми мандрували машиною і заблукали, проїхавши кілька разів по головній площі, і тільки тоді я побачила цей пам’ятник.

Інша важлива подія – книжковий форум. Він завжди відбувається, коли в мене семестр і я ніколи не можу запланувати свій приїзд під час цього заходу. Це стало можливим за підтримки мого університету. Для мене неймовірно знаковою подією, крім самого форуму, було відвідування нового будинку «Видавництва Старого Лева», спілкування з його гостинними керівниками і працівниками, екскурсія по магазину видавництва і не тільки. Спогад про чудове спілкування в цьому абсолютно європейському острові колективної творчості й добра надихатиме мене на відстані.

Розглядаючи видання на стелажах і полицях під час форуму, абсолютно несподівано для себе я виявила, що видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» перевидало мою ілюстровану книжку Г. Григоренко «Крихітка та Киць-Киць» у новому чудовому збірнику втретє – «Велика ілюстрована книга казок українських та зарубіжних письменників» (т. ІІІ). Це стало ще одним несподіваним подарунком для мене!

Як змінилося ваше життя за час проживання у США? Особливо у професійному плані. І ще цікаво, як вдається поєднувати викладацьку і творчу роботу?

Вважаю, що кожне місто, в якому я жила, подарувало мені нові творчі горизонти. Львів – це моя колиска. У Львові я закінчила дві школи і тут пройшли мої перші інститутські роки. Місто мого дитинства, юності й кохання до всього, що навкруги – це місце, куди я завжди прагну приїхати, хай де перебуваю, тому що тільки у Львові я насичуюсь енергією, потрібною мені для наступних проектів. Це місце вибору фаху. Місто, пов’язане з батьками, з родиною, це моя батьківщина. Саме у Львові покояться покоління моїх предків. Тут побачили світ мої перші публікації та відбулися виставки. У Львові я вперше почала викладати малюнок, допомагаючи своєму батькові, і відчула відповідальність вчити інших.

У Мінську я жила приблизно десять років – навчалася в одному з найкращих університетів, де опанувала на додаток до мистецтва художника книги спеціальність графічного дизайнера. Це місто, в якому було опубліковано мої перші книжки для дітей та дорослих. Тут відбулася моя перша професійна робота з оформлення не тільки видань, а й інтер'єрів великих підприємств. Я працювала над відтворенням проектів театральних вистав, постановок спектаклів, оформлення свят міста Мінська – квартали, вулиці та площі прикрашали за моїми ідеями. Створила декілька графічних культурологічних білоруських символів, таких як «Нестерка», та розробила сміливі проекти в урбаністичному середовищі міста, спробувала себе в мистецтві плаката і виробленні фірмових стилів двох театрів – ляльок і моди. Це був цікавий період виходу у великий масштаб і проба пера в різних галузях творчої діяльності. 

У Нью-Йорку, спираючись на напрацьований багаж виданих книжок у Білорусі, я знайшла своїх перших американських видавців, а згодом й агентів, які почали представляти мене як професіонала на постійній основі. Тут побачила світ велика кількість моїх робіт, зроблених в Америці, дитячих і дорослих ілюстрованих книжок, різноманітних видань. Саме тут я вперше здобула визнання і великі професійні нагороди в галузі книжкової ілюстрації. Це – місто, в якому мене запросили читати лекції про свою творчість, а згодом і викладати в університеті. Тепер я веду класи моєї улюбленої ілюстрації, мистецтва типографіки та графічного дизайну й одночасно навчаю студентів писати оповідання, вірші, діалоги тощо. Гібридні класи подвійної спеціалізації – це дуже цікаво для мене, тому що я і сама трохи письменниця.

Нью-Йорк – дуже складне місто для життя, тут ніхто нікого не чекає. Потрібно докласти нелюдських зусиль, щоб це місто спочатку прийняло, а пізніше полюбило тебе. Тільки найсильніші й найсміливіші виживають – іноді волею випадку, а іноді завдяки неймовірній цілеспрямованості.

Поєднати викладацьку та творчу роботу і балансувати, сидячи на двох стільцях, дуже складно. Викладання – це повноцінне служіння іншим, зі своїми обов'язками, графіком роботи й виснажливим навантаженнями. На творчість залишаються крихти часу: вечори та кілька годин у тиждень фактично без вихідних. Потрібна неабияка дисципліна, організованість і працьовитість, щоб устигнути все.

Щодо українських та закордонних видавництв. Як ви співпрацюєте з ними? Чи багато українських, зокрема львівських, видавництв пропонують вам тексти для ілюстрування? 

Постійно співпрацюю з видавництвами на Батьківщині, де я вільна працювати самостійно. В інших країнах, окрім ще чотирьох, мене представляють агенти і вся робота надходить спочатку до них, а тільки потім я вирішую: приймаю замовлення чи відмовляюся. Не маю зобов’язання брати все, що надходить.

Які неймовірні тексти вам удалося проілюструвати? Про що були ці тексти? Мене цікавить, чи виникають якісь дивовижі під час співпраці? Чи доводилося відмовляти видавцям і чи вдавалося задовольнити смаки замовника? Або ж замовник приставав на вашу пропозицію й обирав уже готові ілюстрації?

Оскільки часу для ілюстрації в мене дуже мало і моя робота трудомістка, стиль детальний і складний, вона займає багато часу; тому я часто змушена відмовлятися від роботи, яку пропонують агенти. По-перше, гонорар повинен оплачувати мій час, терміни не можуть бути стислими і манускрипт повинен бути цікавим.

Мої агенти знають мої особливості та вимоги й не пропонують те, що я точно не візьму. З іншого боку, іноді беру участь і в благодійних проектах, якщо мені подобається ідея. Можу подарувати свої роботи для безкоштовного використання на користь якихось організацій для дітей. Так, наприклад, я зробила для дитячого музею в Іспанії, щоб вони, видавши їх, змогли заробити гроші для музею. Вони звернулися до мене з таким проханням після того, як я виграла Бієнале книжкової графіки в Сербії.

Мені шкода, що мистецтво ілюстрації часто не цінують так як слід: замовники іноді вважають, що художник – це чарівник, який може намалювати прекрасну роботу на коліні за п'ять хвилин і за копійки. Клієнту потрібно постійно пояснювати, що робота забирає чимало часу, доводити до нього, скільки коштують художні матеріали, пояснювати, як багато часу займає пошук концепції, тощо. Наприклад, я закладаю в кожний контракт обмежену кількість безкоштовних поправок ескізів з боку клієнта, щоб вони вчилися з повагою ставитися до нашої праці.

Часто сама опрацьовую контракти, оскільки я здобувала освіту і знаю, як їх читати і складати. Задовольнити клієнта – це професіоналізм, про це не думаєш, а просто виконуєш свою роботу. Я ніколи не працюватиму без контракту: він повинен мене влаштовувати, там повинні бути прописані всі права та обов’язки сторін. Якщо людина звернулася до мене – значить мій стиль подобається, і зазвичай мої замовники задоволені роботою.

Я перебуваю в тому періоді творчої зрілості, коли мені не все цікаво малювати, а тільки те, на що захочу витрачати час свого життя.

Дякую вам за цікаву розмову. Бажаю натхнення і нових свіженьких ідей!

Фото з особистого архіву Валерії Соколової

Незаконне використання робіт Валерії Соколової суворо карається і буде переслідуване законом.

Оксана КРИШТАЛЕВА, спеціально для Leopolis.news